Ми жили з ним в одному місті. Виросли в одному не дуже престижному мікрорайоні зі старими «хрущовками». Ходили до однієї школи. Можливо, навіть сиділи за однією й тією ж партою. Але ніколи не бачили один одного. Нас розділяла різниця у віці. І різні долі.
Час від часу я проходжу повз нашу школу, а Артем — ні. Школа має зовсім іншу назву — технологічний багатопрофільний ліцей ім. Артема Мазура. Тепер цей хлопець завжди поряд з ліцеєм — меморіальна дошка з його портретом висить біля входу.
А з Артемом ми бачились лише раз — коли у березні 2014 року тисячі хмельничан стали на коліна, прощаючись із Героєм Небесної Сотні.
Простий хлопчина із великої родини ніколи й не гадав, що колись стане Героєм України. Та й взагалі про якісь масштабні плани, глобальні проблеми навряд чи думалось. У родині, окрім Артема, було ще чотири брати та дві сестри. Для батьків, а потім і для дітей, котрі почали підростати, насущними були зовсім інші проблеми — як усіх нагодувати і одягнути, зібрати кошти на навчання, знайти роботу...
У молодості багатьом, незалежно від статків родини, хочеться, щоб життя було щасливим та багатим. Але часто доводиться виходити з тих можливостей, що є. Артем не мріяв про велику науку чи високі посади. Після закінчення ліцею подав документи до профтехучилища. Про престижність навчального закладу не розмірковував. Та й у родині нікого не здивував таким рішенням, адже в сім’ї майже всі чоловіки заробляли на життя на робітничих спеціальностях. Тож і Артем вирішив не бути надто оригінальним і стати автослюсарем.
Потім після закінчення училища пішов в армію. Коли повернувся, взявся до роботи. Обирати особливо не було з чого, тож працював на доставці товару та охоронцем. Можливо, з часом і просунувся би по кар’єрних сходинках. Але часу виявилось замало.
Коли в країні почали розгортатись революційні події, молодий чоловік дедалі частіше став задумуватись над тим, що він не може стояти осторонь. Тож якось повідомив рідним, що їде до столиці.
Звістка стривожила всіх. Батьки просили залишитись удома, бо хто знає, чим може обернутись протистояння. Але розуміли й інше: син навряд чи відступить від свого — надто вразливим був до всякої несправедливості.
На Майдані провів два місяці. Кілька разів приїздив додому, і близькі бачили, як змінюється їхній син і брат — якась нова внутрішня сила пробуджувалась у ньому. Кілька днів удома — і знову до товаришів. Бо як же вони без нього, чатового дев’ятої чоти 15-ї сотні Самооборони Майдану? Та й він без них уже не міг. А 18 лютого кожен знав, що без них уже не зможе і вся країна.
Того дня Артем опинився у центрі кривавого побоїща. Спочатку в нього влучили осколки гранати. Але вони були не смертельними, і хлопець міг би вижити. Проте судилось інше.
У критичний момент нікого із побратимів поруч не було, і хтось по-звірячому побив пораненого і проломив йому голову. Хто це зробив, досі залишається нез’ясованим.
Непритомного, його підібрали волонтери і доставили в лікарню швидкої допомоги з важкою черепно-мозковою травмою.
Нейрохірурги рятували його, як могли, але прогнози були невтішними. Після операції хлопець увесь час залишався у комі в реанімації відділу нейрохірургії. Лише раз прийшов до тями, але ненадовго, і так і не зміг нічого сказати.
А вдома все ще вірили, що він обов’язково виживе. Вже навіть почали дізнаватись, як пораненого сина можна доставити за кордон на лікування.
Не встигли. 3 березня Артема не стало.
Уже наступного дня з ним прощався увесь Майдан. Потім його відспівали у Михайлівському Золотоверхому соборі. А за день рідний Хмельницький став на коліна, проводжаючи свого земляка в останню путь.
Хто знає, як би склалась доля хмельницького хлопчини, якби він тоді все-таки вижив. Що б сказав тепер, озираючись назад. Як би оцінив те, що відбувалось потім.
Але достеменно відомо, ми не були б такими, які є, якби не Артем та інші хлопці з нашої школи, вулиці, міста, села, котрі не могли залишатись удома у вирішальні дні історії.
Хмельницький.
Фото з інтернет-ресурсу.
