Олександр Андялоші з дружиною Любою біля свого будинку.

Хочу розповісти про закарпатського угорця Олександра Андялоші — людину низки дивовижних талантів і захоплень.

Відомий архітектор, європейського обширу художник, скрипаль — лауреат всеукраїнської премії Івана Огієнка. Глибоко віруючий і скромний інтелігент. Пречудовий оповідач. Надзвичайно толерантний. Палкий патріот Закарпаття і України...


Олександр Андялоші  у гурті «Руснаки» — скрипаль (другий праворуч).

...Познайомив мене з паном Олександром мій давній друг, будівельник і підприємець Василь Гісем. Сказав коротко: «Феноменальний чоловік!».

Тож, їду до Мукачева — міста, де мешкає герой моєї розповіді. І міста з гордою поставою, яке останнє століття величає себе «не першим, але і не другим» на Закарпатті. Міста, якому Андялоші створив герб і прапор.

Олександр Іванович очікує мене («аби не блудив сюди-туди вуличками») проти міської ратуші або, як тут кажуть, — «вариської хижі». Сідає в машину і їдемо до нього додому. «Кращої кави, як варить моя Любов — ну, Любов Олександрівна, дружина, — наче поправляє себе, — не знайдете у цілому вароші! Не хвалюся, — додає Андялоші, — у неї творчий підхід до кожної справи».

І це таки так. Нас привітно зустрічає симпатична струнка дама і запрошує до будинку та одразу ж пропонує каву — а та й справді пахне неповторно, по-ангельськи. Мабуть, інак і бути не може, адже я — у помешканні людей, котрі носять таке духовне прізвище... Бо Андялоші з угорської означає ангельський...

Десять років керував архітектурою ​Мукачева і п’ять — Закарпаття

Як справжні закарпатці, розпочинаємо бесіду про будинок. Тим паче, що для кожного архітектора його помешкання — гордість. А в нас іще прийнято казати: хто де жиє — такий і є.
— У мене завжди була мрія спорудити собі дерев’яний, але одноповерховий будинок, — каже О. Андялоші. — Бо довгі роки я працював то на четвертому поверсі, коли був головним архітектором Мукачева; то на шостому, коли працював головним архітектором області. І з клеєного бруса. Це надійно, екологічно і тепло.

Товщина стін — лише 17 сантиметрів, та замінює   52-сантиметрову кладку з цегли! Будинок загалом невеликий — 90 квадратних метрів. Та Олександр Іванович спроектував його так, що він дуже зручний і функціональний. А весь опалюється, що нині не зайве, — однією невеликою залізною грубкою. Правда, господарі хочуть вимурувати цегляну, як було колись, кахлю, аби взимку ставало ще комфортніше.

Дім розташований так, що видно бані монастиря, поруч — кедровий ліс. Тож відкривається чудова панорама. На подвір’ї багато квітів, росте молодий сад. Це все — старання господині.

І так, що називається, плавно переходимо до біографії пана Олександра. Розповідає про себе скупо. Народився 23 квітня 1951 року в селі Вилок. Коли хлопчикові було чотири роки, родина переїхала до Мукачева. Тут же 1968-го закінчив угорськомовну середню школу. Вступив до Львівського сільгоспінституту на факультет архітектури. У виші й одружився на щирій українці, вродливій Любі з Тернопільщини — також здобувала фах архітектора. За направленням 1974 року приїхав працювати в рідне Мукачево. Набравшись досвіду, десять років працював головним архітектором міста. Згодом, з 2008-го по 2013-й — головний архітектор Закарпатської області. 2005 р. — отримав звання заслуженого архітектора України. П’ять років викладав у Закарпатському художньому інституті. І скрізь його поважали за працелюбність і новаторство.

— Якщо оглянутися назад, у ті роки, коли ви працювали на таких відповідальних посадах, — що згадується насамперед? — запитую.

— Мій принцип був і залишається один: дивитися на речі творчо, шукати новизну, відходити від шаблону, — відповідає О. Андялоші. — Очолюючи архітектурну службу Мукачева, був ініціатором відкриття пішохідної зони у місті. Тоді це вважалося мало не відкриттям. Оновив усі фасади у самому центрі — замінив великі незугарні вікна хрущовської доби на малі, які були притаманні старовинним будівлям. Став співавтором трьох міських генпланів — час диктував нове бачення, хоча постійно слід було перемагати таке явище, як брак коштів. Але якось виплутувалися. Здійснив архітектурну прив’язку пам’ятника Кирилу і Мефодію (колись на тому місці стояли монументи Сталіну, а потім Леніну). Було й чимало інших більших чи дрібніших моментів. І врешті, зокрема, середмістя й центральні вулиці мають такий вигляд, що не соромно запросити гостей з Європи.

