Але це справді так — ветеран Другої світової війни, жива легенда Корсуня-Шевченківського Семен Побірченко (на знімку) напередодні травневих свят приймав численні вітання земляків з нагоди свого 95-літнього ювілею.

Семен Павлович ніколи не любив і не любить хвалитися своїми заслугами. Хоча він — почесний ветеран України, кавалер семи орденів, має бойові й трудові державні нагороди, серед яких найбільше цінує медалі «За визволення Праги» та «За взяття Берліна». Попри всі ці заслужені здобутки він напрочуд скромний, шляхетний та інтелігентний чоловік. Звик жити не стільки для себе та своєї родини, скільки для добробуту людей, для розквіту своєї улюбленої Корсунщини. Життєву філософію ветерана якнайкраще передають слова, котрі він за нагоди цитує: «Немає більш високого подвигу, ніж подати руку людині, яка втратила віру в добро».

Із вірою у справедливість, чесність і добро Семен Павлович вчить нас жити на власному прикладі. Збагнеш це, коли осмислиш неквапні спогади про довге, сповнене випробувань, боротьби та наполегливої праці, життя.

Прямуємо до музею ветеранів, розташованого в територіальному центрі, на базі Корсунь-Шевченківської організації ветеранів. Це неймовірно, але саме тут, у приміщенні нинішнього музею, розміщувався клас Школи колгоспної молоді, в якому корсунський хлопчина Семенко Побірченко вчився писати й читати... Було це в тридцятих роках минулого століття.

По-солдатськи підтягнутий ветеран не дає підстав вірити цифрам. Він ще сповнений сил, енергії та емоцій, по-юнацькому запальний. Хоча коли згадує війну двадцятого століття й нинішню, засмучується, а міцна чоловіча рука тягнеться по носовичок…

Після завершення кровопролитної Корсунь-Шевченківської битви вісімнадцятирічного Семена разом з ровесниками призвав до армії польовий військовий комісаріат. Дев’ятнадцятирічним він став учасником Берлінської операції. «З Берліна в Прагу ми йшли пішки, збивали ноги до крові, — розповідає ветеран. — Відпочили якихось три—чотири години і — кроком руш, вдень і вночі!»

У Празі почули довгоочікуване: «Перемога!» Ось яка вона, щаслива мить, коли сильні, загартовані в боях чоловіки не соромилися своїх сліз, кричали й плакали від радості, а емоції виривалися на волю і летіли дзвінкими піснями додому, до рідної батьківської хати. «Тоді ми, солдати батальйону автоматників, випустили в повітря всі патрони — хто скільки мав у диску. По-особливому відчули себе братами. Навіть нині, прокинувшись серед ночі, можу назвати імена всіх, з ким служив…»

А служити довелося до 1946 року в Угорщині, потім — у Німеччині. «Що я мав, коли демобілізувався? — міркує. — Вік — 25 років. Освіта — 7 класів. Спеціальність — умів стріляти». А ще, попри чималий розрив у навчанні, — палке бажання вчитись і зростати. Успішно закінчив вечірню школу, працював, заочно здобув вищу освіту. З 1965-го до 1987-го був заступником голови райвиконкому, відповідав за будівельну галузь.

На цій відповідальній посаді Семен Павлович сумлінно, самовіддано працював 22 роки! Саме в цей період район був як масштабний, багатофункціональний будівельний майданчик. Нині у це важко повірити, але тоді, за керівництва цілеспрямованого й невсипущого Семена Побірченка, спорудили 15 загальноосвітніх шкіл, десятки об’єктів соціальної інфраструктури, сотні житлових будинків. Що й казати, такий розмах по праву можна назвати справжнім великим будівництвом!

Згадуючи про непростий процес газифікації району, зведення дошкільних навчальних закладів, будинків побуту та закладів торгівлі, ветеран зітхає: «Я не хочу повертатися в минуле. Живу сьогоденням. Але знали б ви, наскільки боляче й прикро спостерігати, як руйнується і занепадає все те, до чого доклав свої руки й енергію…»

Після виходу на пенсію Семен Павлович не зупинився: він очолив районну раду організації ветеранів й одинадцять років поспіль опікувався їхніми турботами.

«Це дивовижна людина, — відгукується про Семена Побірченка очільниця територіального центру Ірина Казимір. — У своєму поважному віці, залишившись вдівцем, він не впав духом, а навпаки — підтримує інших у скрутну хвилину. Має прекрасну пам’ять, цитує класиків, знає напам’ять десятки поезій, живе активно при світлому розумі, завжди готовий дати пораду, допомогти. Він цінує увагу людей. Навіть не очолюючи організацію, Семен Павлович цікавиться життям ради ветеранів, вітає її членів з днями народження та іншими важливими для них датами. Він — людина надзвичайна, феноменальна. Нині таких, як він, важко знайти. Можна сказати, наш шановний ветеран — останній із могікан».

З року в рік приїздить до Семена Павловича привітати його з днем народження та з Днем Перемоги обласне керівництво. В 2015-му ветерана нагородили почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною». А почесний знак «За заслуги перед Корсунь-Шевченківським районом» отримав ще в 2010-му.

І нині, за п’ять років до свого століття, довгожитель не перестає тренувати пам’ять і здобувати нові навички. Успішно освоїв Інтернет, безлімітний доступ до якого разом із планшетом подарували йому на знак глибокої поваги місцеві активісти громадської організації «Майбутнє місто». Тепер ветеран активно спілкується в онлайн-режимі з рідними, які живуть далеко від Корсуня. Як люблячий дідусь і прадідусь тішиться двома своїми внуками і чотирма правнуками. «Мені мій малий правнучок каже, що як виросте, то забере мене до себе жити», — не стримує щирого сміху Семен Павлович.

І, треба сказати, правнукові мрії зовсім не дивні. Адже свого 95-літнього дідуся хлопчина бачить таким, яким той і є: хоч сивочолим, та по-молодечому бадьорим і завзятим оптимістом. Дідусь-друг і дідусь-герой. Він ніколи не скаржиться на долю чи здоров’я. Доброзичливо розмовляє з людьми, навіть якщо, буває, в магазині чи в автобусі чує нечемні слова. Частенько прогулюється по кілька кілометрів над ставком, по місту — у справах, долаючи відстані помірним і виваженим кроком.

«Неробство та нудьга — жорстокіші вороги, ніж голод і горе», — впевнений Семен Павлович. І він ніколи не впускав цих підступних ворогів у своє життя. Тому витримав і вийшов переможцем з усіх випробувань, які судилися йому. Тому так достойно прожив і нині надихає своїм життєлюбством, мужністю і незламністю кожного, хто мав щастя зустрітися з ним на своєму шляху.

Олена МАРЧИК, Лідія ЛІСОВА.

Фото надано Оленою Марчик.