За місяць нашого перебування в Степанівці не було жодного дня, щоб нас не обстрілював ворог — артилерія потужних калібрів, танки, міномети і «Гради» крили нас. Для цивільних людей, котрі хоч і свідомо одягли військову форму, це було справжнє пекло.

Олександр Сковира — типовий представник активної частини нашого суспільства. До російської агресії він жив звичайним життям пересічного українця — сім’я, робота, друзі. Після навчання працював на державній службі в обласній державній адміністрації, а останні дванадцять років — на будівництві.

Усе змінила війна...

Ще наприкінці січня Олександр звернувся до військкомату і сказав, щоб розраховували на нього у разі потреби.

А 26 березня з військкомату зателефонували й уточнили, чи, бува, не передумав. Звісно, ні — твердо заявив Олександр. І вже наступного дня Олександр прибув до Новоград-Волинської механізованої бригади. У підпорядкування він —  старший лейтенант запасу — отримав взвод підвезення боєприпасів. Гарний і дружній колектив досвідчених водіїв, які прибули за мобілізацією. Дуже швидко бійці відремонтували автомобілі, пройшли злагодження і готувалися до відбуття в район проведення антитерористичної операції.

Але на посаду командира взводу прибув молодий лейтенант — випускник військової академії, й Олександра перевели командиром саперного взводу механізованого батальйону. А вже за кілька днів з новими підлеглими Сашко вирушив на схід.

Ні сам офіцер, ні його підлеглі не мали досвіду саперної справи. Підрозділ сформували саме напередодні виходу, і вчитися доводилося вже під час бойових дій. Навіть зі своїми підлеглими взводний не мав змоги добре познайомитися.

Олександр пригадував ті навички, що ще пам’ятав із занять на військовій кафедрі Рівненського державного технічного університету.

Про бої в районі Степанівки

Батальйон утримував позиції в районі села Степанівка, неподалік сумнозвісної Савур-Могили.

— За місяць не було жодного дня, щоб нас не обстрілював ворог, — пригадує ветеран. — Артилерія потужних калібрів, танки, міномети і «Гради». Для цивільних людей, котрі хоч і свідомо одягли військову форму, було справжнє пекло.

Сапери його взводу супроводжували конвої, разом з евакуаційною групою забирали підбиту техніку з переднього краю, знищували міни і снаряди ворога, котрі не підірвалися. І у всіх цих акціях брав участь сам взводний.

— Було надзвичайно важко, недосвідченість впливала не досить добре на людей, тому завжди йшов я, а тоді і підлеглі вже за мною підтягувалися, — каже Олександр.

Основні сили батальйону разом із житомирськими десантниками вирушили у рейд, а зведені підрозділи продовжували утримувати Степанівку. 12 серпня, після чергового потужного обстрілу, сапери отримали команду виходити з села. Їхнє авто — а це відремонтований інкасаторський бусик — офіцер зі штабу поставив у голову колони.

— Я мав сісти на переднє сидіння поруч із водієм. Але напередодні до нас прибився Євген — молодий боєць-медик з іншого підрозділу, так і залишився, виходив із села разом з нами. Він сів біля водія,  на моє прохання пересісти назад лише відмахнувся. І це врятувало моє життя, — пригадує ті події офіцер.

Олександр сів на підлогу авто, дверей там не було, звісив ноги, автомат поклав на коліна. Колона рушила в напрямку Амвросіївки.

При виході зі Степанівки колону обстріляла ворожа ДРГ з посадки і підбила два БТРи. Піхотинці вдарили потужним вогнем у напрямку «зеленки» і проскочили. Їхали вночі і без світла, дороги ніхто не знав, увімкнули навігатор, у темряві проскочили дорогу, на яку потрібно було звернути, і виїхали прямісінько на ворожий блокпост...

Поранення, полон, обмін

...Черга з кулемета прозвучала якось несподівано, водій загинув одразу, важко поранений медик Євген стікав кров’ю. Сашко короткими чергами почав вести вогонь у напрямку кулеметника. Магазин закінчився, офіцер перезарядив автомат, і в цей час ворожий стрілець дістав і його...

Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив, що лежав весь у крові. Куля потрапила і відбила палець на лівій руці, ні лівою, ні правою ногою офіцер ворухнути не міг, і в цей момент почув: «Ти по мені стріляв». Дістав прикладом у голову і знову знепритомнів. У коротку мить, коли на секунди свідомість повернулася, побачив пораненого Женю і почув від ворога: «Давай, добий пасажира, він не житиме». Інший сепаратист на те відповів: «Не чіпай його, сам помре».

Медик ворога надала допомогу Олександру, вколола з аптечки пораненого українського військового знеболювальне, перев’язала і відправила в лікарню Тореза. В багажнику автівки його привезли до лікувального закладу, де йому зробили операцію та переливання крові.

Від великої втрати крові Олександр мало що пам’ятає з тих подій. У лікарні він пригадав телефон дружини, за кілька годин їй перетелефонували і повідомили, що чоловік поранений та перебуває у медзакладі.

А за декілька днів його внесли у списки на обмін, і вже подальше лікування протягом дев’яти довгих місяців Олександр проходив спочатку в лікарні в Дніпрі, а згодом — у військовому госпіталі рідного Хмельницького. У Дніпрі до всіх проблем зі здоров’ям додалася ще одна — кровотеча в шлунку. Весь цей час поряд із Сашком була його дружина.

Повернення додому і до мирного життя

— Я і повоювати толком не встиг, трохи більше місяця був на передовій. Після важких поранень втратив там здоров’я і став інвалідом, але якби повернути все назад, то пішов би до військкомату знову, — каже Олександр. — Але на війну потрібно вирушати вже тільки після ретельної підготовки, а не навчатися під час боїв.

Після звільнення Олександр отримав другу групу інвалідності і пішов на роботу до міської ради, згодом — майстром у «Тепловик». А потім погодився на пропозицію товариша і перейшов на більш оплачувану роботу — фірма займалася облаштуванням водопроводу, зарплата була хороша, але здоров’я ветерана не дозволило йому працювати на повну. Поранення даються взнаки і тепер, від постійного перебування на ногах було дуже важко, і він, щоб не підводити друга, звільнився. Тепер займається невеликими ремонтами, де він сам від себе залежить. Звісно, йому нелегко і там, тільки він один знає, як почувається після важкої роботи, але він тримається. Пенсія за поранення та невеличкий заробіток дозволяють підтримувати родину.

А ще Сашко любить рибалити, вступив у громадську організацію «Мрія», котра опікується ставком в одному з мікрорайонів Хмельницького. Саме там уже двічі проводили турніри з рибної ловлі серед учасників російсько-української війни. Він допомагає підтримувати там порядок та облаштовувати місця для відпочинку, інколи чергує на ставку та стежить за порядком.

Важкі бої за Степанівку, втрати побратимів назавжди залишаться в пам’яті цього мужнього та скромного чоловіка, одного з тих, хто став на захист своєї країни у важкі для неї часи.

Сергій ЖМУРКО, #АрміяInform_

Хмельницький.