Ганна Плачковська: «Вакцинуватися — це жити по-сучасному».

Раніше можна було кардинально вплинути на долю — змінити роботу, «прописку» і навіть сімейні обставини, але тепер все це замість тебе вирішує хтось інший. Мабуть, саме це безсилля і слід вважати старістю: не залишається нічого іншого, як сподіватися, що тебе нарешті провідає рідня, підвищать єдино можливий заробіток — пенсію, а лікарі нарешті придумають, як ліквідувати артрит, артроз та інші негаразди організму. Подітися від такого чекання нікуди, як із підводного човна: всі виходи задраєні, а поверхня, де можна вдихнути на повні груди, стала недосяжною.


Валентина Закорко: «Найгірше, коли черствіють найрідніші».

Сільрада

Герої і дійові особи нашого твору мешкають на Сумщині, у Нижній Сироватці — неподалік від обласного центру. Це величеньке село, у ньому чотири тисячі жителів. До складу об’єднаної територіальної громади ще входить Старе Село — разом із ним чисельність населення ОТГ становить понад шість тисяч осіб. До тисячі з них — пенсіонери, котрими так чи інакше має опікуватися влада.

Попри вік, абсолютна більшість сільських пенсіонерів дасть собі раду самотужки. На потенційну життєстійкість стареньких націлене і чинне законодавство: владу зобов’язали допомагати лише найбільш немічним і тим, хто залишився сам-один, без дітей та онуків. Таких у Нижньосироватській ОТГ знайшлося чотири десятки. Плюс 13 місцевих сімей, що потрапили у «складні життєві обставини»: у циркулярах та інструкціях чітко розписано, які конкретно негаразди маються на увазі.

Валентина Іванівна Закорко у ті критерії не вписується. У неї відрізана одна нога повністю і частина другої, а в хаті, де вона лежить серед брудного лахміття, холодніше, ніж на вулиці. Через 19 тисяч гривень боргу за газ його постачати до хати припинили, а субсидії бабусі не дали: де-юре вона не має на неї права. Бо у Валентини Закорко є донька, онуки та інша рідня, і у них, окрім бабусиної пенсії, є інші доходи.

— Приснився мені сон: ніби підходжу до «Сумигазу» та вже відчиняю двері, — розповідає Валентина Іванівна. — Але раптом прокидаюсь і думаю: як же я іду?! Я ж безнога! — Її голос тремтить, а очі починають блищати. —

Якби могла, обов’язково дісталася б до них і попросила. А ще ж можуть відрізати і електрику, бо почала вмикати обігрівач. Намотає стільки!

Директор комунальної установи «Центр надання соціальних послуг Нижньосироватської сільради» Валентина Гончаренко стверджує: окрім будинку в селі, Закорки мають дві квартири в Сумах, і бодай одна з них «стовідсотково належить бабусі». В якійсь із квартир хтось живе, а іншу діти чи онуки здають за гроші — доходу, тобто, вистачає, тому для призначення Валентині Іванівні субсидії немає законних підстав.

Зрештою, хіба хтось не знає про схожі ситуації, коли рідня реєструється на чиїйсь житлоплощі, забирає у батьків чи у баби з дідом пенсії, бо «немає роботи», і не витрачає жодної копійки на комуналку? Раніше такі випадки могли розглянути комісії, що працювали при місцевих органах влади, та призначити стареньким субсидії, але ті комісії чомусь ліквідували. Натомість, мав би запрацювати інший механізм — відповідальності нащадків за теплу і затишну батьківську хату, але хтось щось про нього чув?

— Згідно із законом Закорко — не підопічна нашої комунальної установи, — говорить Валентина Гончаренко. — Незважаючи на це, наші соціальні працівники до неї ходять. Улітку ми їй говорили: Валентино Іванівно, давайте щось вирішувати, бо прийде зима! Пропонували влаштувати бабусю до будинку престарілих, але вона категорично проти.

У просторому приміщенні соціальної установи стоять великі поліетиленові пакети, у них роздулися боки. Це «гуманітарка» — чуйні та свідомі люди приносять зайві одяг і взуття, які, коли прийде холод, стануть у пригоді незаможним землякам. Четверо соціальних працівників разом із продуктами, ліками та іншими речами віднесуть усе це своїм підопічним. Вони працюють за «мінімалку», але ставляться до немічних земляків людяно, тому в багатьох хатах на них чекають як на промінчик сонця: більше до стареньких ніхто не ходить.

