Володимир Григорович та Антон Крученки з фотографією та бойовими нагородами батька й діда Григорія Германовича.
Років шістдесят тому чи не в кожній українській хаті можна було побачити обрамлені вишитими рушниками рамки з сімейними світлинами. Теперішні покоління вже й фотографій не роблять — усі знімки та відео в комп’ютерах та гаджетах. Тому досить незвично було побачити інтер’єр передпокою у сучасному будинку з цілою галереєю старовинних чорно-білих світлин.
— Оце мій батько, це — дід, далі — прадід, — показує історію родини у фотознімках господар Володимир Крученко. У подробицях розповідає, ким працювали і якими людьми були діди-прадіди. — Шкода, що мало карточок та речей збереглося з давніх часів. Знімки я майже всі зібрав у сімейних архівах, у родичів, оправив у рамки, влаштував ось таку фотогалерею. Робив це і для себе, і для дітей-внуків: з пошани до історії свого роду виростає шана до історії народу.
— А це — найдорожчі реліквії мого батька Григорія Германовича, — показує Володимир Григорович фото та ордени й медалі у рамках під склом в окремому куточку. — Батько пройшов Другу світову з 1941-го по 1944-й, до свого четвертого поранення. Служив у прикордонних військах, війну закінчив старшим лейтенантом.
Малим хлопчаком я дуже любив слухати його спогади про війну. З особливим болем він розповідав про відступ наших військ на початку: про осінню негоду, болото, про відчай, який охоплював у складні моменти. З його розповідей я складав картину війни: бої під Москвою, Брянськом, у Білорусі... Я знав, що війна для солдата — це виснажлива робота, щоденні випробування військової вправності та сили духу.
Зі мною старшим батько інколи аналізував, чому війна склалась саме так, чому довелося пережити і відступ та поразки, і переможні марші. Він критично осмислював мемуари воєначальників, художні твори про війну. «Але хоч би що там казали й писали історики — ми були праві, бо захищали свою землю і свої родини від нападників», — врешті завжди завершував він такі роздуми.
Яким воїном був батько? Певно, що самовідданим і хоробрим. Інакше не мав би стільки бойових нагород. Особливо дорожив він орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни. Ось його медаль «За відвагу», гвардійський значок, п’ять медалей. За кожною нагородою — своя життєва історія, але батько не любив розповідати про свої особисті заслуги. Вважав це звичним обов’язком солдата.
З простреленими у 1944-му легенями його довго лікували у алма-атинському госпіталі, потім встановили другу групу інвалідності і направили працювати на Івано-Франківщину. Там його зустріла моя мама, Ніна Пилипівна (медиком працювала), там вони одружились і я народився, а згодом родина переїхала на мамину батьківщину — у Корсунь-Шевченківський район.
Батько багато років працював бухгалтером у райспоживтоваристві та районі електромереж, щодня пішки ходив з Переможинців на роботу. Для нашої сім’ї він був не просто найкращим у світі батьком і дідусем, а й героєм-фронтовиком, яким ми щиро пишалися та пишаємося. Хотів би, щоб і мої діти та онуки так само дорожили пам’яттю про нього.
Найменший онук Григорія Крученка Антон, п’ятикурсник медичного університету, зауважує:
— Я не бачив діда, але здається, що знаю і його голос, і усмішку, і приказки та жарти. Його бойове минуле для мене — привід для гордості. Дев’ятого травня понесу дідусеві квіти на його могилу. За ту велику Перемогу він три роки жив у окопах і щодня ризикував життям. А був лише трохи старшим за мене...
Фото надано автором.
