Ранком 18 січня 1945 року до командира 52-ї гвардійської танкової бригади підполковника Людвіга Куриста (на знімку) привели захопленого в нічному бою начальника інженерних споруд Петркувського опорного пункту оборони, який був узятий стрімким кидком наших доблесних танкістів. Німецький офіцер подавлено бурмотав: «Це неймовірно! Ви не повинні були тут опинитися. Ми розраховували щонайменше два місяці тут протриматися. Адже це одна із найпотужніших оборонних споруд з дуже сильним гарнізоном!». Стан полоненого можна було зрозуміти. Справді, у Петркуві тримали оборону елітні частини дивізії «Бранденбург», охоронний полк «Остланд», інші відбірні військові підрозділи гітлерівців. Напередодні, за відомостями розвідки, до міста доправили модифіковані зразки нового фаустпатрона «Панцерфауст-60», які мали потужнішу вражаючу силу бронетанкової техніки порівняно з фаустпатронами 1943 року випуску.


Танкісти 52-ї Червонопрапорної танкової бригади (зліва направо) старшини: П. Симоненко, Н. Пригородов, Н. Книш. Усі вони відзначалися в боях з німецькими загарбниками.

Нічний штурм цієї твердині ввійшов до підручників з ведення танкових боїв в умовах переважаючих сил противника. Діючи по-суворовськи, не числом, а вмінням, наші бійці захопили місто без великих втрат. І це за трикратної переваги німців у живій силі та техніці! Блискучу операцію було реалізовано завдяки раптовому нічному удару танкістів, які створили вмілими маневрами видимість цілковитого оточення Петркува. Наслідок бою став результатом високої бойової виучки воїнів, їхньої самовідданості та героїзму під час ведення вуличних боїв, ефективного застосування різноманітних тактичних заходів і, насамперед, успішно проведеної стрімкої атаки в поєднанні з ефективною протидією та придушенням спеціально підготовлених груп противника, що були оснащені новими фаустпатронами. Багато танкістів, які відзначилися в цій операції, були нагороджені орденами та медалями, а на бойовому прапорі 52-ї гвардійської Фастівської і Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького танкової бригади засяяв орден Леніна.

На долю цього з’єднання, що пройшло не одну тисячу кілометрів воєнних доріг, випала честь битися за визволення Орла, Харкова, Києва, Фастова, Житомира, Бердичева, Проскурова, Тернополя, Львова, брати участь у штурмі Берліна, поспішати на допомогу повсталій Празі.

Блискуча бойова історія бригади — це й сторінки воєнної біографії її прославленого командира полковника Людвіга Івановича Куриста, людини з непростою, але дуже цікавою та незвичайною долею.

Він — один з дев’яти естонців за національністю, які удостоєні у роки війни високого звання Героя Радянського Союзу, учасник Параду Перемоги в Москві, почесний громадянин польського міста Петркув і чеського міста Мельник, кавалер двох орденів Леніна, трьох орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Вітчизняної війни I ступеня, державних нагород Польщі, Чехії, Австрії.

Народився Людвіг Іванович 1905 року на Виборзькій стороні в Петербурзі в родині червонодеревника Йоганна Куристее, який перебрався наприкінці 19-го століття з острова Сааремаа до столиці Російської імперії. Його предки походили зі збіднілого баронського роду, що був розорений німецькими лицарями, які мстили за підняте проти них повстання.

Мама майбутнього танкіста, Ернестина Львівна, здобувши чудову освіту у Нарві, знала кілька європейських мов і працювала антрепренером Маріїнського театру. Вона дуже часто гастролювала з театральною трупою різними країнами. При цьому їй вдавалося багато часу приділяти вихованню й освіті трьох синів — Вальтера, Людвіга й Оскара. Зі свого боку батько прищеплював дітям любов до праці, всі вони з дитинства допомагали йому в столярній справі.

У розпал Громадянської війни родина з Петрограда переїжджає до Курганської області. 1922 року Людвіга Куриста направили на навчання до Борисоглібсько-Петроградської кавалерійської школи, де доля звела його з вихідцем з невеликого селища в Північній Осетії — згодом легендарним Іссою Олександровичем Плієвим, двічі Героєм Радянського Союзу. Кавалеристи Плієва брали участь у битві за Москву, у розгромі гітлерівців під Сталінградом, визволенні України, Білорусії та країн Європи.

Після закінчення школи Куриста було призначено командиром взводу кавалерійського корпусу Червового козацтва в місті Проскурові. Саме тут сформувалися як перші командирські навички Людвіга Івановича, так і його велике захоплення кіньми.

