Травень 1945 року — німецький солдат на вулиці Берліна.
Фото ЦДКФФА ім. Г. Пшеничного.
Травень 1945 року — Берлін, біля Рейхстагу.
Фото ЦДКФФА ім. Г. Пшеничного.
Враховуючи наявність багатьох неоднозначних підходів та позицій щодо адекватної оцінки цієї воістину історичної події, численних фальсифікацій, неточностей, маніпуляцій, вигадок і домислів, на наших теренах виросло покоління, яке з різних причин має перекручене уявлення про цю вікопомну історичну подію.
Як відомо, з усіх країн, окупованих Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни як основної складової Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, оскільки інтерес до неї з боку фашистів був особливий. Україна була беззахисною жертвою німецьких експансіоністів, об’єктом небаченого в історії кривавого терору, грабунку, розбою, нещадної експлуатації позбавленого будь-яких людських прав народу, який дістав від гітлерівців принизливу назву «тубільці».
Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, почасти фізичному знищенню, перетворенню на рабів. На багатьох магазинах, перукарнях, поштових відділеннях, аптеках, у транспорті з’явилися написи «Тільки для німців», «Українцям заходити заборонено».
Українців примушували жити за окупаційними законами, за їх невиконання спеціальні суди визначали покарання у вигляді каторжних робіт або розстрілу. Український народ був позбавлений права здобувати середню та вищу освіту.
Тому особливого значення набуває святкування Дня Перемоги як у родинному колі, так і на загальнодержавному рівні. Доцільно виробити свою реальну позицію, своє бачення, свою оцінку та переконання стосовно Перемоги, у тому числі українського народу, над фашизмом, побудовані на основі свідчень учасників бойових дій, партизанів, підпільників, ветеранів, очевидців, працівників тилу, а найголовніше — на об’єктивних неспростовних історичних фактах.
Одним із таких визначальних історично достовірних джерел щодо Святої Перемоги над проклятою людством фашистською чумою, на думку двічі Героя Радянського Союзу, генерала армії П. І. Батова, є книжка спогадів генерал-лейтенанта Федора Юфимовича Бокова «Весна Перемоги», яка увійшла у відому серію «Воєнні мемуари» (Військове видавництво Міністерства оборони СРСР). Ця військово-пізнавальна серія, що видавалася, як відомо, не один десяток років, здобула всенародне визнання. Вона позначена незаперечною цінністю, адже оприлюднені в ній спогади полководців Вітчизняної війни заслужено привернули і привертають неослабну увагу величезного читацького кола, захоплюють самим масштабом викладу, багатством і достовірністю історичного матеріалу, його глибоким і тонким аналізом. І на завершення слід відзначити високі ідейні та моральні позиції авторів у виборі ними тем, сюжетів, ключових подій для своїх спогадів-мемуарів.
Як стверджує генерал армії П. І. Батов, були в цій серії і книжки, так би мовити, «прохідні», «посередні», які страждали, якщо можна так сказати, «безликістю» самої розповіді та опису дійових осіб, сухим перерахуванням і відсутністю аналізу... Деякі книжки характеризуються сухуватістю, надлишковою «газетністю» літературного словника і стилю. Зрозуміло, що об’єктивна оцінка тієї чи іншої праці на задану тематику — це справа літературних критиків, професійних військових, політологів, документалістів, істориків, представників духовенства та поле їхньої неупередженої розвідки — оцінити всю серію «Воєнні мемуари», маючи природно на увазі особливу зацікавленість молоді, народу до висвітлення об’єктивної історії Великої Вітчизняної війни як основної складової Другої світової війни, у якій, зокрема й український народ, здобув Перемогу над фашизмом, знищив найсильніші в ті часи армії гітлерівської Німеччини та імператорської Японії.
У серії «Воєнні мемуари» особливо виділяється книжка Ф. Ю. Бокова, який на початку Вітчизняної війни був комісаром Генерального штабу, а завершив її членом Військової ради 5-ї ударної армії, що пройшла з кровопролитними боями від Сталінграда до берегів Балтійського моря та Берліна, на славну долю якої випала висока честь брати участь в завершальних боях війни, тобто до самого переможного її завершення.
