Продовження. Початок у № 97 за 26 травня 2021 року.
Завоювання чужих земель (ще з часу існування Московського князівства) у Росії називали «добровольным присоединением» чи навіть «воссоединением», аби таким робом «узаконити» розбійницькі акції. Великодержавний шовінізм, як ідеологію, постійно спрямовували проти інородців, але насамперед проти «єдинокровних слов’янських братів»-українців. У 1800 р. «недремный великороссийский глаз» спинився навіть на українських церквах з трьома банями, й імператор Павло І заборонив церкви ставити в українському стилі.
У 1810 р. Києво-Могилянську академію формально перетворили в Духовну академію, а колегії раніше стали духовними семінаріями. Замість розсадника вищої освіти для всіх станів українського суспільства Києво-Могилянську академію перетворили в окрему духовну школу, яка повинна була стати твердинею зросійщення України.
З московськими колонізаторами солідаризувалися у 60-х рр. ХІХ ст. і зросійщені українські дворяни, чиновники, інтелігенти, які «собственно для себя никаких, независимо от общих совокупно со всей Россией, желаний не имели». Вони улесливо підспівували великодержавним панславістським теоретикам про триєдиний русский народ, одну віру, одну мову з трьома відмінностями. Промосковсько-імперське мислення і рабсько-малоросійська свідомість чітко простежується у великій статті С. Гогоцького «На каком языке следует обучать в сельских школах Югозападной России?». Автор намагається переконати, що «в сельских школах по-прежнему должны обучать по русским элементарным книгам. От замены же русских учебных книг какими-то малорусскими нельзя было бы ничего ожидать, кроме самых вредных последствий — для самого же народа».
Антиукраїнська реакція завершилась таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р., в якому зазначалося, що «обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык».
У 1867 р. київський народний календар надрукував звернення А. Андріяшева під заголовком «Братское слово южнорусса землякам, которые не хотят довольствоваться общерусским книжным языком, а хлопочут о том, чтобы выдумать новый книжный малороссийский язык и на нем учить народ». «Землячок», батьки якого, можливо, продали «останню корову», щоби синок «вивчив московської мови», вiдцурався рiдної і закликав українців лише «чужому научатись», не підозрюючи, мабуть, що таким способом виховуватимуться нові перевертні:
«Позвольте же, любезные наши земляки, сказать вам последнее наше братское слово: если вы любите и уважаете наш народ, много выстрадавший под неволею и воскресший к новой жизни, оставьте ваши затеи, спешите обучать неграмотных людей по-русски, настоящим нашим общерусским языком. Не потешайте же людей, жаждущих русской грамоты и русской православной образованности несбыточной мечтой, что вы когда-то выдумаете новый язык, напишете новые граматки, новые книжки для того, чтобы начать свое мудрое обучение, пригодное только на печи, во всяком случае не дальше своей хаты, и вовсе ненужное ни в науке, ни в жизни, ни в службе Государю и Отечеству».
25 травня 1874 р. видано новий статут про початкові народні школи, в якому четвертим параграфом підтверджено положення статуту від 14 липня 1864 р. про те, що «в начальных народных школах обучение ведется на русском языке».
Внаслідок заборони навчання українською мовою учителі змушені були користуватися російськими підручниками, що не могло не відбитися на сприйнятті українськими дітьми матеріалу, що вивчався. У шкільній читанці все було для дітей чуже: «і люди чужі, і хати чужі, і квіти, і ліси, і звірі, і птахи» (Б. Грінченко).
Інтелектуальним центром українського життя в Києвi у середині 1870-x pоків став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Саме він не давав спокою місцевим україноненависникам. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що на їхніх очах розгортається дiяльнiсть, яка веде до самопізнання й національного пробудження українців. І справді: фундаментальні дослідження з історії, фольклористики, етнографії, статистики, археології розкривали глибину й багатство культури «малоросіян», демонстрували їхню самобутність, живу українську силу, а значить — історичну перспективу.
Київські донощики, на думку професора Володимира Панченка, по суті, не помилялися, доповідаючи високим інстанціям, що Південно-Західний вiддiл — це «український генеральний штаб політичного життя». Десять членів Вiддiлу iз сімнадцяти були водночас членами «Старої громади» (громади — гуртки української національно-свідомої інтелігенції, які почали створюватися у великих і менших містах імперії ще з другої половини 1850-х рр. задля культурно-просвітницької роботи). Один із високопоставлених царських чиновників називав «Стару громаду» «Центральним комітетом української партії». Власне, якщо йдеться про ідейний вплив «старогромадiвцiв» на діяльність Вiддiлу, то саме так і було. На засіданнях, які проводилися таємно, вони опрацьовували стратегію і тактику своєї роботи під «дахом» цілком легальної установи — філії Російського географічного товариства, яке в столиці імперії очолював знаменитий П. Семенов-Тяншанський.
