Тадей Рильський.
Ці слова Леся Українка присвятила Тадею Рильському (1841—1902). У її вислові не тільки посмертна данина пам’яті, а й вияв високої шани та захоплення життям цієї людини. Леся Українка писала: «Українська преса не промовчала пам’яті тихої та чесної діяльності Тадея Рильського, а українські селяни, які стикалися з Рильським, ревно оплакали смерть сього єдиного з усіх польських «хлопоманів», що конкретно, безпосередньо і до останньої хвилі служив українському демосові. Користаю з нагоди, щоб прилучити прилюдно ще і свій один український голос до голосів української преси на спомин про Тадея Рильського. Честь його пам’яті!».
Про Тадея Рильського залишили теплі вдячні спомини інші видатні українці: Микола Лисенко (із листа до Бориса Познанського): «...Померла квітка юнацтва 60-х років, славних років обчеської свідомості й відродження українського національного почуття. Правобережжя дало два золоті, неоціненні дари українському товариству, більше, мабуть, не дасть ніколи з польських родин. Такі епохи не повторяються...».
Іван Франко: «...Великою несподіванкою для мене була його праця по теорії суспільної економії, з якою він виступив у «Записках» нашого товариства... Не як учений-економіст, а як високо ідеальний чоловік і чесний характер, як один із немногих поляків, що цілим своїм життям доказали серйозність своєї любові до рідної України й її народа, лишиться Т. Рильський живим у нашій пам’яті».
Михайло Грушевський: «Наше Товариство понесло нову утрату в особі довголітнього члена й співробітника Тадея Рильського... Покійник був одним із найбільше характеристичних репрезентантів українського національного руху минувшого століття. Родившись в панській польській родині, він... пориває з шляхетськими кругами, з якими зв’язувало його походження, пристає до українофільства й протягом цілого життя переводить в дійсність народолюбні, українофільські змагання...».
Сергій Єфремов (заступник голови Центральної Ради, видатний український громадсько-політичний діяч, публіцист, літературознавець): «...Тадей Рильський разом з Антоновичем виступив із сміливим протестом проти шляхетних утисків над українським народом, разом з ним витерпів усі ті інсинуаціїї, доноси, наклепи, що сипались з роздрюченого шляхетського гнізда на їх голови, разом кинув у лице вельможному панству обвинувачення у нелюдському поводженні з народом, разом виступив на суд з своїм кругом — і вийшов виправданим на суді історії. Разом потім ішли товариші все життя поруч, працюючи для рідного краю... Антонович і Рильський — це ціла епоха в нашому громадському житті... Щоб більше було у нас на рідній землі таких працьовників, як Тадей Рильський, тоді не глушитимуть бур’яни її ниви, не посідатиме темнота і темність, а пишатиметься вона працею й культурою...».
«Робіть те, що ваші діди робили»
Для сучасників Тадей став прикладом нескореності людського духу і самопожертви на вівтар народної справи, для духовних нащадків — втіленням найкращих рис молодого покоління українофілів початку 60-х років XIX століття. Своїм ідейним спадкоємцям Тадей залишив вельми цінні наукові розвідки із української етнографії та фольклористики, історії та економіки.
Дійсно, в яскравому сузір’ї особистостей національного відродження другої половини ХIХ століття помітно вирізняється постать Тадея Рильського — просвітителя, правозахисника, економіста, краєзнавця, громадського діяча, вченого-літератора.
Тадея Рильського сучасники вважали кращим знавцем народного життя Правобережжя. Його дослідження, статті, розвідки, студії з народного світогляду, сімейних та релігійних відносин, етнографії, економіки, правових відносин фахівці досі вважають енциклопедією тогочасного суспільства.
Не менш значимим є сам життєпис Тадея Рильського. З гуртом студентів-українофілів зустрічав труну з тілом Кобзаря біля Києва, супроводжував сумну процесію до Канева, був в числі копачів останньої домівки на Чернечій горі. Саме ідеї Тараса Шевченка про вільну нову Україну стали для Тадея Рильського сенсом власного життя, яке він вбачав у служінні рідному народові. Майже все життя перебував під гласним та негласним наглядом поліції. Дивом не був заарештований у 1861—1862 роках, після поразки Польського січневого повстання (1863 рік) та у 1880-х роках.
