Саме люди є найбільшою цінністю села. Працелюбні, гостинні та з почуттям гумору — ці три риси локального менталітету найбільш чітко врізались у пам’ять під час спілкування з ними.

Повернулась із міста та відкрила «вербчанські бутіки»

«Вербчанські бутіки» — так жартома називає Оксана Куліш (на знімку) свої магазини в центрі села. Вона — корінна мешканка Великого Вербчого. Пробувала жити в Сарнах — не сподобалося, повернулася. А в селі змогла знайти себе та відкрити власну справу.

— Веду бізнес уже 25 років. Це на кшталт магазину «1000 і більше дрібниць». Одяг вожу переважно з Хмельницького, Одеси. Є також перукарня та швейна майстерня. Тут можна одягнутися, взутися і на подарунок щось вибрати, і пошити, і манікюр, і педикюр зробити. Все на місці, — розповідає підприємниця.

До приєднання Великого Вербчого до Сарненської міської територіальної громади Оксана Куліш була депутатом сільської ради. Нині — депутат Сарненської міської. Певні проблеми односельчани намагаються вирішити самотужки.

Наприклад, весною підприємці Великого Вербчого за свій кошт встановили дитячий майданчик у центрі села. До цього діти могли гратися лише на території школи.

— Є ще одна проблема — дорога, — продовжує Оксана Куліш. — Якби до села був кращий шлях, то, можливо, були б якісь інвестори. Але це моє село, і я його люблю, тому бачу в ньому більше плюсів. У нас дуже багато молоді. Велика школа є, садочок, магазинів чимало, храми, Будинок культури, амбулаторія. Люди займаються господарством. Тож нарікань немає. Я людина позитивна, завжди вірю, що все буде добре.

Телетьонів тут багато, а Маречки — єдині

Микола Телетьон (на знімку з дітьми), або, як його звуть по-вуличному, Маречко, шостий рік поспіль у парниках вирощує не одну тонну огірків. Торік родина вперше посадила помідори, нині мають до восьми тисяч кущів. А на полях уже другий рік росте малина.

— Робочий день у нас починається раненько — о пів на сьому. Якщо велика вибірка, то й о пів на шосту встаємо. І далі процедури для рослин — підживити, підлити. Стараємося це все зробити вранці, — розповідає Микола.
Урожайність, каже, залежить від погоди. Якщо вона сприятлива, то регулярно можна вибирати півтонни огірків:

— Днями з цього парника вибрали тонну. Так, звичайно, не щодня. Але буває, що щедро плодоносять.

Раніше Микола займався будівництвом. Їздив у Москву, Київ, робив євроремонти, як і багато інших чоловіків із села.

— Але сім’я ж далеко. Діти підростають. Вирішив це діло закинути і зайнятися чимось вдома, щоб сім’я була біля мене. Почали вирощувати огірки. Хоч робота важка, але помаленьку щось заробляємо, й з цього живемо. У нас із дружиною шестеро дітей. Усі тут працюємо, у парниках, — розповідає господар.

— А огірки у вас органічні? — питаю.

— Якщо ми всією сім’єю їмо, значить, органічні. Я це контролюю, — каже Микола. — У мене огірки замовляють навіть рівненські сім’ї. Щоб маленьким дітям можна було дати. Бо часто алергія проявляється. А наші добре їм смакують.

Два заняття для душі Віктора Гольонка

Здогадатись, де у Великому Вербчому проживає коваль Віктор Гольонко (на знімку), не складно. Майстра видають його роботи: ковані ворота, гойдалка на подвір’ї, художня ковка на огорожі. А якщо попросити господаря показати все,

автоматично потрапите на повноцінну виставку виробів. Скільки їх Віктор зробив — навіть не порахує. Бо може виготовити все — від звичайної сапи до унікального декору. Ремесло перейняв від батька.