...Цікава, корисна, пізнавальна книжка! Чим саме? Насамперед достовірними даними, часто навіть новими матеріалами про завершальні, вирішальні бої з гітлерівською Німеччиною. На думку П. І. Батова, не можна забувати, що про цей заключний переможний етап війни, особливо про штурм та взяття Берліна, написано багато книжок, зокрема й видатними полководцями, маршалами, Героями Радянського Союзу, кавалерами ордена «Перемоги» Г. К. Жуковим,
К. К. Рокосовським, О. М. Василевським та іншими.
У книжці «Весна Перемоги» йдеться про той вагомий внесок у Перемогу, який зробила 5-та ударна армія, котру часто солдати між собою називали «армією Берзаріна». Автор знайомить читачів із цілою галереєю героїв цієї армії, знайомить ґрунтовно, ретельно, детально, не поспішаючи — і це дуже пізнавально і цінно. Більшість із прочитаного запам’ятається, схвилює серце читача тому, що в 5-й ударній, як і в усіх інших арміях, війна породила сотні, тисячі звитяжних воїнів. По-людському щирим і зрозумілим є той факт, що саме гостре відчуття, пронизливе хвилювання викликають рядки про загибель командувача 5-ї ударної армії, першого коменданта Берліна генерала Миколи Ерастовича Берзаріна... П. І. Батов згадує: «Пам’ятається, як нас усіх вразило повідомлення про цей трагічний випадок, який забрав життя одного із талановитих командирів великих Збройних Сил».
Книжка Ф. Ю. Бокова видалась соратникам і ополченцям безцінною панорамою історичного матеріалу, збагаченою особистими свідченнями та враженнями автора, який був безпосереднім учасником битви за Берлін — до останніх годин існування фашистської імперії. Думається, що широкому колу читачів, — усім, хто поважає і пишається своїми батьками, дідами і прадідами, які зробили особистий внесок у багату військову історію нашої Вітчизни, буде цікаво познайомитися з перших уст самих учасників тих подій з тим, що відбувалося в переддень Освяченої Перемоги.
Як свідчить Ф. Ю. Боков (авторський переклад): «...8 травня 1945 року, 24-та година. Широко розчиняються бокові двері просторого приміщення офіцерської їдальні, перетвореної на актову залу, стіни якої прикрашають державні прапори СРСР, США, Великої Британії і Франції. Входять уповноважені представники верховного головнокомандування збройних сил союзників по антигітлерівській коаліції. У центрі столу сів Г. К. Жуков, по обидва боки від нього — А. Теддер і Ч. Спаатс, Ж. Делатр де Тассиньї і далі праворуч — О. Я. Вишинський.
У залі встановлено прожектори, доставлені з імперської канцелярії. Така іронія долі: колись ними підсвічувалися зйомки урочистих виходів Гітлера для прийому генералітету, маріонеток із окупованих фашистами країн і нацистських керівників, а нині за допомогою тієї самої освітлювальної апаратури Р. Л. Кармен, Н. О. Вихирєв, Н. П. Кисєльов та інші наші і зарубіжні кінооператори знімали останній «вихід» представників третього рейху...
З місця головуючого піднявся Г. К. Жуков. Він відкрив засідання і представив присутнім представників союзних держав, уповноважених прийняти капітуляцію.
— Я пропоную, — сказав Г. К. Жуков, — узятися до справи і запросити сюди уповноважених від німецького головнокомандування, які прибули для підписання акта про безумовну капітуляцію.
Невмовкно дзижчать прожектори і тріскочуть кінокамери. Кінооператори намагаються не пропустити жодної деталі цієї історичної події. Погляди всіх спрямовано на бокові двері, звідки повинні з’явитися ті, хто представляв у світі найчорніші сили реакції. Усім цікаво, як поведуться в цей момент представники поверженого рейху.
Радянський червоноармієць навстіж відчиняє двері, і в них з’являються члени фашистської воєнної делегації. Вони заходять один за одним, точно дотримуючись субординації. Попереду, намагаючись триматися якомога пряміше, крокував блідий, начебто припудрений крейдою, у розшитому золотом парадному кітелі, з двома рядами орденських нашивок, генерал-фельд-маршал Кейтель. Він чинно вклонився, сів за короткий стіл біля дверей, відведений для німецької делегації, зняв коричневі рукавички, і не оглядаючись, передав їх через плече своєму ад’ютанту, а на стіл перед собою поклав фельдмаршальський жезл.