Нащадок давнього князівського роду, Тадей Рильський відмовився від шляхетної кар’єри, жив й господарював у селянському середовищі, заснував та утримував народну школу, під яку віддав власний будинок. Сам же і викладав чимало предметів. Протягом усього життя «пан Тадей» допомагав селянам усім, чим міг. А головне — він був для селян праведником і порадником, захисником їхніх інтересів у судових позовах, прикладом у повсякденному житті.
Народився Тадей Розеславович у родовому маєтку Рильських в селі Ставище Сквирського повіту Київської губернії. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства, певний час був повітовим маршалком або предводителем дворянства, а мати — уроджена княгиня Дарія Трубецька.
Під час навчання в Другій київській чоловічій гімназії Тадей поринув у демократичну атмосферу, яка панувала серед вихованців. Досить згадати, що в цій гімназії одночасно навчався і Павло Чубинський, автор національного гімну.
Необхідно зазначити вплив на його долю Володимира Антоновича, на той час студента історико-філологічного відділення Київського університету Св. Володимира. Антонович був репетитором у родині Рильських. Згодом студентом цього самого закладу став і Тадей Рильський.
У студентському середовищі, що гуртувалося навколо Антоновича, ширився пуризм — неприйняття шляхетської пихи та марнотратства. Гультяйству протиставлялась крайня стриманість у їжі, виключення пияцтва, моральність і скромність в одязі. Пихатості — ввічливість і скромність.
Виникає гурт хлопоманів — (глузлива назва, надана шляхтою студентській молоді з демократичними переконаннями). Створено Стару Київську громаду — культурно-просвітницьке товариство однодумців, що вирішили присвятити своє життя рідному народові. Громада виросла із хлопоманського руху, згодом об’єднала всю прогресивну українську інтелігенцію. Найактивніші члени — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський та інші. З осені 1860 року — Микола Лисенко та Михайло Старицький. Тісні стосунки підтримував Михайло Драгоманов.
«Молодь почала усвідомлювати, що належить служити «тому народові, серед якого живеш... Так почали з’являтися українські громади», — згадував Антонович.
За його ж спогадами «в кінці 50-х в нашому кружку появилась думка, що соромно жити в краї і не знати самого краю, ні його людності, і ми порішили всі вакації від початку квітня до кінця серпня ужити на подорожі пішки по краю. Але ж в шляхетській супільності зложилось переконання, що ми ходимо за тим, щоб учити селян різати панів».
Тадей викладає в українських недільних школах, а під час студентських вакацій 1859—1960 років разом з Володимиром Антоновичем та своїм молодшим братом Йосипом, студентом фізико-математичного факультету, два або й три роки поспіль мандрує Україною — Київською, Волинською, Подільською, Херсонською і Катеринославською губерніями. Відвідують колишні запорізькі землі, Таврію та Кубань. Студенти-хлопомани, перевдягнені в сільських парубків, вивчають селянський побут, записують народну творчість, історичні пісні.
«Наше покоління, відчуваючи необхідність гуманного єднання з народною масою, почало вдивлятися в минуле і теперішнє життя народу, земля якого нас вигодувала, пісня котрого пробудила в нас перші сердечні думи», — згадував Тадей. Він вважав, що «більшість дворян правого берега Дніпра — це ополячені українці». Саме до таких зараховував і себе, бо мав дані, що його далекий предок був київським міським писарем напередодні повстання Богдана Хмельницького. А щодо прадіда Ромуальда (1754 — ?), учня уманської базиліанської католицької школи, було відомо те, що прив’язаний гайдамаками до стовпа під час Коліївщини 1768 року, почав співати улюблений твір українських православних «Пречистая Діво, мати руського краю», за що його й помилували.
«Ми не можемо лишатися колоністами, якщо хочемо бути корисними народові», — стверджував Тадей.
Батько Тадея пан Розеслав і чути не хотів про ідеї сина, навіть вимагав залишити Київський університет і поїхати вчитися до Польщі, скаржився київському генерал-губернатору Васильчикову на сина за пропаганду «демократичної зарази»... Але це аж ніяк не впливало на переконання Тадея Рильського. Після закінчення університету він відмовляється від запропонованої професорської кафедри в Краківському університеті.
Однак «ходіння в народ» не залишалось непоміченим владою.