У цьому якраз і полягала хитрість «старогромадiвцiв». Вони блискуче скористалися... ініціативою київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова, який домагався відкриття Вiддiлу задля вивчення краю в інтересах «місцевої адміністрації». Генерал-губернатор не врахував, що «вивчення краю» може мати й інші цілі, — ті, про які в одному з листiв писав М. Драгоманов: «Україна сама себе ще не знає, їй треба наукової і літературної праці, щоб себе пізнати...».
Усе, що встигли зробити вчені-подвижники з Південно-Західного відділу, вело саме до такої мети. Ось кілька золотих сторінок із української наукової епопеї 1870-х рр. Професор Київського університету Володимир Антонович (із чиїм іменем пов’язано становлення української історичної науки) зібрав, відредагував і видав восьмитомний «Архив Юго-Западной России», в якому вміщено документи з історії Правобережної України XVI-XVIII ст. Павло Чубинський у 1872—1878 рр. видав сім томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», в яких зібрано унікальні фольклорні, етнографічні та мовознавчі матеріали. Ця праця вченого була вiдзначена кількома престижними преміями й нагородами.
У 1874-1875 рр. в Києві побачили світ «Исторические песни малорусского народа и примечания Вл. Антоновича и М. Драгоманова» у двох томах — перше зібрання українських політичних пісень, своєрідність яких М. Драгоманов продемонстрував шляхом порівняння їх із піснями інших народів Європи. «Це своєрідна історія українського народу, розказана ним самим», — так оцінив М. Драгоманов витвір народного генія. Олена Пчілка (рідна сестра Драгоманова) досліджувала українську вишивку, писанки, народні пісні. Першою її дослідницькою працею став альбом «Украинский орнамент. Вышивки, ткани, писанки» (1876). П’ятьма виданнями виходили в світ «Українські узори» Олени Пчілки із зразками шиття і ткання. Вагомими були наукові здобутки мовознавців Олександра Потебні, Павла Житецького та Костя Михальчука, юриста Олександра Кістяківського (1879 р. він видав унікальні пам’ятки з історії українського права, і серед них — звiд кодексів «Права, по которым судится малороссийский народ»)... Чи могли «землячки» байдуже спостерігати за тим, як українство набирає сили?
Особливо старалася газета «Киевлянин», дитя Валуєвського циркуляра (виходити вона почала 1864 р., на урядовий кошт, отже — з цілком певною метою). Заправляв «Киевлянином» відомий своєю великодержавницькою позицією Віталій Шульгін. Народився він у Калузі, але все своє свідоме життя провів на Україні: дитинство — в Ніжині, роки навчання в гімназії та університеті — в Києві. Викладав історію в Університеті св. Володимира, написав кілька підручників та монографій.
Кілька разів Шульгина запрошували до Москви, але він відмовився, не бажаючи розлучатися з «матерью городов русских»... Такий собі київський патріотизм, замішаний на нелюбові до «iнородців»...
На сторінках «Киевлянина» В. Шульгін повів запеклу боротьбу з газетою «Киевский телеграф», яка в 1875 р. фактично була органом Південно-Західного відділу. Професор В. Панченко у статті «Емський луг» (День. — 2002. — 26 липня) процитував Олександра Кістяківського, який 24 квітня 1875 р. записав у своєму щоденнику: «Вечером... отправился к Драгоманову... Он сообщил мне, что Юзефович на обеде в честь Дондукова произносил реплики против украинофилов, указывая на Драгоманова, Житецкого, Беренштама, Чубинского, как на людей опасных, говорил Дондукову: «Куда Вы смотрите?». В заключение прибавил, что он сам доведет до сведения шефа жандармов и самого государя... Говорят, что Юзефович не на шутку приготовил донос в 3-е отделение. Кроме того, написал статью для «Киевлянина» самого зажигательного свойства.... Юзефович действует в согласии с Шульгиным. Думаю, что подстрекатель сей последний».
Царський уряд, ідеологи великодержавності, ура-патріотичні газети ополчилися проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати імперію. «Могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нее пагубно и не должно быть допускаемо, — нагадував дітям у заповіті Олександр II.
Стурбований донесенням колишнього члена київської громади, консерватора М. Юзефовича про те, що українофіли перетворились на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України, «государь император в виду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке, — Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних дел
Совещание из министра Народного Просвещения, обер-прокурора Святейшего Синода, главного начальника 111-го Отделения собственной его величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса».
Вісім місяців працювало імператорське «Совещание» (комiсiя). 24 квітня 1876 р. ця імператорська комісія у складі Міністра внутрішніх справ (голова), Міністра народної освіти, обер-прокурора Святійшого Синоду, головного начальника ІІІ
Відділення власне його величності Канцелярії голови Київської Археологічної комісії тайного радника Юзефовича запропонувала вжити такі заходи:
«a) ПО МИНИСТЕРСТВУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особаго на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границею на малорусском наречии.
