З актором, виконавцем головної ролі у фільмі «Наші Котики» Дмитром Тубольцевим ми познайомилися на кінофестивалі «Корона Карпат», який нещодавно відбувся в Трускавці. Там Дмитро з колегою по цеху Петром Микитюком, власне, і представляли цю «неполіткоректну патріотичну комедію» публіці. Утім, як дізналася, у фільмі Дмитро фактично зіграв сам себе, адже з початком бойових дій на сході вирушив боронити нашу державу від російського агресора. Тож і нашу розмову з Дмитром ми розпочали з теми війни.

— Дмитре, чому ви, актор, можна сказати, богема, ваша зброя — слово, але вирішили йти на фронт?

— Та все сталося якось само собою. Я — учасник Революції Гідності, напад Росії сприйняв дуже болісно. А тут ще щоденні військові хроніки, ситуація критична. До того ж у цей час я бачу заклик Андрія Шараскіна, який буквально благав: «Хлопці, ми ледь тримаємося! Треба підмога!». Тоді йшли гарячі бої під Пісками, «назрівав» донецький аеропорт. Варто зазначити, що Андрій Шараскін, нині народний депутат, — мій друг, з яким ми разом жили у студентському гуртожитку, коли я навчався на актора, а він — на режисера. Тож я одразу знайшов «Богему» (псевдо Андрія. — Авт.), і він дав мені координати добровольчого табору, куди мав прибути. Зібрався я дуже швидко, адже це було літо, в театрі — час відпусток, тож про мій вчинок знали двоє осіб, яких я попросив нікому про це не розповідати.

— І ось ви прибуваєте на місце дислокації...

— Так, являюсь я на очі свого друга і, звісно ж, одразу шокую, бо приїхав на війну... у джинсах і куртці, без жодного екіпірування. Одне слово, дилетант, як, власне, й інші мої побратими, адже хлопці ще не усвідомлювали повною мірою, наскільки все серйозно. Де брати форму чи зброю, я й гадки не мав. Але хай там як, ми проходимо інструктаж, нас попереджають, що ми добровольці, що нам ніхто не платить грошей, натомість агресор пропонує гроші за наші голови, тому варто добре подумати. Думаємо, але ніхто із 16 хлопців, які прибули тоді зі мною, своє рішення не змінив.

— І як виходили зі становища? Маю на увазі спорядження, зброю.

— Та як? Коли я не з’явився на репетицію, мій товариш таки проговорився, де я. І тоді Ірма Вітовська з іншими акторами купують усе необхідне, зокрема форму, продукти, і на власному джипі доправляють у наш табір. Був серед них і Стас Бжезинський, з яким ми служили в Молодому театрі і давно товаришуємо, а війна зробила нас ще ближчими. Така допомога була неодноразовою. І не тільки для мене. Все трималося на волонтерах. До речі, у фільмі, коли з мене злітає каска, то ота шапочка — така срібляста, жіноча, смішна — це моя. Я в ній воював. Це з тієї допомоги, яку нам надсилали волонтери, звичайні люди, якісь жіночки, у шапці навіть була записка.

До речі, на війні з акторів я був не один. Рома Семисал, який теж пішов на фронт, свого часу в університеті дуже допомагав мені з вивченням української мови, адже я з міста Рені, що на Одещині, і з мовою тоді у мене якось не склалося. Він мені перекладав тексти, я запам’ятовував і відповідав. Тож з Ромою я вступав до вишу, з Андрієм Шараскіним жив у гуртожитку, а всі разом ми опинилися на передовій.

— Десь чула, що форма, в якій ви знімалися у фільмі, була фактично вашою фронтовою?

— Так, форма була моя. Це те, що мені Ірма зібрала, те, в чому я воював. Це було принципово. Режисер стрічки Володимир Тихий погодився, йому навіть сподобалася ця ідея. І моя форма ще пахла війною, та я сам був ще там, на війні.

— А взагалі грати війну було складно? Адже це знову і знову переживати емоції, які точно не на користь психічному здоров’ю.

— Фактично я грав самого себе. Написавши сценарій, Володимир дав мені його почитати. Я трохи підправив діалоги. Багато людей, які мають відношення до війни, вбачали у персонажах «Котиків» реальних прототипів і навіть часто писали мені про це в листах. Корегувалися тексти і під час зйомок, а деяким акторам я підказував, як би поводився їхній персонаж. «Пенальті», приміром, писаний з командира «Барса». Він на «Пенальті» схожий за темпераментом. Такий же повільний і з подібною психофізикою. Послухавши мою розповідь, Дмитро Хом’як поступово створював образ.

— Фільм було позиціоновано як неполіткоректну патріотичну комедію, а сама стрічка буквально рясніє жартами. Це була якась внутрішня потреба показати війну з іншого боку?

