Чоловік у селищі шанований, бо прожив життя чесно, має нагороди: орден Вітчизняної війни І ступеня та численні медалі.
Нині Арсеній — батько, дід і прадід — худенький, змарнований роками чоловік, майже не пересувається самостійно. Родина вже давно йому придбала комфортного візка. У ньому він і владарював-керував святковим парадом. Зі слухом уже проблемно, зуби залишив у минулому, ноги й руки не геть слухняні, але в решті на такі роки Арсеній Григорович — ще той козак! На столітньому ювілеї в задоволення випив три рюмасі синової сливовиці та закусив смачно, принагідно кхекаючи та прихвалюючи огонь-воду і своїх господинь. А застілля з ювіляром ділила чимала родина. Сини Андрій та Микола завітали з родинами: внуками, правнуками ювіляра.
Живе Арсеній Григорович у власноруч збудованій хаті. Нині вже двір і сама господа гарно облаштовані дбайливими руками внука Сергія з дружиною Оленою. Розказують сусіди, що неабияким господарем був замолоду Арсеній. Руки хазяйські і вправні — всяку столярку зробить, кожну справу до ладу доведе, добру пораду повсякчас дасть. Спочатку віку трудового працював на молокозаводі, потім охоронцем — у Ощадкасі, а двадцять основних життєвих років присвятив «Агробуду» — столярував.
Та й дружина Віра була ще та господиня! Одружився видний хлопець Арсеній на Вірочці у 28 років. Отак прожили десятки років, добра й діток нажили. Але вже років із тридцять, а то й більше, як нема її — хворіла важко, померла. А за життя Віра Ващенко була спочатку санітаркою в місцевій лікарні, згодом знаною у Володимирці й районі швачкою. Усі місцеві модниці до неї в чергу ставали.
Згадав Арсеній Григорович і своє дитинство. Змалечку був бідовим, як і решта їх у родині Гриші Ващенка. Той працював на панів, і діти ходили в зарібки. Пас Арсеній панські воли та корови і батьку помагав майструвати — так і взявся талант до столярства. Було їх шестеро в батьків — трійко хлопців, трійко дівчат. Мама Олена померла замолоду, коли меншенькій доні було два рочки, а Арсенію — чотирнадцять.
«При совецкуй власті, ще до війни, був у Володимирці один такий мужичок Сергій Мілоста, — торгував, гендлював, зіллє лікарське заготовляв. Возив зілля машиною в Житомир на фабрику, де ліки робили. А така тут була голодовка, не було що їсти! Тільки у Житомирі можна було пшениці купити. Я напросився із сестрою до нього у машину — зробили в кузові, посеред зілля, собі сховок і так доїхали до міста. Сергій домовився на фабриці про пшеницю. Взяли ми по три центнери і вернулись. Отак і дожили сім’єю до свого хліба», — згадує Арсеній Григорович Голодомор.
У 1944 році, після визволення селища від німців, Арсеній пішов на фронт і воював на Сандомирському плацдармі в складі військ 1-го Українського фронту аж до поранення. Далі комісували.
З пораненням — окрема історія. У бою розірвалася міна і роздробило солдату Ващенку ступню, уламки влучили по ногах. То доки лежав у госпіталі і лікувався, його і побратимів допитували «кегебісти», чи не самостріл часом, бо тоді часто солдати так робили, щоб додому піти. Та все ж підтвердилось, що поранення отримав унаслідок ворожого обстрілу. Три доби йому не робили операцію — лікарям забороняли самостріли лікувати. Але був хірург, грузин, який на четверту добу проти волі чекістів і з матюками на їхню адресу прооперував рядового Арсенія і тим урятував від гангрени. І досі через усю праву ступню є шрам, інвалідність.
...Гостина того дня була гамірна і весела. Дійшло й до співів. Вразило мене, що дружною родиною всі заспівали Славень України! І Арсеній Григорович, хоч і не мав змоги підвестися з-за столу, як годиться, але щиро, голосно і емоційно виконав його зі своїми нащадками: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці! Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!».
Володимирець
Рівненської області.
Фото автора.
