Коли політична й церковна еліти Росії на чолі з її президентом, крім військової агресії, дедалі настирливіше заперечують існування українців як окремої нації, нашої історії, мови, культури й навіть підстав для самостійної державності. Ці абсурдні нісенітниці пропагують переважно дилетанти-політикани, які часто не мають навіть елементарної гуманітарної освіти. За таких умов завдання українських науковців, журналістів та всіх національних засобів масової інформації — рішуче й послідовно протиставляти московській брехні, фальсифікаціям, злісним вигадкам і наклепам історичну правду. Вона полягає в тому, що українці такі самі давні, як і всі інші слов’янські народи, а українська мова як найважливіша ознака української нації має багатовікову історію від середини І тисячоліття н. е. Отже, за часів Київської Русі вже існував народно-розмовний варіант нашої мови, близький до сучасного. Це неспростовно й переконливо засвідчили різні джерела, серед яких виділяються графіті на стінах Софійського собору в Києві.

28 травня 2021 року в Київській Софії відбулася презентація унікального видання — фундаментальної праці відомого українського історика, доктора історичних наук В’ячеслава Корнієнка «Корпус графіті Софії Київської» у 10 томах, 12 книгах (на знімку). Було виявлено понад 7 тисяч графіті ХІ — початку XVIII століття, залишених священиками та відвідувачами Софійського собору. Цим графіті притаманні багато рис, які є ознаками й сучасного українського мовлення.

Фото зі сторінки Національного заповідника «Софія Київська» у Фейсбуці.

Початки становлення староукраїнської мови зафіксовані вже в писемних та епіграфічних пам’ятках з ХІ століття, коли до тексту церковнослов’янської мови, незважаючи на традиційність письма, потрапляли елементи розмовної мови. Це й дає змогу робити висновок про те, що саме нею розмовляло населення київського регіону. Отже, кияни в ХІ—ХІІІ століттях були праукраїнцями, а не праросіянами.

Серед найважливіших рис староукраїнської мови, засвідчених у графіті, відзначимо такі:

1) повноголосся: Володимирові, Федорові;
2) чоловічі імена на -о: Данило, Марко, Михалько, Петро, Степко;
3) закінчення -ові, -єві в дав. відмінку іменників чол. роду: Данилови, Дмитрови, Лазореви, Нестерови, Павлови, Петрови, Федорови;
4) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду: роду, спору;
5) займенник тоби, а не тєбє: о горе тоби Андрониче, ох тоби небоже;
6) дієслова минулого часу чол. роду на -в, а не на -л: мовив, писав, ходив;
7) інфінітиви на -ти: долучити, писати;
8) м’який свистячий -ц у кінці слів: Валерця, чернець;
9) українські слова кволий, поратися, розсмаглитися та ін.

З графіті нам стали відомі імена та прізвища або прізвиська наших давніх предків в епоху Середньовіччя: Домосід, Жизнобуд, Іван Сліпко, Ігнатій Маєстат, Ілля Копилович, Михайло, Михалько, Неженович, Олекса Хавзійко, Стефан, Трохим, Тудор Трубинов, Тудор Борзятич та ін. Тепер ми знаємо, що прізвища та прізвиська вже були в ХІ столітті, а не виникли в XIV—XV столітті, як вважалося раніше. Звичайно, треба розуміти, що стереотипні графіті випадкових людей не могли відобразити всі особливості давньокиївського мовлення, проте й зафіксовані — дуже промовисті.

Про існування праукраїнської мови в часи Київської Русі писали й доказово обґрунтовували це ще в позаминулому й минулому століттях видатні мовознавці О. Шахматов, О. Потебня, М. Максимович, А. Кримський та ін.

Отже, це не сенсація, а закономірний висновок з об’єктивного аналізу історії слов’янських племен у ранньому Середньовіччі.

Згідно з науковими дослідженнями, прабатьківщина слов’ян ще на початку н. е. містилася в центрі Європи від Вісло-Одерського басейну і Південної Балтики на заході до Дніпра на сході й від Прип’яті на півночі до Карпат і зони степів на півдні. Поза цим ареалом ніде слов’ян ще не було. Північніше Прип’яті й Десни жили балти, а на північному сході, зокрема й у басейнах Оки та Волги — фіно-угорські племена. Отже, східна частина слов’янської прабатьківщини охоплювала значну територію сучасної України й не виходила за її межі.