— Задум був простий: показати війну не лише як криваве місиво, а відобразити життя там таким, яким воно є. А воно різне. Насправді на війні ми багато жартували. Це була наша своєрідна броня. Нас рятував гумор, навіть під час бою. «Мухи літають, вз-вз...» — ми так казали. Бо якщо ти глибоко зануришся в це, у тебе конкретно з’їде дах. Я навіть вигадував, бувало, частівки якісь. А загалом, оскільки ти в пограничному стані — на межі життя й смерті, то найбільше думаєш про щось мирне, про дівчат, приміром. Інстинкт самозбереження. Навіть під час бою. Кажу: «Кожен вбитий сепар — це крок до наших дівчат у тилу. Вперед!».

— Наприкінці стрічки, коли вмирає «Професор», амплітуда фільму від жартів різко повертається до тих справжніх емоцій, які переживають люди на війні — смерті побратима. І найбільшого накалу досягається, коли ви виконуєте «Пливе кача». Маю сказати вам комплімент: виконання було на вищому рівні.

— У сцені з похованням «Професора» я був не актором, а самим собою, тим, ким я був на фронті. Я просто існував, а камера знімала, знімала...

— У фільмі у вас псевдо «Літо», це ваше справжнє?

— Ні, на війні я був «Тубілець». Моє прізвище — як псевдо, а псевдо — як прізвище. Вважаю це дуже органічним, адже хто такий тубілець? Це абориген, корінний народ, а мої пращури народилися й жили на цій землі. Він і має захищати батьківщину, коли на неї посягає іноземець.

— У «Котиках» ви палите Кремль і фактично фізично знущаєтеся з Путіна. Мабуть, це мрія багатьох українців?

— Так, і не тільки українців. Думаю, про це мріють багато людей на планеті, які мислять. Я вважаю, що він і його нинішнє оточення підлягають знищенню. Закон має працювати, а тут він розв’язує війни, гинуть люди, а з ним ведуть переговори. Не знаю, кому належить фраза: «Ти вбив людину — ти вбивця. Ти вбив десятьох — ти маніяк. Ти вбиваєш тисячі — ти полководець». На жаль, так і з Путіним. Ми часто говорили про Путіна. Я казав: вбити його мало. Я б спрямував усі зусилля науки, щоб можна було його вбивати й знову оживляти. І так стільки разів, скільки він поклав людей.

— Але війна триває, Путін продовжує свої загарбницькі дії, а жити якось треба. До речі, як ви поверталися до мирного життя, до своєї професії, зрештою — до себе довоєнного? Як відбувалася адаптація?

— На війні я пробув лише кілька місяців, а потім мене викликали на зйомки фільму «Гвардія», де була теж роль військового, тому адаптація відбувалася поступово. На фронті все просто: за тобою стоять брати, попереду — ворог. А в мирному житті все намішано. Фактично «накривало» десь перші два роки, була навіть думка піти у військову академію. Був випадок, коли мене запросили на виставу, в якій були постріли. І щойно перший пролунав — я опинився на підлозі. Довелося перепрошувати людей поруч. А бувало, різко повз тебе проїздить фура, і ти — в бік, не кажучи вже про реакцію на звуки салютів. Скажу так: жінки заспокоювали, робота — рятувала, а моя поезія й музика давали сенс життю. Це допомогло адаптуватися. Хоча війна ніколи не залишає людину такою, якою вона була. Війна змінює. Сподіваюся, мене змінила на краще. Загалом серед нашої братії побутує такий вислів: «Ми всі хворі на війну». А з приводу акторства, то справжні актори ніколи не відрізняють свою професію від життя. Звичайно, як актор я теж став іншим, досвідченішим.

— Багато чула про воєнне братерство, про те, що такі, як ви, можуть дуже легко вирізнити свого товариша серед натовпу. Це так?

— Я вже зараз не боєць, я був бійцем, але нині я людина, яка повністю пристосована до мирного життя. Хоча як сказати... Я актор, але у мене автоматично вмикається опція «боєць». Щодо розпізнавання товаришів по зброї, то коли я їду в метро, я чітко бачу свого побратима. Військова людина завжди стоятиме спиною до вікна, щоб контролювати периметр. Або права рука. За поручень завжди тримаюся лише лівою, щоб права була робочою. До війни цього не було. Але все змінюється. Приміром, осанка. Я вже ходжу зараз так, що голова не стрибає — так, як людина оперативно ходить, щоб тримати приціл, як пінгвін. І це вже звичка на все життя.

— Нині у нас і не війна, і не мир. На фронті гинуть люди, водночас ще нещодавно вважалося, що війна може закінчитися, якщо «перестать стрілять» чи зазирнути в очі Путіну. Яка ваша думка з цього приводу?

— Війну можна або виграти, або програти, середини немає. Виграти, це коли ворог капітулює і залишить нашу землю. І що жорсткіший ти з ворогом, то більше він тебе боїться. Ми не можемо бути толерантні — нас вбивають! Лише так Україна виграє.

— Дякую за цікаву розмову, а всім нам бажаю Перемоги. Тієї справжньої, за яку боролися ви, за яку, не шкодуючи життя, тримають рубежі наші нинішні захисники.

Розмовляла Марина КРИВДА.