— З дитинства бачив, як батько робить. Разом працювали ще в колгоспі «Перше травня». Там в основному робота з примусу. Ковальства, як такого, не було. Треба просто монотонно щось виготовляти. Як весна настане за Союзу, то не знав, кудою на роботу йти. Понад канавою ходив, бо жінки проходу не давали. Уявіть, два коваля на село, а їх скільки! І всім треба сапка, — пригадує чоловік. — Так і зараз людям треба сапки, лемеші, плуги, вила, кочерги…

Художнім ковальством Віктор почав займатися пізніше. Має невеличку майстерню. Найголовніше тут горно — піч для нагрівання та плавлення металів.

— У горні температура досягає 1500 градусів, а в майстерні тримається 40—50, — пояснює коваль. — А все, що пройшло через вогонь, має душу.

Нині ковальське ремесло переймають одиниці. Віктор Гольонко не проти навчати молодь, але каже, що сьогодні мало хто це цінує: «Мені здається, що такий тяжкий труд у теперішній час люди стараються оминати й знайти більш швидкоплинну течію грошей, щоб заробляти».

Ще одне хобі для душі — власний сад. Він у нього молодий, але вже дуже багатий. Тут 37 сортів яблунь, 17 — груш, 11 — слив. Крім того, ростуть черешня, персики, полуниця, смородина, виноград. А ще лохина — ягода майбутнього та жимолость — ягода, що достигає найпершою.

Доглядає за садком господар самотужки. Сапає, обробляє, як треба.

— А хто ж має це робити? Як будеш наймати людей, то не матимеш садка. Руки, труд, небесні сили — і все ростиме, — усміхається коваль-садівник.

У 80-річної Надії Климець два гектари зернових

На головній вулиці – Першотравневій — у затінку біля хати зустріли Надію Климець у компанії двоюрідного брата Павла Гладюка й односельця Сидора Кошмака (на знімку).

— Наше село дуже велике, а на цій вулиці колись росли верби. Звідси й назва — Велике Вербче. А ось там, — показує навпроти будинку Надія Григорівна, — був ровець. Жінки тудою на роботу ходили, через кладку. Там пісочок біленький був, сідають, помиються. А тепер лише забруднена канава.

Надія Григорівна народилася в 1940-му у Великому Вербчому, але записали її 5 січня 1941-го. У свої 80 чудово виглядає, любить побалакати, пожартувати й невтомно запрошує на гостину.

— Колись були хати старенькі, навіть у мене була така, на три віконця. А зараз — не впізнати. А ще була хата, де збиралося все село. Там парубок грав на гармошці, геть усі сходилися, співали. Та й на роботу ходили. В мене чоловік працював 10 років на тракторі в нашому колгоспі. Та й треба було до 7-ї ранку наварити їсти, сумку наготувати йому на добу. Ще йти город посапати, а на 9-ту годину уже на машину на роботу. Працювала в бригаді: овечки пасла, гуси, корови доїла, на город ходила, — пригадує Надія Климець.

Відтоді багато що змінилося в селі. Лишень природа залишається такою ж красивою. А ще збереглися великі підсобні господарства місцевих. Надія Григорівна, як і раніше, тримає корову, коня, шестеро свиней і має п’ять гектарів землі.

— Є і трактор, і саджалка, і сівалка, і комбайн, чим оборювати й кропити теж є. Оно сідай і їдь. Зараз зерна багато посіяного — два гектари, пшениці — 60 соток, ячменю — 50, тритикале — 80 і вівса — понад гектар. З господарством дочка та зять допомагають, — розповідає Надія Григорівна.

А тоді, подумавши хвилинку, додає: «Знаєте, як був колгосп, то було вдесятеро краще. Робота була для всіх, без винятку. І стаж заробляли, і пенсію тепер мають. А зараз моїм дітям де її заробити? Я всі передачі по телевізору дивлюся. І нічого про людей вони не говорять. Все виступають. А людям просто треба робота, щоб в ту Польщу не їхати».

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.