2. Воспретить в Империи печатание, на том же наречии каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов, за исключением исторических памятников, но с тем, чтобы и эти последние, если принадлежат к устной народной словесности (каковы песни, сказки, пословицы), издаваемы были без отступления от общерусской орфографии (т. е. не печатались так называемой «кулишовкою») («Кулешівка» — це українська абетка та український правопис, розроблені істориком і літератором Пантелеймоном Кулішем. — В. Л.).
Примечание І. Мера эта была бы не более, как расширение Высочайшего повеления от 8 июля 1863 года, коим разрешено было допускать к печати на малорусском наречии только произведения, принадлежащие к области изящной литературы, пропуски же книг на том же наречии как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения, повелено было приостановить.
Примечание II. Сохраняя силу означеннаго выше Высочайшего повеления, можно было бы разрешить к печатанию на малорусском наречии, кроме исторических памятников, и произведений изящной словесности, но с тем, чтобы соблюдалась в них общерусская орфография, и чтобы разрешение давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей Главным управлением по делам печати.
3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).
4. Поддержать издающуюся в Галичине, в направлении враждебном украинофильскому газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию (збоку дописано: «1000 р. из сумм III жанд., текст заключения не вводить, а только иметь в соображении» — В. Л.), без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообщерусским интересам, издается при значительном пособии от поляков).
5. Запретить газету «Киевский Телеграф» (збоку дописано: «В соображении вредное влияние газеты. — В. Л.) на том основании, что номинальный ее редактор Снежко-Блоцкий слеп на оба глаза и не может принимать никакого участия в редакции, которой заведуют постоянно и произвольно лица, приглашаемые к тому издательницею Гогоцкою из кружка людей, принадлежащих к самому неблагонамеренному направлению.
б) ПО МИНИСТЕРСТВУ НАРОДНОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ
6. Усилить надзор со стороны местного учебного начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах, преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.
7. Очистить библиотеки всех низких и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.
8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.
9. На будущее время выбор лиц на преподавательские места в означенных округах возложить, по отношению к благонадежности сих лиц, на строгую ответственность представляющих о их назначении, с тем, чтобы ответственность, о которой говорится, существовала не только на бумаге, но и на деле.
Примечание 1. Существуют два высочайшие повеления покойного Государя Николая Павловича, не отмененные Верховной Властью, а потом сохраняющие и и настоящее время силу закона, которыми возлагалось, на строжайшую ответственность. Попечителей Округов и вообще учебного начальства, не терпеть в учебных заведениях лиц с неблагонадежным образом мыслей, не только между преподавателями, но и между учащимися. Полезно было бы напомнить о них.
Примечание II. Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначить преподавателей преимущественно великороссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов.
10. Закрыть на неопределенный срок Киевский Отдел Императорского Географического общества (подобно тому, как в 1860-х годах закрыт в этом последнем Политико-экономический Комитет, возникший в среде Статистического Отделения),
и допустить затем открытие его вновь, с предоставлением местному Генерал-губернатору права ходатайствовать о его открытии, но с устранением навсегда тех лиц, которые сколько-нибудь сомнительны в своем чисто-русском направлении (збоку дописано: «Предоставить М. В. Д. войти в надеж. сношения с кем следует относительно изыскания мер к дал. направлению этого дела». — В. Л.).
в) ПО ОТДЕЛЕНИЮ СОБСТВЕННОЙ ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА КАНЦЕЛЯРИИ
11. Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крас агитаторов (збоку дописано: «Выслать из края с воспрещением въезда в Южн. Губ. и столицы, под секретное наблюдение». — В. Л.)».
На підставі цієї доповідної Олександр ІІ 18/30 травня 1876 р. у німецькому місті Емсi, куди він їздив лікуватися і побачитися з Вільгельмом І, підписав таємний цензурний указ. Його було розіслано як обіжник Головного управління у справах друку. Вперше виголосив цей указ 1878 р. на літературному конгресі у Парижі й опублікував його М. Драгоманов. Ось його текст:
«Государь Император 18/30 мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особаго на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии;
2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;
3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текста к музыкальным нотам».
Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. означали, крім усього, що й самі українофіли мали зазнати переслідувань. Адже вони були охоронцями репресованої мови! Найбільш активних членів «Громад» відправляли у заслання. На початку 1860-х рр. Павла Чубинського відправили на Архангельшину; Олександр Кониський опинився у Вологді, потім у Тотьмі і Бобринцi; кирило-мефодіївцю Дмитру Пильчикову «дісталася» Херсонщина... Усе це означало, що любити Україну дозволялося тільки в спеціально відведених місцях. Зазвичай — холодних.
Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.
ЗАКІНЧЕННЯ В НАСТУПНИХ НОМЕРАХ.