— Вас також хвалили на посаді головного архітектора області...

— Тоді теж було зроблено чимало. Я працював над меморіальним комплексом «Красне поле» біля Хуста, над пам’ятником відомому силачеві Європи Іванові Фірцаку-Кротону в селі Білки — і за це відзначений обласною художньою премією імені Йосипа Бокшая і Адальберта Ерделі (2008 р.). Я із задоволенням займався порятунком «Чеського кварталу» в Хусті, провів благоустрій центру міста Сваляви і розбудовував парк у санаторії «Квітка полонини»... А ще, перед тим, після великої повені 1998 року, — ми зуміли звести у Рахові 12 будинків за принципом «Житло в короткі строки» протягом трьох місяців. Це збірні щитові домики з дерев’яним каркасом. Два такі ж — у селищі Ясіня, чотири в селі Лазещина. Людям вони служили і служать. Таке приємно згадувати, — задоволено посміхається Олександр Іванович.

Ще один творчий інтерес архітектора — музика. Уже тридцять чотири роки народний фольклорний гурт «Руснаки» з Мукачева популяризує давні закарпатські пісні. В цьому колективі грає на скрипці і Олександр Андялоші. А тепер ще й «освоїв» флейту. «У нашому репертуарі — співанки, які звучали з уст наших прадідів сто і більше літ тому, — каже пан Олександр. — Я тут молодію! Бо кожен виступ гурту — це завжди незабутнє та захоплююче дійство, схвальні аплодисменти». А виконують «Руснаки», до речі, українські закарпатські пісні, словацькі, угорські, німецькі і навіть італійські... Артисти вдало поєднують зміст і форму, тонко відчувають запити публіки. Тому вони є бажаними гостями у численних санаторіях Закарпаття, по всій області і за кордоном. Свою виконавську майстерність демонстрували у багатьох країнах Європи — Угорщині, Словаччині, Польщі, Італії... Також «Руснаки» — постійні учасники всеукраїнських та авторитетних міжнародних пісенних заходів. І насамперед тих, де поціновується українське пісенне мистецтво. У 2010 році колектив став улюбленцем глядачів у програмі «Фольк-музик» на українському національному телеканалі, а 2014-го «Руснаки» нагороджені всеукраїнською премією ім. Івана Огієнка. І вже в нинішньому відзначені щорічною Мукачівською міською премією імені Олександра Духновича. Маю сказати, що на Закарпатті скрипач або ж гудак здавна цінується високо!.. Бо жоден інструмент не зможе так розчулити і звеселити душу, як гуслі-скрипка...

Про рід і сім’ю

— Мій дідо Михайло Поп 1900 року народження (за маминою лінією) був архітектором. Закінчив високу школу, тобто вуз, у Празі. Працював у відомій фірмі «Латориця», — розповідає Олександр. — Побудував у тридцяті роки минулого століття на цій однойменній річці дев’ять мостів — якщо їхати по старій дорозі на Верецький перевал; у Волівці — дерев’яну турбазу, а в самому центрі — каштіль (особняк) підприємцю Грінфельду, який і до сьогодні є окрасою цього селища. Там же за його кресленнями для лижників був споруджений 60-метровий трамплін... Згодом за фашистського режиму врятував од смерті одного єврея. А той віддячився тим, що у сорокові роки визволив з радянського табору, який розташовувався біля Сваляви і в який зганяли чоловіків-угорців і німців, мого діда. Ось така історія...

Як досвідченого фахівця, Михайла Попа у ті ж сорокові призначають директором кар’єру у Виноградові.

— Дід був високий — 196 сантиметрів, статний, — продовжує розповідь О. Андялоші. — Але все-таки від переслідувань радянських спецслужб не зміг врятуватися. Трапилося так, що його 1947-го дорогою з Берегова до Виноградова викинули з поїзда. Поламав хребет. Лежав у лікарні у Вилку. Кілька місяців мучився і помер. Залишилося троє дітей...

Дідо по батькові Янош — був будівельником. Батько працював у торгівлі.

Зразу по війні, коли ще кордони були відкриті, батько, молодий, з товаришами якось добрався до Дебрецена — хотіли звідти виїхати до Америки. Але як уже все було владнано, батько раптом відмовився — дуже засумував за домом і повернувся на Закарпаття. Така доля, — завершує спогади Олександр.

Тож тут буде зайвим говорити, що обдарований юний Шоні-Сашко хотів і мріяв продовжити справу свого діда й стати архітектором.

Його сім’я — талановиті, творчі й оригінальні — навіть самодостатні — люди.

