Шоста година ранку (6:05 — якщо точніше). Над Донецьким аеропортом, який добре видно звідси, сходить сонце. Воїн Володимир із 58-ї бригади, родом із Сумської області, в цей час несе службу на спостережному пункті взводу разом ще з двома побратимами. Закінчується добове чергування. Це найпередовіша передова, як жартують хлопці. Через невелику відстань такі самі окопи російських загарбників. Вони теж бачать цей чудовий схід сонця на сході України... Через кілька годин наші бійці зміняться, підуть відпочивати чи працювати по господарству — готувати їсти, рубати дрова, чистити зброю... В окопі ходять двоє маленьких цуценят, вони нещодавно народилися, ще навіть не діти, а немовлята. Лащаться до Володимира. Він каже, що імена їм дасть той, хто забере їх до себе. ... А на кордони нашої України інший Володимир — старий московський фюрер — теж у цей час стягує російські «побєдобєсниє» військові армади, «визволяти Україну від «фашистів»...

Без імен, без прізвищ, без місць. Україна, як один колективний воїн. Інколи дає здачі, інколи підставляє щоку. Але це Україна. Війна триває вже 2556 днів, якщо рахувати з 14 квітня 2014 року, коли Турчинов оголосив антитерористичну операцію.

Чи, може, з Майдану? Особисто я рахую з 2 травня 2014-го, коли під Слов’янськом загинуло п’ять вертолітників з Бродівської бригади, яких я знав. Чи, може, рахувати з 24 серпня 1991 року... Наша вічна війна з Росією за Незалежність.

Над Донецьком сходить сонце, хочеться вжити відомий вираз: «Сходить сонце у країні дурнів». Чого їм не вистачало? Замість того, щоб розвивати мирне життя, вони прагнуть територій, їм потрібна боротьба з вигаданою ідеологією, з ефемерними «бандєровцами». Що треба? Ресурси? Так їсти всім вистачає. Ресурси? Та в тебе в Сибіру і в Якутії стільки ресурсів. Ліс рубають, нафту качають, золото миють, олігархи багатіють. Ну а люди ходять у якутський туалет з двома палками: одну в землю, щоб вітер не зніс, а другою від вовків відбиватись. Такий старий жарт. Ну а потім з продуктів туалету зліпити ракету. Війна за якісь безумні імперські ідеї Путіна, людини, яка хоче бути всесвітнім царем і яка, скоріше за все, виживає з розуму... Коли дивишся фотострічку новин, де розміщені знімки і з нашого боку, і з їхнього, мимоволі порівнюєш. Якісь вони неприродні, такі цукрові у випрасуваній новій формі. Така сама неприродня і їхня загарбницька війна, неправдива. А неправдиву війну рано чи пізно програють. Але люди гинуть.

Ну а життя на передовій минає однаково. Час зупиняється. Доба на спостережнику, потім треба щось робити — прати, готувати, копати. Ось така війна.

А скільки пішло людської праці для того, щоб викопати траншеї і бліндажі, для того, щоб зберегти життя. Думаєш, якби цю якусь абстрактну енергію, витрачену на копання на війні, спрямувати в мирне русло — можливо, ми б збудували новий Дніпрогес чи нову АЕС.

Ну ось сходить сонце, туркотять фазани. Ти встаєш помилуватись, а тобі кажуть: «Ні, сідай, небезпечно». «О, як гарно, як гарно» — і раптом гуркіт виходу ворожої міни. Одразу автоматичний рефлекс — присісти і бігти в укриття. Почекали 10 хвилин, обстріл не продовжився, можна йти. У Пісках усе зруйновано. Колись квітуче місце стало символом війни, така собі Чорнобильська зона біля Донецька. А ще Піски для мене, як перше кохання, страшне кохання. Сентиментальні спогади. Вперше я заходив сюди 24 липня 2014 року разом із військами, які визволяли селище від сепарів. Я пам’ятаю цілий клуб, майже збудовану церкву (а нині майже зруйновану), в центрі села біля клубу стояв стенд, серед іншого там був великий плакат з приблизно таким написом: «Піски — найекологічніше місце Донеччини». Тут жили багаті люди, а нині — повна розруха. Окрім військових, тут залишилось 11 мешканців. Ілюстрація думки про те, що в труні кишень немає. Ти можеш усе життя будувати, а знищено це буде за одну секунду. Щоправда, думаю, що ті багаті люди вже побудували собі нові маєтки — в Києві, а чи в Ростові... Але ж все одно це робили люди-будівельники — це їх труд, їх енергія, і куди воно все пішло.

Також із Пісками пов’язана ще одна історія. Після 24 липня 2014 року я опублікував якісь фото в газеті, в Інтернеті. Один чоловік, підполковник Дмитро Кащенко, який штурмував Піски ще 21 липня, написав мені: «Хлопче, я тобі розкажу, як усе було насправді». Ну і ми зустрілись. Я думаю, це було найкраще інтерв’ю у моїй практиці та найцікавіша і найправдивіша розповідь про перші дні війни. Ну і ось тут, у Пісках, ми зустрілись з полковником Дмитром Кащенком, нині вже комбригом. Це була якась хвилююча зустріч для мене. Крайній раз ми бачились у Києві у 2017-му. Нині він воює, не вживатимемо банальних епітетів «мужньо» й «сміливо», а як кажуть військові — непогано. Він просто воює. Як казав ще один воїн, теж із Пісків і теж з 2014 року, Іван Мирний — для командира головне завдання за будь-яких умов зберегти життя своїх солдатів.

Командир 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського полковник Дмитро Кащенко показує місце, де його було поранено під час першого штурму Пісків 21 липня 2014 року. Тоді він був підпоковником, командиром танкового батальйону 93-ї бригади.

Ну а наші воїни служать і воюють. Хтось хоче спілкуватись з журналістами, хтось — ні. Так само і дозволяють чи не дозволяють себе фотографувати. Ну що ж, така у нас робота. Світ повинен знати про нашу війну, і ми маємо розповідати про це. І вдячні командирам, які сприяють нам.

Воїнам учора привезли харчі. Так буває кожні шість днів. Електрика слабка, холодильник не тягне, отже за перші два дні треба з’їсти курей чи м’ясо. «Скіф» смажить курячі стегенця на вогні, це дуже смачно.

«Скіф» розповідає, що 8 квітня позиції 58-ї бригади в районі Пісків російські загарбники обстріляли з мінометів 80-го калібру. Каже, обстріл тривав півгодини, прилетіло 10 мін. Це був прямий артилерійський обстріл. За тиждень їх було три, 30 мін. Є у ворога традиція — на церковні свята обстрілювати. Всі обстріли були у різний час. Спостерігаємо облаштування нових і укріплення старих позицій. Протидіяти їхній артилерії можна тільки артилерією. «Скіфу» — 42, на війні вже п’ятий рік.

Воїн «Скіф» біля вирви від ворожої артилерії у Пісках біля церкви.

Ми кажемо один одному: «До зустрічі». «Скіф» показує мені на своєму телефоні найдорожчі знімки — це його доня.

Фото автора.