Для військовослужбовців Національної академії Держприкордонслужби — учасників бойових дій провели тренінг, на якому з допомогою арттерапії художниця та арттерапевт Тетяна Цимборецька навчала регулювати свій емоційний стан.

Мало хто хоче згадувати про кров, смерть, біль, жах, знущання... Повернувшись додому, можна забути якісь деталі і навіть події. Але ж не війну. І як жити потім із цими спогадами?

Пройшов крізь Іловайський «зелений коридор»

До 52 років життя Едуарда Шлякова з Чемерівців було простим і звичним, не надто захоплюючим і сповненим вражень. Він працював начальником служби безпеки на заводі. І так би й було. Якби не окупація Криму і не війна на Донбасі. Якби не мобілізували його підлеглого — двадцятитрирічного хлопчину. Якби не почали гинути ті, хто годився йому в сини.

Коли Едуард пішов у військкомат, то не пройшов за віковим цензом. Тоді й знайшов батальйон «Донбас» у Новопетрівцях. А через місяць — АТО та Іловайськ.

Він пам’ятає не тільки по днях, а майже по годинах, що відбувалось того трагічного серпня. Як заходили в Іловайськ. Як гинули один за одним його побратими. Як їх постійно накривало «Градом». І як вони виходили з міста.

Він пройшов тією пасткою — горезвісним «зеленим коридором» — і думав, що разом із хлопцями вийде на територію України. А опинився в полоні.

Як там було, в тих сепаратистських підвалах? Кілька днів без їжі, без будь-яких умов. Але це був лише початок. Тільки й скаже: «Те, що нас били і всіляко знущалися, то само собою зрозуміло». І з цим тепер треба якось жити.

Людей із такими спогадами, чоловіків і жінок, молодих і майже пенсійного віку, з освітою і без, серед нас чимало — їх уже не сотні, а тисячі. І чи не кожен, повернувшись додому, так чи інакше мусить розпочинати нове життя.

Комусь вдається. А комусь — ні.

Ліки від спогадів

Кожен сам шукає їх для себе. Для когось це родина і діти. Комусь вдається знайти хорошу роботу. Когось поглинає з головою навчання. А хмельничанин Сергій Юрков покинув місто і поїхав жити до глухого села.

Багатьох подивувало таке рішення учасника бойових дій і колишнього головного художника управління архітектури Хмельницької міськради. Людина, яка чимало доклала своєї праці для розбудови міста, поїхала геть із нього. Забрався далеченько. Навіть до колишнього райцентру — 25 кілометрів. От у селі була дивина, коли хмельничанин купував там хату.

А він саме того й хотів, щоб подалі від суєтного міста, зате ближче до простоти і мудрості природи. За порогом хати залишились навіть телевізор та Інтернет. А всередині — муза по імені киця Мишка і можливість робити прикраси, різні художні речі, жити просто і тихо.

Сергій розповів: саме там, у сільській тиші, після всіх боїв і фронтів, по-справжньому відчув, що таке жива земля, природа, Всесвіт. Можливо, з часом ці картини перекриють у його пам’яті той фронтовий «нуль», коли його окопи були метрів за 700 від противника, коли вони дивились один на одного і «працювали» один проти одного.

Його реабілітаційним центром став город і садок біля хати. Він навчився їх обробляти, вирощувати врожаї, якими харчується. А головне — жити по-новому, інакше, ніж до війни. Змінювати все це, повертатися до міста, колишніх проблем, захоплень і знайомств тепер не хоче. Але як воно складеться далі, хто знає.

Свій психолог

У сучасному світі модно мати свого психолога. Військовий психолог Хмельницького 8-го полку спеціального призначення Олександр Дарморос став для багатьох своїм не за приналежністю, а тому, що й сам пережив те, що і його підопічні.

П’ять років тому він отримав на фронті важке поранення. Операції, лікування, ампутація ноги, втрата зору, тривала реабілітація — це його шлях. Було все: біль і надія, відчай і бажання розпочати все з початку, страх і нове життя...

І тепер головне не в тому, що він знає, як долати депресію, посттравматичний синдром, страх перед життям і смертю. А в тому, що він допомагає іншим це робити, ведучи свій канал у соціальних мережах. Серед його підписників уже кілька сотень тих, хто потрапив у такі само життєві обставини. Кому вони можуть довіряти більше, ніж «своєму» психологу.

А сам Олександр на початках і не думав ставати блогером. Просто одного дня під час лікування в госпіталі знайомі записали з ним відео і виклали в мережу. Він чи не вперше публічно ділився своїми думками про те, як побороти відчай та безпорадність, що переживають хлопці після важких поранень. І ці слова, думки, відчуття виявились близькими багатьом його побратимам по російсько-українській війні.

Згодом до слів і порад Олександр вирішив долучити ще й практичну допомогу. Освоївши спеціальність масажиста-реабілітолога, отримав диплом, обладнав удома кабінет і розпочав практику. Звучить просто. Але давалось усе це нелегко. Спочатку було навчання на курсах незрячих атовців за програмою Міністерства ветеранів. Потім волонтери благодійного фонду відшукали благодійників аж в Австралії, котрі допомогли придбати спеціальний масажер для роботи. Так крок за кроком Олександр знаходив новий сенс життя, вчився відчувати себе потрібним, корисним і само-
стійним. Тепер веде цим шляхом інших.

Коли є кому розповісти

Їм пощастило — тим, хто під час важкої депресії і безвиході таки знайшов підтримку. Ось уже шостий рік з моменту створення у Хмельницькому Центру допомоги учасникам АТО, подає руку допомоги його координаторка Наталя Дзекар.

Одне із завдань — допомогти вчорашнім бійцям розв’язати різні бюрократичні проблеми, перед якими вони здебільшого виявляються безпорадними. Дуже часто навіть не знають до кінця, які пільги пообіцяла їм держава. І Наталя терпляче розповідає, що таких є понад два десятки. Як отримати землю, оформити групу інвалідності, вирішити побутові проблеми, отримати пільгові знижки при оплаті послуг — про все це дізнаються в центрі.

А інколи сюди приходять хлопці просто поговорити. Згадати тих, кого немає поруч. Повернутись у ту реальність, яка тут, у мирному житті, мало кому знайома. Такі відверті розмови — це теж реабілітація. І добре, що є кому вислухати і зрозуміти.

Їм непросто, тим, хто повернувся з передової до мирного життя. Не місяці, роки вони прожили в іншій реальності, де панують зовсім інші цінності. Де міра всьому — життя і смерть. Де найбільше багатство — це побратим, котрий допоможе і прикриє навіть від кулі. Де найдорожчі мрії — це дім, сім’я і така дорога та рідна Україна, за яку вони борються.

А коли їм щастить дожити до цієї мрії, повернутись додому, раптом відчувають, що реалії зовсім інші. Що тоді? Відповіді на це запитання і ветеранам російсько-української війни, і нашому суспільству, і державі доведеться шукати ще довго...

Хмельницький.

Фото надано НАДПСУ.