Генерал-полковник М. С. Малінін, який сидів поруч з нами, тихо промовив:
— Багато амбіції, мало амуніції...
Перебираючи ногами, за Кейтелем зайшов Штумпф. Він з’явився без прикрас на генеральському мундирі, навіть без жодної орденської планки. Крокуючи до столу, він важко опустився на стілець. Третім до зали поспішно зайшов, озираючись на всі боки, весь у чорному, Фрідебург. Печать смутку та сильної пригніченості лежала на всій подобі адмірала. Він оглянув залу спустошеним поглядом і повільно всівся. Одночасно з ними з’явилися троє високих на зріст ад’ютантів з якимись пухлими папками і стали за спинами своїх шефів.
На хвилину в залі запала тиша. Тільки представники країн-переможців перемовлялися між собою. Микола Ерастович Берзарін дивився на Кейтеля і його компанію з презирливою посмішкою. Я нахилився до нього і запитав пошепки:
— Невже не помітили?
— Упізнають. Роздивляться й упізнають, можливо, тільки виду не подадуть...
Справа в тому, що під час підготовки приміщення до процедури виникло таке, нібито й нескладне питання: якими меблями обставити залу. Природно, враховуючи міжнародний характер події, що мала відбутися, — та й, чого гріха таїти, навіть і з міркувань престижності, — хотілось все зробити якнайкраще і, так би мовити, не вдарити обличчям у болото. Але де роздобути хороші однотипні стільці для всіх гостей, яких очікувалося приблизно двісті? Не з Москви ж їх везти! У процесі обговорення цього питання заступник командарма генерал О. Б. Баринов кинув репліку, яка нібито і не стосувалася меблювання:
— Не тут би треба було проводити підписання акта.
— Це ж чому? — запитав М. Е. Берзарін.
— Приємно, звичайно, що обрали приміщення штабу 5-ї ударної армії для такої історичної події. Але краще було б провести все це в імперській канцелярії. Саме там, де задумувалася і планувалася заправилами третього рейху Друга світова війна. Але канцелярія сильно зруйнована. Шкода!..
І раптом втрутився в розмову начальник політвідділу армії генерал-майор Є. Є. Кощеєв і запропонував таке:
— Але хоча ми і розгромили ставку Гітлера, проте багато що в її кімнатах та підземеллях залишилося цілісіньким. Там і килими будь-яких розмірів, і крісла, і стільці, і столи. Можна все це миттєво доставити сюди. Нехай гітлерівські делегати йдуть капітулювати по тому самому килиму, по якому колись ходили доповідати фюреру про воєнні плани. У цьому буде і політичне звучання і символіка.
Ми з М. Е. Берзаріним підтримали цю ідею... Комендант імперської канцелярії підібрав у необхідній кількості відповідні меблі, і вони були доставлені в штаб, як і 120-метровий темно-коричневий килим із кабінету Гітлера, який з неабиякими труднощами підняли 15 наших червоноармійців.
Раптом ми помітили, що Кейтель, кинувши швидкий погляд на килим, спохмурнів і щось шепнув Фридебургу. Той уважно подивився вниз, його всього пересмикнуло і, повернувшись до свого ад’ютанта, щось сказав. Вони стали тихо перемовлятися. Обличчя в ад’ютанта з аксельбантами, який стояв за Кейтелем, змінилося, і він беззвучно заплакав.
— Упізнали, ще б не упізнати, — промовив М. Е. Берзарін. — Знайомі меблі. Ще нещодавно вони вважали за честь на них сидіти, а сьогодні, напевне, почуваються на них, як на шипах...
З місця головуючого знову підвівся Георгій Костянтинович Жуков і проголосив:
— Зараз передбачається підписання представниками верховного головнокомандування німецької армії акта про безумовну капітуляцію збройних сил Німеччини.
Ці, як і всі наступні, слова маршала перекладав англійською мовою А. Теддер, а німецькою — один із радянських перекладачів.
Ми давно звернули увагу, що маршал Г. К. Жуков жодного разу не подивився в бік німецької делегації, і дивувалися його витримці: невже не кортить поглянути на представників рейху, хоча б із почуття цікавості. Аж ось Георгій Костянтинович нарешті вперше повернувся до них і сказав:
— Я звертаюся до представників німецького верховного головнокомандування із запитанням: чи мають вони на руках акт про безумовну капітуляцію, чи ознайомилися вони з ним і чи мають повноваження підписати його?