В архіві київського генерал-губернатора збереглося донесення справника: «В городе Киеве студенты при всяком удобном случае внушают крестьянам, что дворяне и крестьяне — все равны, и все — что кто имеет — должно быть общее. На храмовом празднике в римско-католическом костеле в местечке Макарове кучера и лакеи в ожидании окончания богослужения собрались в кружок и завели разговор о предстоящем освобождении из крепостного права: «Коли то ще буде, може, і наші діди не діждуться». Слова эти были услышаны сыном помещика Розеслава Рыльского из Маковищ — Тадеем Рыльским, выходившим из костела. Он сказал: «Не журіться, люде, буде вам воля. Хоч се буде не скоро, але буде вам добре». [...]Летом старший сын помещика Рыльского Тадей целые дни проводил в полевых работах с крестьянами: жал хлеба, косил сено, сгребал окос, складывал в копны, пахал и боронил. В праздничные же дни... с крестьянами в корчмах пел песни малорусские».
Агент поліції доповідав, що Рильські з незрозумілих причин допомагають своїм кріпакам, коли ті у біді. Одному Тадей подарував воли, іншим — нові свити. Панич збирає навколо себе сільських парубків і читає їм поезії, що оспівують гірке становище кріпаків і розкіш вільного життя. На щастя Тадея, агент Мельниченко не знав Шевченка. На слідстві випливла поема «Наймичка» як твір невідомого автора.
Справа поповнювалася новими свідченнями. А всьому виною — студент Антонович, що організував «комуністичне товариство» і з допомогою Рильських має виїхати за кордон. Причому сам старий Рильський виділяє Антоновичу на поїздку двісті тисяч рублів сріблом. На думку поліції, назріває селянський бунт, по Макарівському повіту вже ходять справжні легенди про Рильських. Тадей у них — захисник покривджених. «Що нам робити?» — запитували в нього селяни. «Те, що ваші діди робили», — відповідав Тадей, натякаючи на козацькі визвольні війни.
11 січня 1861 року в київському помешканні Рильських було вчинено обшук... А через тиждень Тадей стояв перед комісією при губернаторові Васильчикові.
Відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісень, але пропаганди не вів. Після роботи слідчої комісії генерал-губернатор князь Васильчиков запропонував перевести братів на навчання до Казанського університету, чимдалі від України. Але тут сталося довгоочікуване скасування кріпацтва. Тому генерал-губернатор скасував свою «пропозицію» і залишив братів у Київському університеті, встановивши за ними суворий поліційний нагляд.
22 травня 1861 року Тадей уже був серед тих, хто зустрічав труну з тілом Кобзаря під Києвом.
Весна 1861 року несла великі надії. Університетські віча, часопис «Основа», зібрання українських сил у приватних помешканнях киян для спільних нарад. Хлопомани мріяли про майбутнє, складали плани: взаємини з Петербурзькою громадою (в Петербурзі почали видавати «метелики», книжечки для народу, але писати їх там нікому), відкриття недільних шкіл, народного театру, історичного музею, народної читальні, видавництва дешевих книжок для Просвіти.
Але через рік, навесні 1862-го, розпочалася нова хвиля тяжких і подекуди кровавих репресій. Була розгромлена «Основа», в Україні розпочалися арешти членів громад. Хлопомани трималися і під вихором репресій.
Чергові слідчі справи, кожен рух фіксується поліцією. Разом з іншими хлопоманами Тадей підписує своєрідний маніфест своєї організації «Відгук із Києва». Серед підписантів, крім Рильського, Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, брати Синьогуби. Цвіт українського хлопоманства — 21 особа — виступив зі спростуваннями злісних наклепів, уже вміщених у ворожих часописах, на звинувачення в атеїзмі, бунтах, зневазі до батьківщини.
1863 рік став фатальним для більшості правобережних шляхетських родин. Січневе польське повстання на теренах Російської імперії зазнало поразки. Більшість хлопоманів не підтримали повстання з принципових позицій: вони не бажали відновлення на Правобережній Україні Польської держави. Антонович та Рильський розуміли, що серед населення повстанці підтримки не отримають. Вони були солідарні із селянськими масами. Прірву між панськими палацами та селянськими хатами не здолати.
Розправа царизму була жорстокою. Більшість тих, хто приєднався до повстання, наклали головою чи були заслані в Сибір. Ті, хто у 1867 році зібралися в Києві, вирішили відновити Стару Київську громаду, але вже таємно. Тадей знову був серед своїх однодумців та жертвував гроші на галицький часопис «Правда».
Батько Рильського врешті-решт змирився з синовими поглядами, заповів йому третину свого майна, зокрема маєток у селі Романівці.
Тадею дісталася третина села. Від цього часу з Романівкою пов’язано його життя, майже сорок років.
Йому судилося стати порадником, учителем, лікарем, а на схилі літ — мировим суддею для двох поколінь своїх земляків.
