Такий вигляд має перший том видання.
Фото із соціальних мереж.
Пристрасне слово про Лесю Українку на урочистостях з нагоди її дня народження говорить Сергій Романов. Луцьк. 25 лютого 2018 року.
Фото автора.
Наша розмова із співкоординатором і виконавцем цього всеукраїнського проекту, директором Науково-дослідного інституту Лесі Українки Волинського національного університету ім. Лесі Українки, доктором філологічних наук Сергієм Романовим про це унікальне видання.
— Сергію Миколайовичу, ваша праця і праця ваших колег завершилася, ви встигли до ювілею підготувати усі 14 томів творів Лесі Українки, яких з нетерпінням чекають шанувальники її творчості, науковці, студенти. Що цікавого і нового вони побачать, гортаючи ці книги?
— Відкриттів було зроблено не так і мало. А головне — ми маємо перше повне зібрання її творів. У попередніх її спадщина була представлена по-різному. У тих перших виданнях просто ще не все було знайдено і відомо. У пізніших, уже радянських, зокрема і в 12-томнику, який до сьогодні був найповнішим, деякі речі не друкувалися з огляду на цензурні міркування, з деяких вилучалися незручні для тодішнього режиму фрагменти. Ми ж дали найповніше, нецензуроване видання, де є всі її твори і все на сьогодні нам відоме нею написане. Не просто сам твір, а його варіанти, начерки, чернетки. Основний фонд, на основі якого ми працювали, це архів Лесі Українки в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук. Звичайно, є ще матеріали в Колодяжненському літературно-меморіальному і Волинському краєзнавчому музеях, музеї Лесі Українки Волинського національного університету, в архіві в Празі... Тобто багато що було знайдено в архівах, книгозбірнях, книгосховищах. З нового — це фольклорні записи, дещо з листування, що не публікувалося.
— Важливо, напевно, що ви позбулися радянської совковості, забрали від Лесі те, що було невластиве у її світосприйнятті?
— Визначальним складником видання є сучасний коментар. Де вже не називають буржуазними націоналістами матір чи дядька письменниці і взагалі не говорилося про Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, які певну роль відігравали в
Лесиному житті. Коментар становить третину, а деколи й більше, до самих текстів Лесі Українки. Тобто потрібно було не лише подати текст Лесі Українки, а й розповісти, коли писався твір, у яких умовах, у якому вигляді він існує. Чи є рукопис, чи немає, чи є два рукописи — чорновий і чистовий, як він видавався, як оцінювався. Якщо це драма, то які поставновки робили за нею за життя Лесі Українки. Це величезна робота, яку виконав колектив нашого університету і ті фахівці, яких ми залучали. Новизна і сенсаційність у тому, що нарешті ми маємо найповніше зібрання творів однієї з найвеличніших письменниць Європи, що українці нарешті спромоглися дізнатися все на сьогодні відоме про цю постать.
— Ви сказали найвеличніших. Можливо, помилилися?
— Наша відома тріада абсолютно рівноцінна. Тому що кожен з них у своїй епосі зробив свою роботу. У романтизмі — Тарас Шевченко, в епосі реалізму і позитивізму — Іван Франко, в епосі модернізму — Леся Українка. Кожен з них реалізував свою життєву програму, даючи українцям новий досвід, нове уявлення про себе, нове знання про світ. І загалом уявлення про те, що ми таки українці, а не росіяни, і що ми нічим не гірші від європейців і взагалі представників людської цивілізації.
— У шкільній програмі часто тлумачили ситуацію так, що Леся Українка нібито була ученицею Каменяра.
— Учителем Лесі Українки Іван Франко не був. Це зовсім інший життєвий досвід, інше на той час громадянство, інша художня естетика, світогляд, свідомість. Це генії. Іван Франко казав, що головне в Лесі Українці — це ліричний хист, а не драматичний. Хоча вона передусім драматург. Уже згодом, прочитавши її драматичні твори, він змінив свою думку. Але спочатку у нього було таке враження.
— Робота над книгами, мабуть, показала і напрями майбутніх пошуків?
— Ми з’ясовували, як писався твір, у яких умовах, що стало поштовхом до написання. Подали всі його версії і варіанти. У чернетці одне слово, а в чистовому друці — інше. Ми подавали і те слово, і те, що було перед цим. Тобто досліджували всю історію твору, його найрізноманітніші версії, аж до друкованої.