У V—VI століттях н. е. праслов’янська етномовна спільність розпалася, і на її території почали формуватися окремі слов’янські етноси та їхні мови: на заході — поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани, полаби, а на сході — русини-українці, білоруси і значно пізніше москвини.

Формування українського етносу від середини І тисячоліття н. е. обґрунтовують тим, що від цього часу спостерігається культурно-історична неперервність розвитку слов’янських племен у цьому ареалі (саме її вважають визначальним показником зародження будь-якого етносу з усіма його характерними ознаками). Завдяки такій неперервності зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови цього етнічного організму протягом усього життя.

Спадкоємністю й наступністю відзначалася історія корінного слов’янського населення Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття. Вона не знала жодних глобальних природничих або суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного та культурного розвитку наших предків.

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, цілком природно, що русини-українці успадкували матеріальну й духовну культуру своїх предків-праслов’ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов’янської мови значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в нас вони сформували найдавнішу групу українських мовних особливостей, значна частина яких відбита в графіті Софії Київської.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися й у сфері морфології, з’являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов’янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам місцевої специфіки й виразної самобутності.

Характерні для української мови особливості широко відтворені в знаменитому «Слові про Ігорів похід» кінця ХІІ століття. Крім фонетичних та граматичних рис, засвідчених у графіті, «Слово...» відзначається також багатою лексикою місцевого походження, народною фразеологією. Його загальна тональність, поетичні та мовні особливості свідчать про те, що анонімний автор цього твору був представником уже цілком сформованого русино-українського етносу зі своєю мовою, ментальністю та певними традиціями уснопоетичної творчості.

Завершальним етапом формування фонетичної системи української мови був занепад у ній, як і в інших слов’янських мовах, редукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь. У давньоукраїнських говорах цей процес відбувся найраніше (в ХІ — першій половині ХІІ століття) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду ъ та ь голосні в нових закритих складах перейшли в і (во-лъ > віл, ко-нь > кінь, пе-чь > піч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з’явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи > кривавий, гръмети > гриміти, глътати > глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий голосний ў (воўк, воўна, поўний, тоўстий, моўчати, які на письмі передаються як вовк, вовна, повний, мовчати); відбулося пом’якшення суфікса
-ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие > сбожье > збіжжя, зелие > зелье > зілля, житие > житье > життя, судия > судья > суддя, ночию > ночью > ніччю і т. ін.

Отже, рубіж ХІ—ХІІ століть можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народно-розмовному варіанті вже набула всіх притаманних їй мовних рис.

Натомість історія української писемної літературної мови давнього періоду відбувалася зовсім інакше. Якщо народнорозмовний варіант української мови був результатом суспільного розвитку місцевих слов’янських племен, то її писемно-літературна форма виникла на основі запозиченої старослов’янської (староболгарської) мови, яка прийшла до нас разом із проникненням християнства. Разом з ним поширювалася й візантійська та староболгарська християнська література старослов’янською мовою. Проте спочатку вона побутувала лише серед незначної верстви ранніх християн.

Старослов’янську мову з багатьма місцевими давньоруськими елементами використовували й перші київські князі для державницьких потреб. Зокрема грецькою та цією мовою були укладені договори з греками київських князів Олега 907-го та 911 року, Ігоря 944 року та Святослава Ігоровича 974 року, які регулювали русько-візантійські відносини. Це — найдавніші пам’ятки руської юридично-ділової писемності, з яких починається її історія.

Після того як у 988 році християнство стало державною релігією, мовна ситуація на Русі істотно змінилася. Молодій протоукраїнській державі були потрібні грамотні люди, а з інтересами держави збігалися й інтереси церкви, зацікавленої в утвердженні християнського вчення серед народу. Навчання грамоти відбувалося старослов’янською мовою, а старослов’янські книги виконували функцію найперших шкільних підручників. Це були передусім богослужбові церковні книги у перекладах старослов’янською мовою, а також численні житія святих, легенди, розповіді про чудеса, дивні видіння, знамення, різноманітні оповідання з життя іноків, подвижників і т. ін. Написані жваво й пристрасно, усі ці твори відкривали перед читачем живий, невичерпний світ поезії. Особливо популярною на Русі була переслідувана церквою апокрифічна (тобто неканонічна) література саме завдяки її своєрідності й поетичності.