Під час студентства Тадей був учителем і благодійником таємної школи для бідних дітей. Тепер він на свої кошти відкрив школу в Романівці: денну — для дітей, вечірню — для дорослих. Коли продавалася частина романівської землі, Тадей організував її купівлю найбіднішими селянами через банк. Вдячність селян була зворушливою: вони стали господарями.
Закономірним було його одруження на романівській селянці Меланії Чуприні, батьки й діди якої були кріпаками у Рильських.
У ці роки проти Тадея було відкрито нову слідчу справу, що ледь не завела його до Сибіру. 1880 року Тадей видав селянам грамоту зі свого фамільного архіву про дарування кимось із польських королів їхнім предкам сквирської землі ще за часів Білоцерківського староства. Грамота була безсумнівним історичним документом, бездоганно оформленим, могла стати реальною юридичною підставою для оформлення судового позову. Серед селян почалися хвилювання. Однак втрутилася поліція, селян усмирили, а Тадея викликав до себе генерал-губернатор Дрентельн для пояснень. Легенди про цю розмову ходили до самої смерті Рильського. Дрентельн висловив претензії і щодо грамоти, і щодо школи у Романівці, і щодо ходіння у народному одязі, і щодо одруження на селянці. І навіть того, що весілля справляли за народними звичаями.
Поміщики бачили у своєму сусіді небезпечного злочинця-бунтаря, засипали доносами і вимагали заслання у Сибір.
Тадей відповідав, що документи з фамільного архіву він має право віддавати кому захоче, що немає законів, які б забороняли одружуватися із селянками і грати весілля по-народному...
Час спливав у турботах про господарство, у навчанні дітей, у громадських справах. Для молоді Тадей уже був живою легендою хлопоманства, символом вірності ідеалам.
Київських студентів захоплювала постать Тадея Рильського. Вони вже знали, що він — мировий суддя, до якого в спірних справах приїздить ледь не весь повіт, опікун сільської школи, господар. Часто — лікар, наставник, благодійник і селянський помічник водночас. А крім цього, політичний діяч, таємний член Товариства українських поступовців. А ще — невтомний дослідник народного світогляду.
Саме в Романівці Рильський знайшов можливість втілити в життя свої ідеали, що й зробив.
За весь час не мав жодного позову чи тяжби з односельцями. За роки господарювання він не тільки виплатив батькові борги, а й усю Романівку зробив чи не найбагатшим містечком на всю Київську губернію, організував вивіз збіжжя аж до Кенігсберга, оминаючи численних посередників. Виконував обов’язки почесного мирового судді. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безплатні юридичні консультації романівцям та жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат.
У конфесійному питанні теж поводився незвично. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.
Коли католицька каплиця в Романівці через старість могла завалитися, велів її розібрати. Мотивуючи це тим, що він — — єдиний католик на селі, заради нього не варто тримати ксьондза й церкву. Це дійшло до Ватикану й папською буллою
Тадея було відлучено від католицької церкви. На пропозицію перейти до православ’я він теж відмовився, бо це було б сприйнято як запобігання перед російським самодержавством.
Родина як основа існування
Сам життєвий шлях Тадея був настільки яскравим, що в спогадах сучасників не раз затьмарював його наукову спадщину: постать Рильського-українофіла закривала силует Рильського-вченого та літератора.
Уже перші спогади про Тадея Рильського відзначали його глибоку здатність до спостережень, аналізу народного життя. В університеті, який закінчив в 1862 році, більш за все цікавився політичною економією.
Ще на початку діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки в часописі «Основа» (який виходив у Санкт-Петербурзі) під псевдонімом Максим Чорний.
Саме економічні знання, на думку Тадея, могли дати відповідь про причини людських злиднів на фоні бездумного марнотратства і розкошів правобережної шляхти і водночас дати пораду, як з тих злиднів виборсатися.
1892 року у «Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка» з’явилася найбільша за обсягом економічна друкована праця «Студії над основами розкладу багатства».
Пильно вивчаючи економічний розвиток Англії, Німеччини, Франції, виписки про стан їхніх економік, Тадей дійшов висновку: «Праця і вільний розпорядок її результатами є єдине правове джерело власності. Отже, не грабунок, не загарбання чужої території і продуктів праці, не монополія, не синекура, а праця тільки».
