Вирушаючи на лікування, мимохіть згадувала попередні візити до лікарів. Не завжди вдалі. А ще на думку спадали різні розповіді друзів та знайомих, частіше чомусь негативні. Останніми роками медична тема стала особливо подразливою. Мабуть, це пов’язано і з коронавірусом, і з іншими хворобами та з нашим насиченим подіями життям. З нашою знервованістю.

Отже, все-таки нерви. А мені — саме туди. У неврологічне...

Навіть із перших днів почула і побачила, що завідувач відділення Анатолій Дзядик (на знімку) користується особливою повагою і серед хворих, і серед медперсоналу. І, кажуть, є за що.

Понад сорок років Анатолій Іванович щодня раненько обходить свої палати, бо з’являється в лікарні вдосвіта. Пацієнти з постійних стверджують, що він так робить, бо «любить нас і свою роботу». А, може, тому, що рятувати людей — то родинна справа. І це було б зрозуміло. Але ж цьому спокійно-врівноваженому у роботі і спілкуванні з нами, пацієнтами, і з колегами лікареві... під 70. Де беруться сили і бажання робити свою справу якнайкраще?! Може, справа в генах?

Анатолій Дзядик народився в райцентрі Погребище, що на Вінниччині, у сім’ї медиків: батько — невропатолог, мама — фельдшер, брат — терапевт. Вчився добре, вабили точні науки. Закінчив Вінницький медичний інститут, інтернатуру, згодом ординатуру, став лікарем-неврологом вищої категорії.

У Кіровограді очолив неврологічне відділення міської лікарні. Паралельно займав посаду міського невропатолога. До золотого ювілею йому присвоїли звання заслуженого лікаря України. Що серед невропатологів області не дуже поширене явище — його має лише ще один лікар цього профілю.

Завжди в гарному настрої, передаючи свій оптимізм пацієнтам, лікар з усмішкою погоджується з народним «діагнозом»: мовляв, усі хвороби — від нервів. Аякже, каже, саме нервова система — всьому голова і «керує» всіма складними процесами в організмі, які й узгоджують або порушують роботу окремих органів чи систем. Молоточок невролога сигналізує лікарю про окремі збої. А серед новітніх комп’ютерних технологій уживається й «класика»: «Витягніть руки, закрийте очі й доторкніться вказівним пальцем до кінчика власного носа!». Таке простеньке завдання! Але, починаючи зі «швидкої допомоги», яка мчить хворого в інсультне відділення, воно геть не піддається виконанню! І лише на десятий день, після крапельниць, уколів і таблеток, ваш палець упевнено знаходить вашого ж носа. Цьому сприяють, крім названого, і магнітотерапія, і тиша та спокій у відділенні, і гарне харчування, і лікувальна гімнастика, яку щодня вимагає і вчить вас її робити фізіотерапевт, і чіткі дії медсестер та чистота, дарована санітарками, і турбота про хворих, добрі погляди і добре слово, усмішки. Скажете — прямо не неврологія, а санаторій! Мабуть, так і має бути...

Хворі й колеги хвалять Анатолія Івановича, особливо ті, хто вже не раз проходив тут курс лікування. Якнайкраще відгукується про лікаря і найдосвідченіша медична сестра Ніна Клименко, яка має однаковий з ним стаж (понад 40 років): «Хороший спеціаліст, гарний керівник і людина, а ще скромний...».

На жаль, ми не часто розщедрюємось на подяку медикам, і в житті, і в спеціальній книзі відгуків та пропозицій, але лікар Дзядик згадується і там, і там доволі часто.

...Ми говорили про медреформи і пандемію, про народну медицину і цілительство, про читання як захоплення і, звичайно ж, про двох його синів, які вже обрали інші професії. Відповіді були лаконічними, бо за півгодини розмови під кабінетом лікаря утворилась черга. Я з вдячністю залишала лікарню і свого лікаря, переконана в тому, що потрапила в добрі руки. Адже в медицині, яка діє на перетині науки, мистецтва і ремесла, найцінніша умова здолання хвороби — мати довіру до лікаря. До Лікаря, який, зазираючи у твою душу, трохи відкриває і свою — цікаву, милосердну, людяну й... одержиму бажанням вилікувати. І тоді до нього завжди приходить успіх, а до його пацієнтів — одужання і здоров’я.

Антоніна КОРІНЬ, член Національної спілки письменників України.

Кропивницький.

Фото надано автором.