Олександр Федрицький.

Наприклад: за останні п’ять років Київ якісно змінився, перетворюючись на справжню європейську столицю. Або що створено новітню історію (?) його розвитку. Втім, подібної тональності й ударного змісту було чи не все з поштової скриньки — у зверненні кандидатки в депутати Київради до виборців.

Листівка примітна, творилася на Печерську, а враження якесь непевне та неповне. Муляли факти — чинник упертий і постійно діючий. Вони й досі заважають побачити та відчути ті відрадні зрушення хоча б у своєму будинку чи за його вікнами.

Запитань без відповідей вдосталь, набралося не вчора і більшає далі. Що у районі/місті повернуло на краще, хто в них реальний та відповідальний господар, де городянам шукати підтримки й захисту від примх комунальної стихії, схожих на замашки картярського шулерства — із власного тексту в газеті п’ятирічної давності. А віху для відліку підказала Стратегія розвитку Києва до 2025 року, презентована у травні-червні 2011-го. З великою, ще не всі забули, помпою, ледь не під урочистий передзвін. На патетичному тлі в ній гордовито стримів маяк, винайдений спеціально для такої оказії, — індекс комфорту життя (ІКЖ). Він зросте, присягалися хором розробники проекту й тодішні батьки міста, в 1,7 раза, і буде всім щастя.

Обіцяне видалося хитким і не для всіх. До пересічних споживачів комунальні блага раптом приходять з протилежним знаком. І з добитих відомчих задвірків, а не стартового майданчика для злету рекламного ІКЖ. Або не приходять зовсім. Плюс форсоване дорожчання кульгавого сервісу та середовища проживання загалом — і готова, як сказав би один популярний кіногерой, картина маслом.

Вдаватися у подробиці заняття нецікаве й непродуктивне. І писано, і говорено, повторюючись з варіаціями рік у рік. Від піратських гримас опалювальних сезонів та оглушливих провалів у гарячому водопостачанні до локальних, але теж потужних потрясінь. Типу киплячих гейзерів з теплових магістралей посеред вуличного руху, буйних повеней у рясні й не дуже дощі та ще підступніших пожеж. А то, бува, котрийсь перевтомлений міст зронить додолу щось важке, безформне й лиховісне — добре, якщо не на пішохода. З авто таке сталося на Осокорках і коштувало посади виконувачеві обов’язків керівника Київавтодору.

Після шокового трилера — падіння стовпів на багатостраждальному Шулявському шляхопроводі потерпілих машин було вже кілька. І гігантські транспортні тромби на прилеглих та дальших дорогах. Вийшло явно не по-столичному і тим паче не по-європейськи. А в поставарійних дебатах промайнуло побажання перевіряти все, що з’явилося у місті за останні двадцять років. Про всяк, треба думати, випадок.

Підтекст виразний, резонів не бракує. Статус-кво, успадкований від достопам’ятного «космічного» градоначальника та його галасливої молодої команди, зачерствів і не поспішає змінюватися з приходом на Хрещатик нових керманичів чи резонансними кадровими ротаціями в тутешньому істеблішменті. Хіба що гучнішими й далекосяжнішими здаються генеровані ним анонси-аванси. Особливо перед виборами, прозоро натякаючи на плани їхніх декламаторів утриматися на штабних висотах. Щоб, ясна річ, робити Київ ще більш європейським. З киянами та для киян — приспів неодмінний, можна висікати на мармурі.

Подається пафосно і креативно, а на реалізації тінь тихо згаслої Стратегії-2025: за хвацькими заявками паузи навколо хирлявих плодів на виході. Як щедрий індекс, що залишив по собі замість мегакомфорту купи паперової й трибунної тріскотні. З чим і зав’яз у хроніках столичного поступу та модній риториці про розумне, зручне і всіляке інше місто.

А шуми в інформаційних просторах невтомно віщують наступні широкі обрії та звабливі переміни. Приміром, збільшення у півтора раза довжини ліній метрополітену й удвічі —кількості його станцій. З прицілом на 20-річну перспективу.

Часова відстань знайома, приблизно стільки просували цю апробовану й безвідмовну тему в електоральні маси. Хто-небудь з теперішніх її промоутерів скаже, не запнувшись, де і коли у стольному граді відкривалося під землею щось помітне та конче потрібне всім? На поверхні теж. Бажано не з торгово-розважального — цього аж через край. А нев’янучі мантри про метро на Троєщину, станцію «Львівська брама», Подільсько-Воскресенський міст чи його шулявського співбрата вже мов припалі пилом легенди та довгограючі телесеріали. Або, стрічалося і це, піар-балаканина столичного масштабу. Цілком пасує до затяжних інфраструктурних спотикань. У народі, правда, трактується переважно по-своєму: щось знову пішло не так. Простіше і звично.

Зате, для об’єктивності, не скрізь можуть похвалитися такими розмашистими та недешевими оздобами своїх населених пунктів, як скляний пішохідно-велосипедний викрутас на дніпровському прибережжі. Не перший і, судячи з усього, не останній слід забудовного нашестя на пишне намисто схилів, овіяних віковими вітрами й оспіваних лірикою незліченних поколінь. На них порядкують, наче на своїх присадибних угіддях чи безвісних та безликих околичних пустирях. А наміри ще крутіші, без оглядки на реакцію громадськості, альтернативні ідеї, апелювання до канонів ЮНЕСКО. Попри те, що даровані природою й історією скарби та раритети стали символами Києва. І допомогли йому, окрім іншого, потрапити в десяток міст з найгарнішими у світі пейзажами. Обійшовши в цьому завидному реєстрі екзотичний Кейптаун (Південно-Африканська Республіка). А там краєвиди, сміємо запевнити, далеко не ординарні. І ними дорожать.

