Це подружжя — люди надзвичайно обдаровані, обоє письменники, члени Національної спілки письменників України. Тож як їм живеться-твориться?

Наталія Дурунда (21.11.1975 р. н.) — авторка багатьох повістей і романів «Спокутий гріх», «До ніг твоїх я небо простелю», «Зрада», «Крижане полум’я», «За брамою пекла, або Під клеймом «OST», «Як згаснуть зорі...». Лауреатка обласної премії «Дебют», дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» у 2019 році і фіналістка — у 2021-му.

Андрій Дурунда (05.11.1956 р. н.) — лауреат всеукраїнської премії ім. Б. Лепкого, міжнародних літературних премій «Кредо Івана Франка» (США) та ім. Вільгельма Маггера (Німеччина), тричі відзначений обласною літературною премією ім. Ф. Потушняка. Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, відзнакою Закарпатської облради «За розвиток регіону».

Доленосна зустріч

— Розкажіть про себе...

Андрій: — Цей світ побачив я у маленькому селі Рекіти на Верховині, був п’ятим у сім’ї із семи дітей. Друкуватися почав з 12 літ. Але до першої публікації в міжгірській райгазеті «Радянська Верховина» я цілий рік надсилав інформації й віршики у різні газети, але ніхто не друкував. На поштові конверти грошей не було, то я крав удома курячі яйця: вони в місцевій крамниці коштували 7 копійок, а конверт з маркою — 5 копійок. Мати, на той час удовиця, кричала на мене, мовляв, толку з мого писання нема, а я від дітей краду яйця на дурниці. А курочок було всього три, та й ті потім взимку замерзли в стайні. І коли 10 вересня 1969-го нарешті побачив у районці свою інформацію «Цікавий урок» — радості не було меж. Я так сьогодні виходу своєї книжки не радію, як тоді заміточці з 14 рядків. Коли ж відмінно закінчував середню школу, мав понад 300 друкованих матеріалів у газетах та збірниках! Потім філфак УжДУ (нині УжНУ), журналістська і чиновницька робота.

Наталія: — Я — найстарша з трьох дітей, народилася у селі під Ужгородом. Змалку любила читати, тож «книга» і «письменник» для мене були якимись особливими поняттями. Навіть уявити не могла, що доля зведе мене з чоловіком, який відчинить двері в літературу. Що мої видання колись стоятимуть на одних полицях з творами знаних літераторів. Але життя — непередбачуване... Тим і цікаве.

— Як познайомилися, як відважилися на весілля, адже обоє були уже не юні?

Андрій: — Мені йшов 50-й рік, я був один і вже й не думав одружуватися... А в жовтні 2006-го потрапив до лікарні. І тут побачив дівчину — теж лікувалася. Лише раз поговорили з нею, бо вночі мене, скоцюрбленого від болю, повезли до Києва, в інститут. «Я згодна, щоб усі твої болі перейшли на мене», — якось у телефонній розмові сказала вона. Подібного не чекав. І через рік ми одружилися. Її донька від першого шлюбу Рената була на нашому скромному весіллі дружкою. 

Наталія: — Справді, наше знайомство — живий приклад скептикам, які вважають, що доленосні зустрічі за один раз не відбуваються. У нас же було саме так.

— А коли народився син Андрійко?

Андрій: — 8 травня 2009 року, коли мені йшов 53-й рік. Тоді я працював головним консультантом прес-служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Нині Андрійко у 7-му класі. Займається айкідо. Вже зростом вищий за мене! Коли у другому класі вчителька спитала, ким хоче бути, то відповів, що... пенсіонером. Бо я вже був на пенсії, а дружина працює у Пенсійному фонді, то він вдома лише про пенсії і чує.

Хочеш мати бажане — мусиш працювати

— Не тісно двом письменникам творити в одній квартирі? 

Андрій: — Хижа не тісна, якщо челядь не збісна, — каже народна мудрість. Квартира у нас — трикімнатна хрущівка. Одна кімната — синова, друга — наша сімейна, у третій пишу я. Переді мною — велике кольорове фото мого села Рекіти, з якого дивиться на мене моя хатка, кладовище, де мати спочиває... А на кухні творить дружина. Ну, і їсти готує заодно. У неї зараз такий стан душі, що пише й пише. Є такий період у письменника. Видати книжки неможливо, але вона пише роман за романом. І я тільки підтримую...