Серед перекладної літератури, поширюваної на Русі старослов’янською мовою, переважали конфесійні (тобто релігійні) книги, проте траплялися й суто наукові, історичні та інші твори.

Виникнення оригінальної руської літератури київського періоду розпочалося з різноманітних за змістом і способом творення компіляцій: одні з них робили на основі вже відомих творів, інші — під час перекладів з грецьких оригіналів шляхом додавання сцен і сюжетів з інших книг або своїх власних домислів.

Представниками тодішньої літератури виступали переважно духовні особи (єпископи, священики, ченці), а найбільшими освітніми центрами були монастирі, при яких виникали й перші руські бібліотеки. Проте оригінальна руська література не змогла втриматися у визначених для неї вузьких церковно-християнських рамках. Вона мусила відповідати духовним запитам не тільки церкви, а й усього суспільства і служити інтересам свого народу.

Через це руська література світських жанрів зростала на місцевому народному ґрунті, відбивала по живих слідах місцеве інтелектуальне життя в тісному зв’язку з навколишнім суспільним життям і тим світом, який рішуче заперечувала церковна література.

Усе це спричинилося до того, що вже в ранній період руської державності сформувалися і паралельно функціонували на всій території Русі дві літературні мови: старослов’янська як мова християнської церкви (з кінця Х століття), яка на східнослов’янському ґрунті поступово набувала специфічних місцевих особливостей, унаслідок чого на ХІІ століття створився її окремий східнослов’янський варіант — старослов’янська мова руської редакції, або церковнослов’янська, і власне руська (давньоруська, за іншою термінологією — давньокиївська) писемно-літературна мова.

Світська руська (давньоруська) мова виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов’янської, а потім і церковнослов’янської мов. Вони стали зразком для творення давньоруської літератури різних жанрів і стилів.

Обидві літературні мови Русі виступали могутнім об’єднувальним чинником духовної культури східних слов’ян. Однак це були самостійні літературні мови зі своїми системами і сферами функціонування. Руська писемно-літературна мова з властивою їй досить розгалуженою стильовою системою успішно задовольняла державні, суспільні й культурні запити суспільства.

Після розпаду Русі (за пізнішою термінологією — Київської Русі) руська писемно-літературна мова паралельно із церковнослов’янською розвивалася й функціонувала в епоху феодальної роздрібненості й поступово перестала існувати як спільна для всіх руських земель, поділившись на локальні варіанти, що лягли в основу давніх літературних мов окремих східнослов’янських народностей, зокрема, й староукраїнської писемно-літературної мови. Основним репрезентантом цієї мови ХІV — першої половини ХVІ століття були юридичні документи, дарчі та купчі грамоти, заповіти, судові справи і т. ін. У неї широко проникали місцеві українські діалектні та засвоєні іншомовні елементи, дедалі більше відходячи від церковнослов’янської традиції, нарощувався запас народних фразеологічних зворотів тощо. Проте не здавала своїх позицій і церковнослов’янська мова, вживана серед освічених людей. Вона стала відрізнятися від цієї самої мови попередніх епох, через що дістала назву «словенороська» («слов’яноруська»). За своєю суттю це був українсько-білоруський книжний варіант літературної мови, розбавлений живими словами і формами. Він вживався у стилях церковно-релігійного спрямування: конфесійному, почасти художньому (в писаних «високим стилем» одах, різдвяних та великодніх драмах шкільного театру, ораторських творах), у житійно-повістевій, науковій літературі тощо.

У другій половині ХІV століття значна частина території колишньої Київської Русі, зокрема білоруські та більшість українських земель, опинилися в складі Великого князівства Литовського, 90 відсотків населення якого становили білоруси та українці.

Офіційною мовою Великого князівства Литовського стала «руська» (тобто білорусько-українська) писемно-літературна мова, що сформувалася на основі ділового стилю мови Київської Русі, збагаченого місцевими словами і формами, а також запозиченнями з інших мов. Нею створювали всі державні документи у великокнязівській та регіональних канцеляріях, зокрема й знаменитий Литовський статут у трьох редакціях — 1529-го, 1566 року (рукописні) і 1588 року (друкований) — збірник законів, яким регулювалися суспільні відносини в державі.

