Тож коли під рубрикою «Нотатки небайдужого» було нарешті опубліковано матеріал «Сила свідомих, або Не забуваймо про совість» (4.02.21) і на нього надійшов з Миколаївської області відгук сільського вчителя, який вже вийшов на пенсію, я, теж віддавна пенсіонер, був зворушений.

Проте ближче ознайомлення з листом змусило принаймні насторожитися. Передусім учителеві здалося, що моє міркування: «Коли в шлунку порожньо, совість покидає людей» не відповідає істині. Ну, що ж, я готовий ознайомитися з версією дописувача. Проте він нічого не спростовував, а тільки пішов загальновідомою стежкою: «Серед ситих совісті завжди бракує». Але ця думка настільки самозрозуміла, що доводити її просто нема сенсу. Проте вчитель заходився із запалом критикувати не тільки персон, які давно відійшли в історію, а й російсько-українську війну, котру все ще називає громадянською. До того ж слово «громадянська» пише з великої літери, чого навіть більшовики ніколи не робили. Але поки що все це були дрібниці. Насторожитися змусило твердження дописувача, що громадянська війна начебто хотіла знищити Країну рад і комуністів. Це повідомлення свідчило, що наш учитель не в темі, або — що ще гірше — свідомо перекручує факти історії. Тобто по-московськи кривить душею. А це означає, що розмова про совість йому чужа і навіть ворожа. Бо насправді російсько-українську війну розпочала харківська з виразним московсько-більшовицьким духом влада проти української влади в Києві ще в грудні 1917 року, і завершилася ця війна десь наприкінці двадцятого року, зробивши Україну підневільною та розірваною на частини.

Далі вчитель поринає в перипетії голодомору, голослівно намагається звинуватити в його організації В. Винниченка та інших відомих у світі осіб. А висновок робить такий: капіталісти душили нове суспільство, в тому числі й голодом. «Продзагони і чекісти рятували людей від голодної смерті», — свідчить цей борець за московську «правду» і далі подає новий заряд антиукраїнських брехень, але наближених до правди: «Комуністи об’єднали Україну (винятково для свого в ній панування. — Б. С.), зробили її індустріальною (щоб мати можливість з допомогою потенціалу України захоплювати якнайбільше держав. — Б. С.), освіта й медичні послуги були безплатні (а що візьмеш з голого-босого. — Б. С.), усі вчасно отримували зарплату (за яку не можна було нічого придбати, крім хліба й горілки. — Б. С.), не було безробіття». І додає, що в теперішній територіально розшматованій (Росією. — Б. С.) Україні згаданих благ немає (але в крамницях є все, чого душа забажає, були б гроші. — Б. С.).

До міркувань автора листа не входить згадувати останні роки СССР, за яким він так ностальгує. А тоді ж у велетенській за площею країні не стало нічого, буквально нічого з того, без чого люди не здатні прожити! Усі блага, про які так охоче згадує вчитель, наче провалились в тартарари! Саме через економічну та політичну неспроможність гордий і могутній СССР припинив існування. І плакати на поминках по ньому тоді не було охочих. Брехнею починався — брехнею й вдавився —без сторонньої допомоги. А тепер, через 30 років з дня похорону небіжчика, в Україні знайшовся його палкий прибічник.

Перейшовши до нинішніх проблем, дописувач вдався ось до якої московської побрехеньки. Мовляв, керманичам України закортіло поставити американські ракети на українсько-російському кордоні. (Ах, які негідники, ці керманичі! Як вони посміли додуматися до такого зухвалого кроку! — читаємо між рядками думки дописувача. — Б. С.) «Саме ці божевільні наміри спонукали РФ до окупації Криму без бою». Наш дописувач явно намагається одержати від Путіна московський орден, тож старається, роблячи ще й такий висновок: «Нема чого стрибати з московської стайні в американські стійла».

Задля справедливості варто сказати, що зрідка в листі вчителя трапляються цілком пристойні думки та вислови. Наприклад: «Совісні при владі така ж рідкість, як і цвіт папороті». Або й такі: «В незалежній Україні будується не те життя, про яке мріяли. Від цього українським (мабуть, має на увазі не національність, а місце збагачення. — Б. С.) олігархам так соромно, як тій кобилі, що воза розбила».

Проте на загал своїм листом наш дописувач намалював себе звичайним московським підкаблучником. Тож його прізвища та адресу не називаю, щоб Кремль мав клопіт, розшукуючи свою споріднену душу для нагороди. Але до чого тут розмова про совість?.. «П’ята колона» в Україні такою рідкісною характеристикою, як совість, ніколи не переймалася.

Насамкінець, уже після власного підпису, автор твору взяв у рамочку, не вказавши джерела, ось такий текст: «Україна — країна совісних людей, але вони поки що слабо організовані. Цією національною вадою користуються шахраї й пройдисвіти. Навіть після Революції Гідності життя поліпшилося тільки в можновладців, олігархів та їхніх прихвоснів. Сила безсовісних панує й нині. Знущання нестерпне й безбожне... Усе одно українці коней запряжуть!»

Українці обов’язково запряжуть, але зовсім не для того, щоб проспівати осанну Москві й Путіну. Бо в нас дещо інші орієнтири — ЄС і НАТО.