З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Рильський закликає заробітчан до організованого, але не насильницького опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог — скорочення робочого дня до 10 годин, дотримання безпечних умов праці (наявність загорожених пасів у молотарок), у степу — облаштування куренів для відпочинку. Налагоджування харчування та лікарської допомоги.
Останні економічні праці — «метелики». Тадей Розеславович пише популярні книжечки для селян українською мовою «Сільські пригоди (про випаси). Оповідання селянина» — з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, як вигідніше вести сільське господарство тощо; «Херсонські заробітки» — про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати — своєрідний довідник для заробітчан. Свого часу «Сільські пригоди» були заборонені цензурою, бо Рильський вчив селян у судовому порядку захищати свої права, а це було неблагонадійно. Праця побачила світ аж через три роки після смерті автора. Навіть через 150 років книжка читається з цікавістю, особливо ті місця, де автор наголошує на необхідності освіти для селянина, адже, маючи менше землі, сусід-європеєць вирощує на ній кращі врожаї та вміє їх зберегти.
Першість серед історичних праць Рильського посідає «Історія України», написана ще у студентські роки і... конфіскована поліцією 1861-го.
Своєрідною енциклопедією духовного життя всієї України виявилася праця «До вивчення українського народного світогляду». Цей шедевр етнографічної, фольклористичної та економічної думки було надруковано в новому історико-культурному часописі «Киевская старина», який з’явився на світ завдяки зусиллям діячів Старої Київської громади. Задум часопису виник ще в 1861 році, в час перепоховання праху Тараса Шевченка. Здійснення стало можливим через 21 рік. Одним із благодійників видання був Тадей. Тут були надруковані й інші найголовніші його праці.
Чи не вперше Тадей у своїй праці звертається до глибокого аналізу українського народного менталітету, відбитого, як у дзеркалі, в народній творчості, звичаєвому праві, звичаях та обрядах, у всіх виявах народного духу. Родина за Тадеєм — для українця — це все, початок і кінець, найголовніша основа його існування. «Вихідна точка суспільного життя нашого селянина — родина».
«Не працювати, лінуватися у селянській родині — тяжкий гріх, за який Бог покарає...».
«Селяни і громаду сприймають як одну велику родину, з усього серця прагнуть громадської солідарності».
«Я син того Тадея!..»
З гордістю наголошував все своє життя наймолодший із трьох його синів — Максим. Великий син присвятив великому батьку безліч теплих зворушливих віршів, поем, листів, спогадів. Вдячні пам’ять про Тадея Розеславовича, шаноба до нього залишалися жити в народі довгий час після кончини. Про це нагадує такий маловідомий епізод. Якось письменник Олесь Жолдак переповів розповідь Андрія Малишка про те, як наприкінці 1918 року Максим Рильський та Павло Губенко (згодом видатний український письменник-гуморист Остап Вишня), боячись політичної невизначеності, оскільки влада постійно переходила з рук у руки, вирішили перебути важку годину десь у безпечнішому місці і на барці вирушили вниз по Дніпру із Києва до Трипілля. Цю історію А. Малишку по великому секрету повідав сам Максим Тадейович, а на те, чому про неї шанувальники таланту поета довідались так пізно, були свої вагомі причини. По-перше, потрібно було б пояснювати офіційним представникам, від якої влади утікали молоді літератори. По-друге, обидва письменники-втікачі потрапили до рук Данила Терпила, більш відомого в історії під іменем отамана Зеленого. Довідавшись, що перед ним учитель Максим Рильський, Зелений запитав, чи він, часом, не родич хлопомана Тадея Рильського? Почувши ствердну відповідь, отаман не тільки відпустив затриманих, а й дав підводу і чоловіка, який супроводжував їх до самої Романівки.
...Правнуки Тадея, онуки Максима, за підтримки провідних громадських організацій країни поставили за мету увічнити пам’ять про свого великого предка. Завдяки їхнім зусиллям і поданням у 2019 році Київрада ухвалила рішення надати одній із нових вулиць Києва на масиві Теремки-3 назву «Бульвар Тадея Рильського».
Сидять: Тадей Рильський, його дружина Меланія; стоять зліва направо: брати Богдан, Іван з Максимом на руках, лікар Йосип Юркевич, друг Тадея, згодом — опікун Максима.
Микола Лисенко, Тадей Рильський, лікар Йосип Юркевич (друг Тадея, після його смерті — опікун Максима).
Тадей Рильський, Максим Рильський.
Максим РИЛЬСЬКИЙ, правнук Тадея Рильського, директор благодійного фонду Максима Рильського «Троянди й виноград».
