Чисте повітря, неймовірні краєвиди, дивовижні пейзажі, неповторний сільський колорит — усе це переваги однієї з поліських глибинок — села Труди, що входить до Степанської територіальної громади Сарненського району Рівненщини і де мешкає майже двісті чоловік.

— За переказами старожилів, Труди завжди славилися дуже працьовитими людьми. Саме тому це село й отримало таку назву, — каже голова Степанської територіальної громади Петро Крот.

Дістатися до Трудів із райцентру Сарни можна декількома автошляхами: зі сторони Малинська та через Кричильськ.

У Трудах є ФАП і школа, Будинок молитви і єдиний магазин.

Труди увійшли в історію завдяки сформованому біля нього в серпні 1940 року першому підрозділу «Поліської Січі» під проводом генерал-хорунжого Тараса Бульби-Боровця. Нині на тому місці встановили пам’ятний знак у вигляді каменю з меморіальною дошкою. Також у Трудах жив відомий підпільник, вояк УПА Йосип Крот.

Молодь шукає можливість залишитися в містах

На обійсті одного з будинків, зачувши незнайомців, голосно загавкав собака. Песик на кличку Мухтар, хоч і насторожився, проте нас не зачіпав, а побіг кликати господиню, яка саме метушилася на подвір’ї. 75-літня Лідія Климець (на знімку) живе в Трудах з народження.

— Спочатку працювала на Степанському цегельному заводі, а після заміжжя влаштувалася ланковою в колгосп у рідному селі. Із чоловіком виховали трьох доньок. Найменша раптово захворіла й померла. Досі важко відійти від пережитого. Зараз із нами живе одна з доньок і її чоловік. Тримаємо невелике господарство, обробляємо город. Були коні, та стали пужатися. А сили з ними ладнати вже немає. Тож продали їх і купили тракторець, — каже жінка.

Лідія Дмитрівна розповідає, що село з часом порожніє. Люди покидають домівки, навіть не маючи змоги продати нерухомість.

— Ніхто не хоче купувати тут будинок, бо, крім ведення домашнього господарства, роботи в селі немає. Тому багато добротних хат, в яких уже ніхто не живе. Господарі іноді навідуються сюди влітку, як на дачу. Молоде покоління шукає можливості залишитися в містах, де навчається. Тож здебільшого населення тут старішає, — ділиться наболілим Лідія Дмитрівна.
Та попри це, Лідія Дмитрівна любить місце, де народилася. Саме тут, за її словами, відчуває найбільший приплив сил.

— Коли їду в Рівне до доньки, дуже сумую за домівкою. Навіть не уявляю, що зможу жити в іншому місці, окрім Трудів. Тут затишно, спокійно, гарно. Особливо навесні, коли природа оживає, чути спів пташок, а влітку все квітує, буяє, — каже жінка.

На виклики через день

Олеся Левчук (на знімку) працює у ФАПі в Трудах уже третій рік. Проживає в сусідньому селі Мельниця, а на роботу дістається переважно на велосипеді. Молодому амбітному фельдшеру 25 років, та вона вміло справляється з ввіреною їй роботою.

— Після закінчення навчання працювала в Степанському дошкільному закладі. А через рік направили сюди. Люди дуже щирі, доброзичливі, відкриті. За весь час у нас жодного разу не було конфліктних ситуацій, — розповідає Олеся Павлівна, якій через скорочення кадрів роботи додалося, вона обслуговує два села — Труди і Мельниця.

— Ще минулого року зі мною працювала санітарка. Проте її скоротили. Тепер я і фельдшер, і санітарка, навіть кочегар. Опалюю самостійно, а дрова заготовляє мій батько. Воду ношу з сусідньої хати. Взимку ходила на роботу через день, — каже Олеся. — Амбулаторний прийом у ФАПі до 13 години, а далі на виклики. Бувало, й до 16-17 години затримувалася на роботі.
Нещодавно Олесі Левчук запропонували очолити ФАП у рідному селі. Проте трудівців залишати не збирається. Їздитиме через день:

— Мені подобається допомагати й спілкуватися з людьми. Населення переважно пенсійного віку, 39 осіб віком до 18 років і чотири дитинки до року. Найчастіше селяни звертаються з гіпертонічними захворюваннями, — каже медик.

У ФАПі є невеличка аптека, тож жителі села можуть придбати необхідні препарати на місці.

Вчаться на малій батьківщині

У селі діє філія Степанської загальноосвітньої школи I-ІІІ ступенів. Навчальні кабінети розмістили у приміщенні клубу. На сьогодні два вчителі допомагають здобувати знання учням з 1 по 4 класи. Випускники продовжують науку в Степанській школі за шість кілометрів. Туди їх підвозить шкільний автобус.

— Навчання проходить у півтори зміни. Працюємо за індивідуальною формою, де на кожного школяра програмою передбачено п’ять годин на тиждень, — розповідає вчителька Лариса Савчук, яка працює в Трудах 18 років. — Цього часу замало для того, щоб дати дитині необхідні знання з математики, письма, тому об’єднуємо класи.

Хоча вчителі не мають класного керівництва, та намагаються проводити з дітьми й позакласні заходи. У шкільній бібліотеці на перервах організовують літературні читання, цікаві творчі заняття, ранкові зустрічі.

«Свої Труди ні на що не проміняю»

За роботою побачили Петра Будька, який вивозив гній на поле. Чоловік розповів, що проживає в Трудах усе життя.

— Працював трактористом у лісництві. Тут виростили двох доньок і двох синів. Зараз вони роз’їхалися в інші міста. А ми з дружиною залишилися далі хазяйнувати, — каже Петро Улянович.

— І хоч визнаю, що село не розвивається, та свої Труди ні на що не проміняю.
Роботи в чоловіка вистачає, бо тримає свиней, корів, качок, курей, з десяток овець. Та й майструвати полюбляє.

— Якось вирішив облагородити ділянку в лісі поряд з домом, — каже Петро Будько. — Зробив альтанку, розфарбував. Природа в Трудах чудова, легко дихається. Та молоді люди почали частенько там засідати, залишаючи після себе сміття, зламані лавки, столики. Тож одного дня все зніс.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.