— На жаль, ситуація, у яку потрапила бабуся Закорко, не унікальна, — розповідає Валентина Гончаренко. — У селі мешкає інша старенька — у неї є двоє дітей, котрі живуть невідомо де, та скількись онуків. У жінки була інвалідність, яку необхідно було періодично підтверджувати, але одного разу вона цього не зробила, тому інвалідність зняли. Дітей вона покинула ще маленькими, але чоловік позбавлення жінки материнських прав не ініціював. У результаті, вона де-юре має дітей, але не має інвалідності, відтак, не може розраховувати на передбачену законом соціальну допомогу.

Лікарня

Пенсіонерові лікарня необхідніша, ніж комусь молодшому і завзятішому — із цим важко сперечатися. Із лікарнею Нижній Сироватці пощастило. Вона хоч і знаходиться у будівлі, спорудженій ще у XIX сторіччі знаменитим земляком — цукрозаводчиком і меценатом Іваном Харитоненком, приміщення і досі можна вважати прийнятним. Товстенні стіни не пропускають ні спеки, ні холоду, а великі вікна поблажливі до сонячного світла.

У просторих палатах стоїть 15 ліжок. Медсестри Наталія Біда та Олена Ревенко розповідають: після реформування тут денний стаціонар. У приміщенні працює аптека. У сусідньому Старому Селі, яке також входить до складу ОТГ, свій медзаклад — у ньому п’ять «денностаціонарних» ліжок.

Вранці у сільській лікарні, яка тепер називається амбулаторією первинної медичної допомоги, людно.

— Сюди приходять, звертаються до лікарів, ті їх оглядають, консультують і роблять призначення, — розповідають мені. — Після цього, якщо комусь необхідна якась маніпуляція, він іде до медсестри. Проколовся, прокапався, полежав три-чотири години — і можна додому.

За словами головного лікаря громади Володимира Бойчина, під час реформування галузі у Нижньосироватській ОТГ не скоротили жодного медпрацівника. Їх 23: приймають хворих, ходять або їздять на виклики, беруть мазки на наявність чи відсутність коронавірусу.

— Обслуговуємо людей безвідмовно, — запевнює Володимир Бойчин. — Кажу це з усією відповідальністю. Машина у нас на ходу: хто не може дістатися до лікарні, приїжджаємо до нього додому.

Для немічних пацієнтів організовують «стаціонари удома». Лікарі надають весь комплекс послуг, передбачених для первинної ланки — аж до зняття кардіограми. Останнім часом до цього додалось ще й щеплення від COVID-19.

Згідно із правилами, щепитись антикоронавірусною вакциною треба було б у стаціонарному закладі під наглядом медпрацівників. Вакцини у Нижній Сироватці всім пропонують на вибір: зараз у наявності Pfizer, CoronaVac і AstraZeneсa. Але до підопічних сільського Центру надання соціальних послуг лікарі поїхали додому. Дізнавшись, що планується такий рейд, я напросився у машину. Як з’їздили, розповім трохи пізніше.

Головною своєю проблемою сільські медпрацівники вважають низьку заробітну плату. У більшості вона — мінімальна. Кілька місяців під час пандемії доплачувала сільрада: у середньому 1500 грн кожному. Але через перипетії з газом виникли додаткові непередбачувані витрати, і допомогу довелось згорнути. Сільський голова В’ячеслав Суспіцин сподівається, що це тимчасово. На моє запитання, як вдалось організувати доплату медпрацівникам «ковідних» коштів, очільник громади уточнив:

— «Ковідні» має виплачувати держава. А щодо наших місцевих можливостей, то вирішили у такий спосіб подякувати своїм лікарям за дуже важливу роботу.

Пошта

Якщо поглянути на ситуацію крізь призму проблем літніх людей, найбільш слабка ланка у Нижній Сироватці — це пошта. Молодим та «просунутим» непросто збагнути, наскільки важлива ця установа для села. Від неї залежить не просто доставка пенсій, газет та іншої кореспонденції, а щось іще важливіше, до чого звикли люди.

Листоноші, котрих застав у приміщенні пошти, не стримують емоцій. Нині їх шестеро, а невдовзі буде троє. Кого саме скоротять, невідомо, тому просять не називати в газеті жодного прізвища.

— Коли залишимось утрьох, доведеться кожній долати більш як 30-кілометрову відстань, — кажуть мені.

Дивлюсь на карту села, поділеного поки що на шість дільниць поштового обслуговування. Вони мають багатокілометрову довжину. Така ландшафтно-територіальна особливість Нижньої Сироватки: село займає величезну площу, помережену численними луками, рівчачками, озерцями та болотцями. Якщо провести лінію між двома крайніми точками через центр, вийде не менше 20 км. Величезна робота навіть для шести листонош, а для трьох — взагалі непідйомна. Довжелезні дистанції влітку ще можна долати на велосипеді, але взимку, коли випаде сніг, доведеться ходити пішки. І не з порожніми руками, а з повними торбами та пенсійними грошима. У сумці сільської поштарки чого тільки нема: макарони, туалетний папір, сірники, мило...