Київ. Вид з Пішохідно-велосипедного мосту через Володимирський узвіз на Подільсько-Воскресенський міст.
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

Слоган зі щита при головному вході до парку Слави на Печерську сповіщає: «Наше довкілля в наших руках!». Дописати б іще, у чиїх саме. За цим порогом на залишках заповідного ландшафту коїлося і коїться все, що заборонено вивішеними тут же, поряд, правилами. Від вигулу тварин та автомобільної метушні до нищення — у чиновницькому лексиконі обтічне «видалення» — зелених насаджень. Підніжжя порушеної кручі нагадує панораму будівництва Дніпрогесу в кінці місяця чи кварталу. Приїжджі дивуються, місцеві знизують плечима.

Емоції принципових фахівців та інших небайдужих громадян розбиваються об танковий гуркіт техніки й шарудіння дозвільних паперів. Разом з розпачливим зойком чиєїсь екологічно стурбованої душі: «Погляньте! Там внизу якесь чудовисько знищує навколишнє середовище. І все з казни». Так би мовити, голос народу. Як завжди, не почутий.

Прочитано на шматку картону, через який делікатно переступала група зарубіжних гостей. Скоса позираючи на індустріальний антураж, що перекреслює вивіску пам’ятки садово-паркового мистецтва. А ще більшими літерами — парку Слави. Вічної.

Це теж Київ. Знаний, чаруючий, шанований в Україні та неоглядних світах поза нею. Тільки нині не один з його видноколів наводить на думку про територію в чиїйсь концесії чи оренді. Де не до історичних, мистецьких, природоохоронних та решти інших тонкощів. Не лише в унікальному надріччі, свідчать і старовинні та знакові для Києва будівлі, садиби, ансамблі. Занедбані, знівечені свавільними прибудовами та перебудовами, витіснені висотним стандартом, який предки назвали б прибутковими будинками — повтори драматичної долі Сінного ринку, що був для киян чимось незрівнянно дорожчим, ніж просто гостинне торговище. Хоча й найбільше в СРСР та удостоєне «персональної» поштової листівки. Зберігшись, на жаль, тільки в ній та розповідях старожилів.

Іронічну посмішку, не більше, викликає сьогодні ритуальне запевнення піснярів Стратегії, що розвиток міста відбуватиметься в суворій відповідності з Генеральним планом. Для цього, крім бажання, потрібно ще як мінімум такий план мати. Натомість є якісь самочинні ДПТ — детальні плани територій. Здебільшого скандальні, бо де-факто стають додатками до забудовних бізнес-планів.

Скрипучий дисонанс, що не перестає вторгатися в сакральне «Як тебе не любити...»

Поставити крапку завадив анонімний закид на картоні про казну. Сколихнувши згадку про газетну хвилю в неблизькому вже 2009 році: видно, Київ не став найкращим місцем на Землі не тому, що в нас мало грошей, а тому, що їх неправильно використовують. Кінець цитати. Титул найкомфортнішого тоді здобув, уже вдруге поспіль і не здавав авангардних позицій потім, канадський Ванкувер. Там гроші, мабуть, використовуються якось інакше.

Екскурс не зайвий в епоху кризового шаленства. Коли збентежений люд гадає гуртом та поодинці, яким боком дотичні до його нерозкішного, скажемо так, буття спущені згори затії — амбітні, затратні або, не рідкість, з корупційним присмаком. І губиться в здогадах, кому вірити й чому радіти: малохмарному оптимізму від штатних златоустів чи міжнародним рейтингам з Києвом у задніх рядах столиць і мегаполісів. За цілим спектром показників міського життя на чолі з головним та сукупним — його якістю. Випадала в цій графі й передостання, 99-та із ста, сходинка по сусідству з нігерійським Лагосом.

А то не пробивалися в топову сотню взагалі. Далекувато до столиць-лідерів, хоч як дзвонити у передвиборні литаври чи вражати масовими марафонами, що посилюють хронічну дорожньо-транспортну тісняву та безлад, паралізуючи рух у половині міста.

У сумі відблиск краси і слави, колориту і духу «північного Рима», «міста в парку», «міста для життя» — так, вважається, нарекли колись магічне видіння над Дніпром імениті заморські візитери. А багато чого рішуче розходиться зі згаданим на початку мажорним кандидатським буклетом. Стосовно, зокрема, якісних змін.

Новини різноголосі й звідусіль. Останнім часом — залпові викиди тривожних повідомлень про забрудненість столичного повітря. І традиційні нарікання на холоднечу у квартирах: централізоване опалення знову виявляє ознаки життя не відразу і не скрізь. Паралельно не сходять з телеекранів будні летаргічного затишшя на давно і гучно розпочатих будовах. Подейкують уже, що знаменитий київський довгобуд назвали десь в Європі прикладом того, як не слід будувати мости.

Так воно чи не так, а застоїв та відступів жорстке й динамічне сьогодення не терпить і не прощає. Навіть коли вони прикрашені паперовими піар-квітами. На кшталт тієї барвистої агітки, що нагадує про минулі вибори. З натяком на те, що явка виборців на них ледве сягнула за третину. Чи не сигнал про сумніви в реальності грядущих перемін?

Теж інформація для роздумів.