На щастя, більшість із того, що збереглося, опубліковано. Можна лише шкодувати, що зникла значна частина листування з Агатангелом Кримським, Ольгою Кобилянською. Листи Лесі є, а Кобилянської майже втрачені. Листів з Людмилою Старицькою-Черняхівською немає, лише уривки. Найцікавіше листування — із Сергієм Мержинським, яке, очевидно, сама Леся й знищила. З чоловіком Климентом Квіткою — дуже мало. Просто є надія, що в архівах щось десь зберігається.
Нещодавно наш університет викупив за досить значну суму з приватної колекції п’ять листів Лесі Українки. Їх надрукували раніше, ще тоді, як знайшли, але нині вони введені в корпус листування письменниці.
Але головна подія до 150-річчя від дня народження письменниці — ми можемо сказати: ось Леся Українка з усіма особливостями мовними, стилістичними та граматичними. Ми максимально ощадливо працювали з мовою Лесі Українки.
Оскільки вона столітньої давності, має деякі відмінності від сучасної.
— Ви редагували?
— По мінімуму. Деякі сучасні правописні норми ввели, особливо ті, що стосуються граматики, пунктуації. Але намагалися максимально зберегти мову. Тому що мова — живий організм, вона розвивалася. Вона ж творила цю мову. Ми її намагалися зберегти, залишити. Скажімо, літери «ґ», яка в неї вживалася, в усіх радянських виданнях не було. Літера «ґ» була репресована. Писали «оргія», а в неї — «орґія». Зрозуміло, що ми всі ці речі повернули.
У «Лісовій пісні» за радянських часів була мова-дистилят, а в неї присутні волинські діалектизми. Наш лінгвіст, проректор ВНУ Юрій Громик, який вивчає волинські діалекти, стверджує, що так говорили в цьому регіоні. Ми зберегли, бо це слово Лесі Українки, а не радянський дистилят, який мав бути уніфікований.
Звичайно, всі фото Лесі Українки опубліковані. Ми до кожного тому підбирали відповідні фото. Ми їх ілюстрували сторінками автографів, першодруків окремих видань її творів, публікаціями в журналах, альманахах, збірниках, у тогочасних галицьких і буковинських часописах, пізніше — наддніпрянських.
— Напевно, є відчуття задоволення від виконаної роботи, розуміння того, що зроблено новий важливий крок у дослідженні життя і творчості нашої великої землячки?
— Скажу так: основна подія навіть не 14-томник, а сам ювілей, який нагадає нам, українцям, що маємо такий скарб, як Леся Українка. Людина, яка народилася півтора століття тому і більш як століття тому залишила цей світ. Але вона назавжди з нами. Вона фактично змінила країну. Ми всі вже без Лесі Українки не мислимо себе. І, власне, цей її життєвий чин чи подвиг, він важливий тим, що вона показала українцям ті речі і показала той досвід, який до того часу Україна не мала. У культурному плані вона повернула Україну до європейської культурної матриці. Тому що її мовою заговорили світові герої. Українцям стали доступними теми світового письменства. Будь-який читач за кордоном, який прочитає твори письменниці на старозавітні, новозавітні теми, на міфи про Дон Жуана чи про Касандру, він зрозуміє цей текст. Але це впізнавана реальність, яка Україну представляє у світовому і європейському цивілізаційному контексті. Потрібно пам’ятати найголовніше: Леся Українка розповідає про нас. Хай про кого вона писала — троянців, євреїв, американців, французів чи іспанців. Але все це про Україну. Ми там знаходимо і наші світоглядні компоненти, і нашу психологічну матрицю, і поведінкові стратегії. Все це у її текстах присутнє.
Так, видання повного зібрання творів Лесі Українки — це надважливо. Багато зроблено, багато ще робиться. Нарешті буде видано і двотомник спогадів. Але найважливіше — щоб цей ювілей спонукав нас до дуже простих речей. Прочитати щось із Лесі Українки і замислитися над тим, про що вона говорить з нами. Вона не повчає, не навчає, не змушує ні до чого, вона просто говорить про нас — українців. Не випадково вона — Леся Українка.
Розмовляв Микола ЯКИМЕНКО.