В очах Кейтеля промайнула розгубленість і безсилля. Підвівшись, він видавив із себе: «Яволь...» — і передав на стіл представників союзного командування письмове повноваження грос-адмірала Деніца.
Німецьке «яволь» за сутнісним змістом означає наше «так точно». Цим словом зазвичай відповідали, витягнувшись як струна і цокнувши каблуками, німецькі солдати своїм командирам, а офіцери генералам. «Яволь!» — відрапортував фашистський генерал із прусько-юнкерської поміщицької сім’ї радянському маршалу, селянському сину Георгію Костянтиновичу Жукову.
О-о-о! Якщо б розсунулися ці стіни колишнього військово-інженерного училища і це слово «Яволь», проголошене від імені поставленої на коліна фашистської Німеччини, могли б почути усі, хто вів ще в ті хвилини останні кровопролитні, складні, напружені бої із залишками недобитого ворога, всі вдови, матері і сироти, і ті наші славні прикордонники, які до останнього подиху чинили опір на своїх заставах в сорок першому, і ті радянські воїни, які, відходячи з боями, гинули самі, але вимотували ворога... Якщо б розверзлась земля під пам’ятниками і обелісками, якби із незліченних, розкиданих не тільки по всій нашій країні, а й за її межами поодиноких і братських могил могли піднятися мільйони жертв кривавого гітлеризму, а із ровів концтаборів, відродившись із попелу, повстали б незлічені когорти в’язнів... Десятки мільйонів таких душ мали б право прийняти цю капітуляцію німецького фашизму, який увергнув народи у вир найжорстокішої в історії людства війни... Але закони буття невблаганні... Ті, хто пішов із життя, назад сюди не повертаються.
Г. К. Жуков, проглянувши вручений йому документ, що підтверджував повноваження делегації німецьких збройних сил, передав його представникам американського, англійського та французького головного командування союзних військ. Тієї самої ночі я з групою генералів читав цей документ за підписом грос-адмірала Деніца. У ньому привертала увагу одна, здавалося б, малопомітна обставина. «Уряд» Деніца, що проіснував майже сім діб, не зміг зайнятися «управлінням» Німеччиною, але і не встиг налагодити власну канцелярію, навіть бланки не замовив. Текст було надруковано на старому бланку, а під його шапкою машиністка, забивши слово «Берлін», додрукувала слова: «Головна ставка». У розпорядженні цієї новоутвореної «ставки» практично не було скільки-небудь значних збройних сил.
— Я пропоную представникам німецького верховного головнокомандування підписати акт про безумовну капітуляцію, — сказав Г. К. Жуков.
Увага усіх присутніх знову переміщується на стіл, за яким сидять Кейтель, Штумпф і Фрідебург. Червоний від збудження Кейтель підводиться і проголошує: «Яволь, яволь...» — і одразу ж опускається на стілець. Не повертаючись, він простягає назад руку, в яку ад’ютант вкладає авторучку, а другою рукою втискає в очницю старомодний монокль.
До маршала Г. К. Жукова підійшов і, нахилившись до нього, щось сказав О. Я. Вишинський. Вони перекинулися декількома фразами, а потім Георгій Костянтинович голосно заявив:
— Не там, а тут. Я пропоную уповноваженим німецького головнокомандування підійти сюди і тут підписати акт про безумовну капітуляцію.
Маршал вказав на один зі столиків. Уповноважені фашистської Німеччини підводяться і, ступивши на доріжку, по якій їм не раз доводилося ступати в кабінеті Гітлера, повільно йдуть до маленького столика, приставленого до головного столу, за яким сидять повноважні представники союзного командування, які приймали капітуляцію.
Кейтель, присівши на край стільця, неквапливо підписується під актом.
Багато підписів поставив генерал-фельдмаршал за роки війни під наказами і розпорядженнями генерального штабу. Окремі з них зі зловісними словами «враховувати, що... на вказаних територіях людське життя нічого не варте... смертна кара... залякувальні дії» забрали з життя мільйони ні в чому не винних людей. За такі «автографи» Кейтеля його ім’я вже буде прокляте у віках. Але і цей підпис під актом про безумовну капітуляцію честі йому не приніс.