Наталія: — Я справді не маю якогось певного місця для творчості. Головне, аби поряд був записник.

— Коли і як пишете? Критикуєте твори?

Андрій: — Робочий день зазвичай такий: вранці син — до школи, дружина — на державну службу, а я вдома. Самую і сумую. За літами, що віддзвеніли-відшуміли (уже 65), а зроблено так мало. Вийшло лише 13 книжок — романи, повісті, новели, оповідання, дорожні нариси, вірші. Стільки ж мріялося зробити, особливо про наших славних закарпатців написати... Але щоб прожити, змушений був займатися роботою нелюбою. Бо, якщо хочеш мати хоч мінімум того, що хочеш, мусиш робити те, що не хочеш... А щодо критики, то двом творчим людям краще, аніж одному. Збоку воно завжди видніше. Ми не критикуємо, а підказуємо одне одному. Критиків і без нас вистачає.

Наталія: — Зазвичай Андрій знає тему, на яку я пишу. У сам процес не втручається, але готовий твір читає. Радить, виділяє місця, які обговорюємо. Я дослухаюся до його досвіду. Тішить, що й Андрій з увагою і повагою ставиться до моїх зауважень.

— Часто буваєте на Верховині — батьківщині Андрія?

Андрій: — Щоліта у відпускні дні ми втрьох мчимо у Рекіти. Там вечірня ватра серед гір, вівці, трембіта, бринза, печена буля, студена вода у потічку, зелен-трави у росах, гриби, ягоди... І всього цього душа напивається аж на рік. У горах згадую своє дитинство, яке в мене було безрадісним: батько помер, і я змушений був чотири роки наймитувати в чужих людей, аби мати їжу і якусь одежину. Про це написав повість у новелах «Сльозинка на зеленім листку»...

Наталія: — На жаль, я рідше буваю в горах, через роботу.

Живе літературою, та не з літератури

— Бувають певні тертя чи творчі ревнощі?

Андрій: — Ніколи не було й бути не може. Творче поле — таке безмежно широке, що всім вистачить. У творчості ми рівні. Я даю дружині читати своє, але вона не завжди на це має часу. Чую її думку. Враховую інколи. Її твори читаю обов’язково. Вона живе літературою, та не живе з літератури (як і майже всі нинішні письменники, на жаль). Держава на виснажливу й відповідальну роботу письменника не звертає аніякісінької уваги.   Про що говорити, коли обласна літпремія нині — лише 10 тисяч гривень? А щоб її отримати, письменник іноді роками трудиться над твором!

Наталія: — На творчій ниві я почуваюся впевнено, тримаючись за руку Андрія. Кожна видана книжка чи дописаний твір — свято у нашій родині. Тому ми можемо лише порадіти успіхам одне одного. Можливо, тому, що я жінка, та ще й молодша на 19 років, мені добре за широкою спиною свого чоловіка.

— На письменницькі гонорари нині можна прожити?

Андрій: — Так було колись, а тепер про таке можна тільки мріяти.

Наталія: — Якщо це не фантастика чи любовний роман, частіше треба самим збирати кошти на видання власної книжки, на жаль...

— Що цінніше: літературні премії, гонорари, визнання?

Андрій: — Письменників за вагомі твори треба нагороджувати, бо це дає їм сили для подальшої роботи. Але премії мають бути підкріплені відповідною винагородою, а не сумою, рівною мінімальній місячній зарплаті.

Наталія: — Для мене премія — ще одна оцінка твору, а також хоч якась надія на його видання, бо уже визнані кимось твори привертають увагу солідного видавця. А читачам хотіла б подякувати: усе, що творимо, — це для вас і заради вас! Спасибі, що підтримуєте, надихаєте, тримаєте в тонусі!

— Існує думка, що чоловіку й жінці цікавіше, коли мають різні професії і вподобання. Підтримуєте?

Андрій: — У кожній сім’ї це по-різному.

Наталія: — А я, скоріш, спростую. Не уявляю, щоб далека від творчості людина підтримала б мене у виданні книжки за кошт родини, коли треба відмовитися від чогось матеріального й потрібного. Краще, коли двоє рухаються в одному напрямі.

Розмовляв Василь НИТКА.

Ужгород.

Фото з альбому Дурундів.