1930 року молодого офіцера направляють вчитися на Ленінградські бронетанкові курси. Пересівши із сідла в броньовану машину, він уже до кінця життя залишився вірний танковим військам, які стали йому по-справжньому рідними.

Військова біографія Куриста гідна подиву. Від природи людина обдарована, він, безсумнівно, як про таких кажуть у народі, народився під щасливою зіркою. Людвіг Іванович сам зізнавався, що йому в житті та на війні нерідко щастило. Таланило на хороших товаришів, фортунило на гарних помічників, щастило на сміливих і відважних бійців, на прекрасних і талановитих командирів, щастило, що не раз він залишався живий в, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Багато дивовижних випадків, можливо, навіть до відчайдушності відважних дісталося на його воєнну долю: Всевишній оберігав хороброго танкіста.

Бойове хрещення Людвіг Курист приймав у перший день війни з білофінами. Його танкова рота дістала наказ увірватися до містечка Липоли. Для цього потрібно було форсувати річку Сестра, пройти болотистою місцевістю, знову подолати річку та завал із гранітних брил. І все це під ураганним вогнем противника! У фінів навіть сумніву не було, що цим шляхом ніхто з радянських воїнів не піде. Проте, діючи, здавалося б, усупереч логіці та здоровому глузду, капітан Курист зі своїми танкістами стрімко подолав усі перешкоди та взяв Липолу.

Брав участь Людвіг Іванович і в штурмі лінії Маннергейма, що дало змогу йому набути важливого бойового досвіду, який дуже знадобився потім командиру під час Великої Вітчизняної війни. Фронтовик також розповідав, що спеціальну тактику з розчищення надовбів та утворення проходів для бронетехніки, які здійснювалися під ураганним вогнем фінської артилерії, оперативно ввели в дисципліну для вивчення молодими танкістами в училищах.

Під час тяжких кровопролитних битв на Карельському перешийку Курист дістав перше тяжке поранення. Тридцять сім танкістів його роти, які відзначилися в боях з білофінами, були удостоєні високих урядових нагород. Як згадував Людвіг Іванович, про своє нагородження орденом Червоного Прапора він прочитав у газеті дорогою з госпіталю до Ленінграда.

Саме в цьому місті його застав початок Великої Вітчизняної війни й у складі 23-й армії генерала Черепанова брав участь у героїчній обороні Ленінграда. На той час офіцер уже втратив свого молодшого брата Оскара, який загинув під час проведення десантної операції під Стрєльнею.

Згодом член Військової Ради 23-ї армії, а потім третьої гвардійської танкової армії, Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Семен Іванович Мельников згадував: «Я уважно стежив за службовим зростанням і майстерністю Людвіга Івановича Куриста. Ще в 23-й армії молодого офіцера-танкіста вирізняли глибокі знання характеру й особливостей застосування танків на полях битв, отримані ним на полях війни з білофінами. Коли загинув генерал Лавринович, Військова рада прийняла рішення довірити його пост начальника автобронетанкових військ 23-ї армії Куристу. Нашу довіру він виправдав. Потім наші шляхи розійшлися. Вдруге з Куристом мені пощастило зустрітися в Третій гвардійській танковій армії. Він командував 52-ю гвардійською бригадою в шостому танковому корпусі й так уміло працював із солдатами та офіцерами, що результатом його діяльності була їхня постійна готовність до подвигу. Не випадково двадцять воїнів його бригади і сам командир були удостоєні високого звання Героїв Радянського Союзу».

Високі уміння та майстерність танкістів Куриста, за словами маршала Павла Рибалка (з яким Людвіга Івановича пов’язувала міцна фронтова та чоловіча дружба), високо оцінили в Ставці Верховного Головнокомандувача. Йшлося про неймовірні стрибки просто із залізничних платформ бойових танків бригади в ході боїв за визволення населених пунктів на воронезькому напрямку. Німці були ошелешені тим, що радянські машини, зістрибуючи із платформи, відразу ж розверталися в бойову лінію та починали швидкий наступ. Цю тактику надалі почали використовувати й інші танкові підрозділи. А вперше застосували цей прийом танкісти Куриста біля станції Щєкіно. Коли на состав, що перевозив танки, раптово налетіли «Юнкерси», командир, не розгубившись, віддав наказ механікам-водіям на стрибки із платформи. Це рішення фактично врятувало машини з їхніми екіпажами від знищення ворожими бомбами.