Проста мова юридичних документів проникала також у конфесійну, полемічну та художню літературу. У зв’язку з реформаційними рухами в Європі, що виникли наприкінці 20-х років ХVІ століття, поширилася ідея доцільності доносити Боже Слово до вірян їхньою рідною мовою.

У 1556—1560 роках архімандрит Григорій і писар Михайло Василeвич переклали на староукраїнську мову Четвероєвангеліє, що за місцем написання (місто Пересопниця, нині село в Рівненській області) дістало назву Пересопницького. Крім нього, від другої половини ХVІ століття збереглися й інші переклади Євангельських текстів.

В останній чверті ХVІ століття виникає староукраїнська художня література у вигляді панегіриків та полемічних віршів проти Папи Римського і католицизму. Своєю тематикою і художніми засобами тогочасна поезія була значною мірою пов’язана з проповідницькою й агіографічною літературою Київської Русі. Вона ще була не багата на художні засоби і з незначним впливом фольклору. Автори віршів ще намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, але не могли уникати фонетичних, граматичних і лексичних українізмів. На них впливала також ділова староукраїнська мова. У той час вона успішно виконувала державницькі й культурологічні функції.

Мова юридичних документів і приватного листування урядових осіб у цей час набуває розкутості, у ній виявляються риси індивідуальних стилів. У літературній мові дедалі ширше використовується пряма й непряма мова, еліпси, неозначено-особові конструкції тощо. Ділові документи стали стилістичною базою «простої» мови на основі живого народного мовлення.

Починаючи з ХVІ століття ця мова, зазнавши ще глибшої демократизації, майже неподільно панувала в діловому стилі (в універсалах, актових книгах і документах, збірниках законів тощо), широко використовувалася в художньому стилі (в численних віршах, піснях, драмах, діалогах, легендах), у полемічній, літописно-мемуарній літературі, «Учительних Євангеліях», церковних казаннях, наукових творах тощо.

Нищівного удару по українській писемності й книжності завдав цар Петро І 1720 року, затвердивши указ Синоду про те, що в Києві та Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської. Відтоді церковну літературу видавали лише церковнослов’янською мовою московської редакції. Загальмувався й розвиток українською мовою навчальної та художньої літератури. Залишалися тільки рукописні вірші, які поширювали студенти («спудеї») та мандрівні дяки, а також пісні, легенди, байки, традиційні ділові акти й документи, приватні листи, щоденники («діаріуші»), різноманітні господарські та лікарські порадники тощо.

Авторами й укладачами цих творів були переважно представники демократичної інтелігенції: студенти, писарі, духівництво, освічені козаки, міщани тощо. Усі ці твори готували добрий ґрунт для переходу від старої української літературної мови до нової наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття. Її перші паростки засвідчені в інтермедіях до драм шкільного театру. Під великим впливом старої поетики інтермедій XVII—XVIIІ століть було написано водевіль І. Котляревського «Москаль-чарівник».

Староукраїнська літературна мова ХVІІІ століття ще продовжувала функціонувати, але перспектив подальшого розвитку не мала, бо нею не видавали друковану продукцію, і колишня її слава поступово згасала. Література високого звучання тепер видавалася або слов’яноруською, або російською мовою, а розважальні твори почали з’являтися народною мовою. Саме такою й стала бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда» (1798 рік), написана для того, щоб посмішити й розвеселити публіку. Проте вона, всупереч первісним намірам автора, вийшла далеко за рамки свого призначення й започаткувала становлення нової української літератури та літературної мови.

Отже, українська мова як найважливіша ознака української нації має багатовікову історію. Народно-розмовний варіант нашої мови, що в різних регіонах мав і має виразні діалектні особливості, зберігав її існування на всіх історичних етапах, незважаючи на суспільні та політичні катаклізми, переслідування і численні заборони, а літературна мова як складова частина духовної культури українців в умовах відродженої української державності стала могутнім чинником консолідації суспільства. Без мови немає народу, а він існує доти, доки зберігає свою мову.


Григорій ПІВТОРАК, головний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.