Громаду ніхто не питає
Шахтарі «Інгульськoї», «Смoлінськoї», «Нoвoкoстянтинівськoї» уранових шахт до роботи не стали. Підприємство, що дає роботу майже п’ятьом тисячам українців, перевели у режим простою. Шахтам уже декілька років не дають стабільно працювати. Після тривалої виробничої лихоманки на «Схід ГЗК», зокрема — невиплат зарплати, шахтарських страйків з перекриттям автошляхів (у тому числі на грудневому морозі) під Кропивницьким і Смоліним, демонстрації своїх претензій перед Офісом Президента України, працювати стабільно гігантський комбінат все-таки не може...
Чим зупинка уранового видобутку загрожує національній економіці? На це запитання можна знайти розлогі й кваліфіковані відповіді фахівців. А от як у разі скорочення надходжень з основного джерела формування місцевого бюджету виживатимуть громади, найкраще знає селищний голова, Микола Мазура.
«Ситуація скрутна — і для ДП «СхідГЗК», і для Смоліного та навколишніх сіл, — коментує керівник Смолінської ТГ. — Я не хочу зупинятися на тих проблемах, котрі озвучують і без мене галузеві керівники. Приміром — щодо незрозумілого ставлення держави до розвитку уранової енергетики України загалом чи трудової дисципліни на підприємствах зокрема... Говоритиму про нас, про селище і його економічну залежність від шахти.
Запаси уранової сировини у Ватутінському родовищі, як відомо, не безмежні. І аргументи про необхідність поступового згортання видобутку та консервації потужностей у Смоліному могли б виглядати переконливо, якби геологічна розвідка не підтвердила перспективність розташованого поряд Апрелівського родовища (на яке просто махнули рукою, ніби його й зовсім немає, хоча до 2014 року встигли доволі точно оцінити його можливості — 600 тонн урану на рік. — Авт.). Якби видобуток перевели на перспективнішу ділянку, можна було б зберегти всі переробні потужності, весь соціально-виробничий комплекс. Трудові ресурси були б спрямовані на будівництво нової шахти — люди залишилися б із роботою, а громада не мусила б скорочувати видатки на утримання бюджетної сфери. Але нас, громаду, навіть не слухають...».
...До того ж не слухають настільки, що до робочої групи, котра займається питанням переведення шахти у, скажемо так, інший режим роботи, не включили жодного делегата від місцевої громади. Як це?! Свого часу містечко розбудувалося довкола родовища, по суті, стало першим ярусом (житловим, соціальним, комерційним наземним поверхом) грандіозного комплексу, котрий вбудований глибоко в землю. І гірники, які спускалися в шахту майже стільки разів, скільки й піднімалися ліфтом до своєї квартири в багатоповерхівці, мають про своє місто і його реальну «поверховість» набагато краще уявлення, ніж ті «оптимізатори й логісти» в Києві, які не бачать очевидного: Смоліне без шахти повноцінного життя не матиме. А шахта, якщо все ж виживе, — без нього.
Депресія галузі в цілому і селища зокрема
Уже сьогодні біля магазинів, на ринку чи на зупинках у містечку тільки й мови, що про затяжну і виснажливу майбутню економічну депресію в урановидобувній галузі в цілому і в селищі зокрема. Майже щодня хтось повідомляє, що планує продавати житло і виїздити, а хтось уже сидить на валізах. Такого соціального потрясіння Смоліне, де лише гірників-інвалідів праці мешкає майже півтори тисячі (перед якими теж ніхто не відчуває відповідальності за новий крутий «зигзаг»), не чекало. Воно десятиліттями звикало до певного комфорту, якісних шкіл, медичного сервісу... Навіть коли велика лікарня тієї ж шахти (із кваліфікованою хірургією, пологовим відділенням, великим стаціонаром при терапії тощо) опинилася на межі ліквідації, міський бюджет, завдяки передусім відрахуванням ПДФО від трудового колективу гірників, зміг уберегти свою медицину. На сьогодні це — шість-сім мільйонів річної дотації, яку завтра, у разі різкого скорочення надходжень від основного донора місцевого бюджету, громада зібрати не зможе.
«Позиція держави щодо вторинної медицини просто безсовісна. Хтось вирішив, що в таких населених пунктах, як наше селище, лікарня узагалі не потрібна. Але ми фінансуємо заклад, як можемо. Трималися б і далі, якби не чергові потрясіння... Так, нас, навіть якщо ситуація розвиватиметься за найгіршим сценарієм, ніхто не залишить без відрахувань від шахти в один день, — хоч це втішає громаду й керівника. — Є наглядові органи, зокрема — з міжнародною компетенцією, які мають простежити за тим, щоб Смолінська шахта, як об’єкт підвищеної небезпеки, закриваючись, не завдала непоправної шкоди довкіллю. Але...».
До речі, в нашої держави поки що немає досвіду консервації таких об’єктів. Якщо коротко — потрібно опустити під землю все, що нині є на поверхні, заповнити незліченні порожнини у ґрунті, утворені внаслідок видобутку, провести рекультивацію земель. Але це моменти все ж таки виробничі. І... затратні. А на соціальні перспективи — долю шкіл, сфери культури — ніхто не зважає. Навіть якщо чоловік із триста з нинішнього шахтарського колективу будуть задіяні на ліквідаційних роботах, то куди підуть працювати ще сімсот-вісімсот гірників? Швидше за все, не на шахту «Новокостянтинівську». Хоч вона розташована зовсім поряд, але ж і її не розвивають, там теж немає вакансій. Якби ж у держави був наготові план інвестиційних компенсацій, щоб, коли закривається одне підприємство, запрацювало інше... Такого правила у нас поки що не дотримуються.
...І насамкінець. Смоліне, опинившись перед серйозними загрозами, вже гадає про екологічні компенсації, як у Жовтих Водах, де громада щорічно отримує п’ять чи шість мільйонів на допомогу дитячим садочкам, школам...
Тож, здається, наразі селищу потрібна серйозна допомога. Передусім — юридична, але й заступництво на найвищому рівні не завадило б.