Дружина Любов Олександрівна два десятки років пропрацювала в чудовому інституті «Діпромеблі», а як вийшла на пенсію — почала займатися пошиттям ексклюзивних і весільних суконь. Прагнула бути модельєром зі студентських літ. І нарешті її мрія таки збулася.

Син Жолт, так його називають домашні (офіційно Олександр), — дизайнер. Онука Бернадет — художниця, працює у Львові й закінчує навчання в тамтешній художній академії. Онук Тиберій — ще школяр.

Донька Олександра Івановича Катерина — завідує відділом освіти, науки, молоді і спорту в Мукачівському міськвиконкомі. Теж з творчою жилкою. Разом з чоловіком Русланом, менеджером, виховують двох дівчат. Евеліна — кандидат у майстри спорту з гімнастики, Емілія — другокласниця.

Про Олександра-художника і його виставки

Сказати, що Андялоші любить малювати — не сказати нічого. Він цим живе. Але в людини таких різноманітних уподобань і захоплень не на все вистачає часу. Та й ще вимордував ковід, та й вік уже дає про себе знати. Але він працює. І постійно. «Чомусь не можу спати. Дуже мало сплю», — бідкається пан Олександр. А це, як на мене, свідчить про те, що хоче кожної днини щось створити. У нього постійно якісь клопоти як у архітектора. То просять одне зробити, то друге. А відмовити не вміє. Тож, навіть друзі, не кажучи вже про дружину і дітей, — благають потроху збавляти темп. Але не може.

Ось лише коротко. Навесні — ювілейна виставка в Мукачеві. Щойно завершилася — у Львові в Будинку архітектора. Незабаром пропонують показати творчі здобутки в Закарпатському художньому музеї імені     Й. Бокшая.

Відтак запрошують з експозицією до Генерального консульства Угорщини в Ужгороді...

— В образотворчому мистецтві я люблю і графіку, і живопис, — каже член Національних спілок архітекторів і художників України Олександр Андялоші.

А загалом його твори експонувалися чи не у всіх райцентрах Закарпаття. Виставляв роботи — в Ужгороді, Києві, Будапешті, містах Мієлец (Польща), Сигет (Румунія), Михайловці (Словаччина), а також у Китаї, Голландії, Німеччині, Швейцарії, Словенії.

Мистецтвознавці характеризують творчість Андялоші-художника так: «Гармонійний синтез ліній, штрихів і площин формують структуру цілісності його композицій. Форма та зміст творять глибинний симбіоз як пейзажів, так і творів сакрального плану».

А сам митець додає: «Радість творчого натхнення — благословення від Бога, до якого мусимо ставитися відповідально, і не терпіти фальші».

Про надумані проблеми нацменшини

— Я не бачу жодних проблем проживання угорців в Україні! — аж вигукує зазвичай спокійний і розсудливий пан Андялоші. — Дурнів, вибачте, з нас роблять політикани. Я тут удома. І — готово! Вже давно я міг бути в Угорщині. Але не маю навіть угорського паспорта і мені його не треба! У мене тут усі файні цімбори-друзі: й угорці, й українці, й русини, й росіяни, і цигани... Не можна розсварювати людей, які живуть у мирі й злагоді...

— З XV століття всі мої предки — мадяри. Я закінчив угорську школу і поступив навчатися до Львова по-українськи. Сьогодні трудність, на мою думку, лише в тому, — наголошує Андялоші, — що немає двомовного хорошого підручника українсько-угорського, за яким би викладали у школах. Але й це не проблема, бо її можна розв’язати. А найкращий доказ відсутності будь-якої проблеми той, що діти в нас розмовляють двома-трьома мовами. І це цілком по-сучасному і, як тепер модно говорити, по-європейськи.

Він вважає, що багато штучного й вигаданого привнесено у сам спосіб висвітлення життя нацменшин в Україні. І тими людьми, які достоту не знають реальностей закарпатців.

— Дехто хотів би вказувати нашим краянам і влазити навіть у духовну царину — віросповідання.

— Для чого це порушувати, — знову обурюється    О. Андялоші. — Я — римо-католик, ходжу постійно до церкви. Коли працював головним архітектором Мукачева — а це ще початок 80-х років, — то не був партійним. На бюро міськкому я заявив, що не хочу вступати, бо відвідую храм і від Бога не відречуся... То діялося тоді. Тепер, у демократичній державі, хто може нам щось забороняти? Моя дружина православна, я — сповідую християнство західного обряду, зять — греко-католик, одні свати — римо-, інші — греко-католики. І ми чудово розуміємося. На одне Різдво в одних святкуємо, на інше — у других. І все мирно й дружно.

Ось такий він, закарпатський угорець-інтелігент.

Мукачево Закарпатської області.

Фото автора.