Але позування було характерним у натурі Кейтеля. Доки на столику розкладали чергові екземпляри акта, він продовжував рисуватися, як півень витягуючи голову, старанно демонструючи «непокірність»...
Другим акт підписував Фрідебург. На його обличчі — тупа покірність, відчай... Ще нещодавно він був не таким: особисто давав вказівки командирам підводних човнів виходити із засідки і топити військові, транспортні, пасажирські та госпітальні кораблі. Доповідаючи про успішні дії фашистських підводних човнів Кейтелю, він навіть пританцьовував, як свідчать очевидці.
За тим самим столиком, опустивши плечі, сидів Штумпф. Він один із фашистських представників, хто пожвавлено зиркав колючими очима по залу засідання, скоса розглядаючи Жукова, Теддера, Спаатса, Тассиньї, Вишинського. Майже не дивлячись, Штумпф розмашисто підписав усі дев’ять примірників один за одним, усім своїм виглядом виказуючи єдине бажання — скоріше б усе закінчилося.
Нарешті уповноважені фашистського головного командування повернулися на свої місця. Тепер уся увага зосереджена на представниках держав-переможців. Першим під актом ставить підпис Г. К. Жуков, потім решта. Напруженість у залі змінилася веселим пожвавленням. Церемонія завершувалася.
Підкликавши одного з генералів, Георгій Костянтинович Жуков упівголоса промовив:
— Акт підписано, він набирає чинності сьогодні. Представникам німецького верховного головнокомандування необхідно негайно віддати розпорядження своїм військам про припинення вогню й організовану капітуляцію.
Фашистській делегації перекладають слова маршала. Зіскочивши з місця, Кейтель голосно промовляє: «Яволь», — і одразу ж віддає наказ ад’ютанту. Той киває головою і стрімко зникає у дверях. Через хвилину маршал Г. К. Жуков оголошує:
— Німецька делегація може бути вільною.
Більше нічого від них не вимагається — справою побудови нової демократичної Німеччини займуться інші люди, дійсно патріоти німецького народу — люди з незаплямованою совістю, чистими руками і благородними серцями. Даремно каркав у своєму установчому виступі 7 листопада 1943 року перед рейхсляйтерами і гауляйтерами Німеччини начальник оперативного керівництва ОКВ Йодль, що «капітуляція — це кінець нації, кінець Німеччини». Крах коричневого рейху не був кінцем цієї країни, а став початком її відродження на демократичних засадах.
Перекладачі різними мовами повторюють сказане маршалом Г. К. Жуковим. Як і всі інші присутні, я уважно дивлюся на представників фашистської делегації. Вони підводяться з місця. Кейтель, ставши обличчям до залу, знову — вчергове! — піднімає свій жезл і картинно тикає ним двічі перед собою в простір. Коли через хвилину у дверях зникли і Штумпф, і Фрідебург та їхні мовчазні ад’ютанти, маршал Г. К. Жуков проголосив:
— На цьому дозвольте засідання оголосити закритим...
Усі встають. Тріумфування! Лунає громове «ура!». Різними мовами звучать вітання: «Хай живе наша Перемога!», «Нехай вічно живе дружба союзних держав, народів і армій!».
Неочікувано з балкона гримнув духовий оркестр. Він грав гімни Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії та Франції. І знову бурхливі овації, гучні вигуки «ура!».
Для кожного народу, покоління є свої рубежі, які характеризують і викристалізовують історичну пам’ять. Для наших батьків і дідів це було підняття з руїн країни після Першої світової та громадянської воєн, будівництво Дніпрогесу, Велика Вітчизняна війна, відбудова держави, відновлення народного господарства, перший політ людини в космос. Усім їм хотілося, аби в наступних поколінь були тільки мирні пам’ятні віхи, щоб їхні ровесники були останніми, хто проливав кров на полі битви в ім’я миру на землі, щоб ніколи більше не було війни, щоб усі народи жили солідарно в дружбі та мирі. За свідченнями визволителів, 9 травня над Європою засяяла ВЕСЕЛКА — символ примирення і взаєморозуміння.
Борис ЧИЖЕВСЬКИЙ, керівник секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, кандидат педагогічних наук.