У битві під Харковом бригада Куриста вела важкі оборонні бої за підтримки першого окремого чехословацького батальйону під командуванням полковника Людвіка Свободи. Особливим героїзмом вирізнилася 1-ша інтернаціональна рота цього батальйону на чолі з капітаном Отакаром Ярошем, бійці якої зупинили наступ переважаючих сил противника та ні на крок не відступили зі своїх позицій. У цьому нерівному бою Отакар Ярош загинувв смертю хоробрих. Він став першим іноземним громадянином, удостоєним звання Героя Радянського Союзу. А вже через кілька років, у травні 1945 року, була визволена батьківщина чеського капітана — місто Мельник. Символічно, що це зробила 52-га танкова бригада Куриста.

Людвіг Іванович був вимогливим, але справедливим командиром. За це танкісти називали його «батя». Він же, у свою чергу, горою стояв за своїх підлеглих і пишався їхніми подвигами.

Одним із кращих механіків-водіїв у 52-й бригаді був Михайло Ахтирченко — уродженець Харківської області. Як жартували його товариші, він був заговорений від куль і снарядів. Виконуючи найскладніші та найнебезпечніші завдання, Ахтирченко незмінно виходив переможцем із сутички з ворогом. Свій перший орден Червоної Зірки він заслужив за бої на Курській дузі.

Був у його житті й великий особистий подвиг. Діставши у кровопролитному бою тяжке поранення ноги, перенісши шість найскладніших операцій і будучи визнаним непридатним до військової служби, Михайло Іванович все-таки повернувся у стрій і продовжив громити фашистів. Особливо вирізнився відважний танкіст у боях за Київ і Фастів. За виявлений героїзм і мужність під час визволення столиці України Ахтирченко та сім його бойових побратимів були удостоєні високого звання Герой Радянського Союзу.

У своїй книзі «Атакують танкісти» Людвіг Іванович особливе місце приділяє участі своїх воїнів у берлінській операції. Військова рада 3-ї гвардійської танкової армії надала право 52-й бригаді першою з танкових підрозділів іти на штурм столиці фашистської Німеччини. І бійці із честю виконали відповідальне завдання.

Форсувавши канал Тельтов, бригада з південного напрямку пройшла з важкими боями до вокзалу Шарлотгенбург у центрі Берліна. Тут танкісти 1-го Українського фронту 3-ї гвардійської армії генерала Рибалко зустрілися з танкістами 1-го Білоруського фронту 2-ї гвардійської танкової армії генерала Богданова.

2 травня 1945 року Берлін упав. Грандіозна битва, в якій брало участь по обидва боки більш як 3,5 мільйона чоловік, понад 50 тисяч гармат і мінометів, мало не вісім тисяч танків, понад дев’ять тисяч літаків — закінчилася. За відмінне виконання бойових завдань, уміле керівництво бригадою на підступах до Берліна та у вуличних боях, особисту відвагу та героїзм Людвігу Івановичу Куристу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Поки в столиці Німеччини гриміли святкові салюти, з повсталої Праги пролунали заклики: «Увага! Руда армада, на допомогу!». 52-га бригада однією з перших одержала наказ висунутися убік чеського кордону. Стрімким 80-кілометровим нічним кидком танкісти Куриста вийшли на околиці Праги та вибили з міста фашистські частини. До 10 годин ранку 9 травня 1945 року чеська столиця була повністю очищена від окупантів.

Після закінчення війни Людвіга Івановича було призначено керівником гарнізону радянських військ в австрійському місті Корнейсбург, де здобув повагу жителів за наведений порядок, виявлену справедливість і хороше ставлення до місцевого населення.

24 червня 1945 року Герой Радянського Союзу полковник Курист пройшов з бойовим прапором рідної 52-ї бригади в строю учасників історичного Параду Перемоги в Москві.

Тяжкі поранення, контузія, перенесені хвороби не дали змоги йому продовжити військову службу, і в 1948 році він звільнився в запас. Спочатку Людвіг Іванович жив і працював у Ленінграді, а 1971 року переїхав до Києва. У столиці України фронтовик займався військово-патріотичним вихованням молоді. 1981 року вийшла у світ його книга воєнних мемуарів «Атакують танкісти».

Пішов з життя легендарний танкіст 1995 року. Він похований на Алеї героїв на Берковецькому цвинтарі у Києві.

Щороку 9 травня наша велика родина збирається біля могили свого героя. У день великої Перемоги важливо, щоб наші діти, онуки та правнуки розуміли, через які випробування та страждання пройшли їхні предки, як і чому змогли не просто вистояти, а й перемогти в тій страшній війні. Сподіваюся, що ця розповідь про прапрадідуся моїх онуків стане для них, а також молодого покоління українців, ще однією, нехай і невеликою, але доброю звісткою про те, що пам’ять наша — вічна, а подвиг солдатів Великої Вітчизняної війни — немеркнучий.

Генерал-майор запасу Ігор КОСТЕНКО.

Фото надано автором.