Його не приймали військкомати, адже був поранений «беркутами», відмовляли в службі комісії, та хлопець сам рушив на схід. Ось що він сам про себе розповідає.
«Напевно, вислів «як корабель назвеш, так він і попливе» справді має сенс. Завжди вболівав за долю своєї країни, було якесь особливе почуття обов’язку перед Батьківщиною. З дитинства захоплювався історією.
Точкою неповернення стали розстріли на Майдані. Десятки людей, яких убили в мене на очах, які помирали в мене на очах, навік вкарбувалися у пам’яті. Трохи згодом їх знатиме весь світ як Небесну Сотню. Мало хто тоді думав, що будуть ще нові сотні, тисячі... Компромісів щодо Незалежності не буде.
Від початку війни по всій країні стихійно створювалися добровольчі батальйони, що було відповіддю на агресію та надзвичайно складну ситуацію в силових структурах, які цілеспрямовано роками руйнувались. Я не міг спокійно дивитись в новинах, як вбивають наших хлопців, як чужі прапори піднімають над нашими містами, як ворожі танки вночі переходять кордон. Щойно хоч якось дозволило самопочуття, обдзвонив військкомати, частини. У відповідь чув різні відмовки на кшталт «перевантажені» чи «передзвонимо» тощо. Одного дня після чергових новин, де бойовики розстріляли більш як десять військових, я зібрав рюкзак і сів на автобус до Дніпра. Я не знав, куди чи до кого їхати, думав, доїду — там приб’юсь до першої частини. Так я потрапив у добровольчий корпус ДУК. Військова тематика цікавила ще до війни, займався страйкболом (військово-спортивна гра), звісно, цього було далеко не досить, але краще, ніж нічого. Поранення постійно давало про себе знати, що завжди впливало на можливості. Те, що я побачив улітку чотирнадцятого, можна назвати лише двома словами «національна катастрофа». Багато пересічних громадян погано собі уявляють, наскільки близько ми тоді були до втрати державності. Тому я досі вдячний кожному, хто в ті найскладніші часи захищав Батьківщину на фронті і в тилу.
Щодо війни... важко говорити насправді. Я був юним ідеалістом. Уявляв війну, виходячи з героїки романів про лицарів в блискучих обладунках. Насправді все зовсім інакше.
Війна страшна. Страшна не тому, що постійно можна загинути (до цього звикаєш). Страшна тим, що війна часто вбиває в людях людей, відкриваючи найтемніші закутки людських душ. Люди так влаштовані, що краще сприймати світ в чорно-білих барвах, так простіше. Але в житті набагато більше напівтонів... Страшно бачити побиті осколками будинки, де на воротах написано великими літерами «ДІТИ». Страшно, коли мирні жителі стають заручниками ситуації і постійно живуть у страху та небезпеці.
Після того, що мені довелось пережити/побачити, я б з великою ймовірністю міг писати якісь антивоєнні твори в стилі Ремарка чи Хемінгуея, якби не одне «але». Я — історик. Я добре знаю, якщо наша держава не буде боротися — нас знищать. Я ненавиджу чути фразу «такого не може бути» від представників нації, яка за неповних сто років пережила геноцид, етноцид, масові репресії, дві світові війни та екологічну катастрофу. Єдина можлива гарантія, що цього не станеться знову — сильна держава Україна, яка стоятиме на смерть за кожен метр території та кожного громадянина. Війна не буває без помилок, вона не буває легкою прогулянкою, вона не буває без жертв. Але це той хрест, який мусить нести наш народ. Інакше ми зникнемо у вирі історії. Проблема завершення цієї війни лежить не на Донбасі, в Криму чи деінде — вона лежить в імперському менталітеті Росії. Доки там маритимуть відродженням імперії, примара війни завжди нависатиме над Європою та світом.
Українці стали феноменом самоорганізації в критичний час для держави, у нас формується сильне громадянське суспільство. Але наша найгірша риса — відсутність хоча б формальної терпимості один до одного. Внутрішні чвари не раз заважали нам захистити державність... Заважають і нині. Необхідно вчитись взаємоповаги, вміти десь вибачити чи почути. Загалом багато «дитячих хвороб», характерних для молодої держави. Необхідно «дорослішати» кожному особисто і нації загалом.
Відбудеться Україна чи ні — залежить лише від нас. Історія слабких не любить».