— Буває, поносиш-поносиш, та й повертаєшся з тим само вантажем, — розповідають мені жінки. — А план треба виконувати: необхідно вторгувати мінімум 6 тисяч гривень на місяць. А ще ж, крім пенсій і газет, треба покласти до кожної скриньки квитанції за світло і газ. І робити це треба вчасно, бо люди повинні встигнути заплатити у строк.

— Але за квитанції енергетики та газівники, мабуть, вашому відомству щось доплачують? — запитую я.

— Можливо, й доплачують, — відповідає вже інша листоноша. — Але нам від кожної квитанції перепадає лише 5 копійок. А коли зламається велосипед, грошей на запчастини не дають: ремонт доводиться виконувати власним коштом.

«Укрпошта» платить своїм листоношам за роботу мізер. Нізащо не повірив би, якби не показали корінець із бухгалтерії. У графі «Посадовий оклад» зазначено: 5100 грн, але у рядках «Нараховано» та «Виплачено» вказуються майже удвічі менші числа. Бо листоноші працюють лише на 0,5 посадового окладу, і разом із платнею за розповсюджені квитанції та часткою виручки від проданої локшини набігає приблизно 3800 грн на місяць. А на кожній квитанції, до речі, ще й поміщено рекламу, і на цьому також хтось заробляє.

Листоноші обслуговують у Нижній Сироватці приблизно 600 пенсіонерів. Що буде, коли вони розрахуються через мізерну зарплату або, чого доброго, у селі закриють поштове відділення? Літні люди залишаться не лише без пенсій та газет: у селі забракне готівкових грошей, бо на його території немає жодного банкомата.

За словами очільника громади В’ячеслава Суспіцина, банки, до яких зверталися із проханням встановити термінал, зажадали непомірної кількості клієнтів—власників пластикових карток. Як не стане пошти або не вистачатиме листонош, у багатьох стареньких людей також зникне можливість заплатити за газ чи електрику: нині тим, у кого немає «стосунків» з Інтернетом, робити платежі допомагають не тільки соціальні працівники, а й поштарки.

Рідня

Із Валентиною Закорко, про чию біду розповідали на початку цього матеріалу, зустрілися, коли приїхали щепити її від коронавірусу. Але зробити цього медпрацівникам не вдалося: жінка виявилась хворою, застудилась у дуже холодній хаті.

— Коли ми були удвох, то платили за газ і електрику, — каже бабуся. — Двох пенсій вистачало. Але дід помер, і все змінилось. До мене ніхто не ходить, навіть відро нікому винести.

У двір до Валентини Іванівни ми ледве потрапили: хтось підпер хвіртку зсередини, тому довелося через неї перелазити. Тим часом, рідню попереджали, що бабусю приїдуть вакцинувати.

Непомітне піклування родичів і в хаті Тетяни Губар. У неї теж уся надія — на соціальних працівників. Чекала на нас разом із Валентиною Хоменко — сусідкою, котра також належить до підопічних сільської соціальної установи. З усього видно, жінки чимало часу проводять удвох, бо в кімнаті стоять два стільці із прорізаними отворами для відер. Таку «сантехніку» іноді використовують замість унітазів, бо вона зручніша для людей, котрі мають ураження опорно-рухового апарату. Обом жінкам медсестра вколола вакцини — тепер до них приїдуть через два тижні, аби зробити повторні ін’єкції.

Ганна Плачковська — теж підопічна комунальної установи Нижньосироватської сільради, котра того дня погодилась на вакцинацію. Ми щиро пораділи за бабусю: їй важко ходити, але чепурненька, усміхнена і життєрадісна.

Так само в хаті й біля хати: одразу відчувається, що місцева соціальна опіка потрібна бабусі лише як додаткова підтримка. Головну опору забезпечує її душі хтось інший, рідніший.

Коли вже сідали до машини, подумалось: людині на схилі життя не допоможе ніхто, якщо не змогла активувати совість у власних дітей, а ті не передали цю опцію онукам. Життя пенсіонера мало залежить від влади, лікарні, сусідів чи кліматичних змін. Все це, звичайно, має значення, але хто б як не старався у сільраді чи Кабінеті Міністрів — рідний син або племінник зможе перекреслити будь-яке надбання за хвилину. Саме від найрідніших залежить найголовніше відчуття: ти знаходишся у човні, який тоне, чи віриш у комфортне плавання.

Сумська область.

Фото автора.