1 грудня 1991 року. Одеса, голосування на Всеукраїнському референдумі.
Фото ЦДКФФА ім. Пшеничного.
Народний депутат, голова «Народної ради» Ігор Юхновський, який і вніс цю пропозицію, наголошував, що незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжньою незалежністю. «Якщо незалежність є результатом вільного волевиявлення народу, то вона дуже швидко визнається як сусідніми державами, так і всім світом», — сказав він, наголосивши, що проголошення з 24 серпня 1991 року України як повністю незалежної демократичної держави безумовно має бути закріплено на референдумі, який треба провести у день виборів Президента України. Цю ініціативу підтримав 321 народний депутат.
Забігаючи наперед, зазначимо, що й справді, до оприлюднення результатів референдуму жодна країна не поспішала визнавати незалежність України. Наприклад, у вересні 1991 року Голова Верховної Ради Леонід Кравчук під час офіційного візиту до США закликав Джорджа Буша визнати незалежність таких республік, як Україна, бо центрального союзного уряду вже не існує, те саме він казав і під час виступу на сесії Ген-
асамблеї ООН, але для міжнародного визнання нам потрібно було дочекатися результатів референдуму 1 грудня.
Готуючись до цієї визначальної події, Верховна Рада 11 жовтня 1991 року підтримала Постанову «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» та текст звернення до народу. «1 грудня ми маємо зробити свій вибір — висловитися щодо Акта проголошення незалежності України. Це вибір для себе, для своїх дітей та онуків, для поколінь прийдешніх. Ми не маємо права помилитися. Хай кожен з нас у хвилину визначення залишиться сам на сам зі своєю совістю і своїм розумом, щоб ніхто і ніщо, окрім відповідальності перед народом і майбутнім, не могло вплинути на волю кожного, бо в наших руках — доля молодої незалежної держави, доля Батьківщини, рідної землі», — йшлося у зверненні Верховної Ради. Парламентарії першого скликання підкреслювали, що Акт проголошення незалежності України — це не витвір політиків, депутатів чи партій, бо незалежність — це мрія наших батьків і прадідів, рівність з іншими народами, величезна праця й безмежна відповідальність, почуття гордості за свій народ і його державність, любов до отчого дому і правильна дорога в майбутнє.
У зверненні також зазначалося, що незалежність України — це невід’ємне право народу, передбачене Статутом ООН, самостійно приймати політичні і міжнародні рішення, обирати собі друзів та партнерів у світі.
Наголосивши, що іншого шляху, крім незалежності, для України немає, та що такою є позиція Верховної Ради, парламентарії заявили, що вірять у мудрість та політичну зрілість народу України і його підтримку незалежності України. «Будьмо єдині у прагненнях наших, у розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато кривд і страждань, неволі, лихо засівало її — тож 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо, останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками «власної хати», де панують «своя правда, і сила, і воля», — такими словами завершувалося підтримане 297 голосами звернення Верховної Ради до народу.
Тим часом, доки в Києві готувалися до виборів Президента та Всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності, у Москві не полишали надії втягнути Україну до чергового союзу. Зокрема, 23 жовтня формально все ще Президент СРСР М. Горбачов, а також керівники союзних республік Б. Єльцин, С. Шушкевич, Н. Назарбаєв та інші звернулися до Верховної Ради України із пропозицією утворити новий союз, за який проголосувала переважна більшість населення 17 березня, оскільки без України не може бути жодного союзу. До честі Президії Верховної Ради, вона вирішила, що до проведення референдуму Україна жодних договорів не підписуватиме.
Перший заступник голови парламенту Іван Плющ, який як спостерігач брав участь, як з’ясувалося, в останньому «союзному засіданні», зазначав: перед зустріччю в Алма-Аті представники союзних республік казали, що хочуть уперше без участі центру поговорити як рівний із рівним, а виявилося, що там їх уже чекали представники цього центру, щоб запропонувати новий союзний договір. «А Україні з центром підписувати нічого. Натомість ми хочемо укладати угоди не тільки з республіками СРСР, а й з іншими країнами», — сказав він. Тож така позиція України фактично зірвала плани Москви щодо відновлення союзу, бо після цього й інші республіки вирішили взяти паузу.
А коли 6 листопада 1991 року Прем’єр-міністр Вітольд Фокін все ж таки поставив свій підпис під договором про економічне співтовариство, то єдине, на що погодився український парламент — дозволив уряду парафувати цей документ, передбачивши можливість його наступної ратифікації Верховною Радою. Народний депутат Сергій Головатий, який тоді входив до складу Комісії у закордонних справах, підкреслював, що дозвіл на парафування цього договору — це не дозвіл на його підписання. Бо, за його словами, якщо Верховна Рада дасть дозвіл на підписання цього договору, то одночасно має ухвалити рішення про скасування багатьох положень
Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України та багатьох положень Закону про економічну самостійність. «Тому замість договору, що не відповідає чинному законодавству та Конституції України, ми пропонуємо робити наголос на двосторонніх відносинах», — зазначав С. Головатий. Як бачимо, позиція українського керівництва навіть після проголошення незалежності була доволі невизначеною.
Проте 26 листопада Президія Верховної Ради ухвалила присвячене Всеукраїнському референдуму звернення до громадян України, у якому вже прямо наголошувалося, що «не підтримати незалежність означає підтримати залежність».
Але найкращим агітатором за незалежність були люди. Про майбутній референдум тоді говорили всі та всюди, звичним явищем були різноманітні саморобні листівки та плакати. Звісно, за незалежність агітували всі національно-демократичні партії, рухи та громадські діячі. Зокрема, у Києві напередодні референдуму відбувся великий мітинг, а поетеса Ліна Костенко звернулася зі своїм пристрасним словом: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!».
1 грудня люди із самого ранку пішли на виборчі дільниці, щоб віддати свій голос за незалежність. А потім з нетерпінням чекали результатів. Так само результатів референдуму чекав світ, бо всі розуміли, що саме в Україні цього грудневого дня вирішується доля Радянського Союзу.
І громадяни України впевнено підтвердили Акт проголошення незалежності України! У Тернопільській області «Так» сказали 98,76% громадян, у Волинській — 96,32%, Черкаській — 96,03%, Вінницькій — 95,43%, у Києві — 92,88%, Запорізькій області — 90,66%, Дніпропетровській — 90,36%, Донецькій — 83,90%, і навіть у Кримській АРСР та в місті Севастополі прихильників незалежності України було понад 50% громадян (відповідно 54,19% та 57,07%). Загалом на підтвердження Акта проголошення незалежності України було віддано 90,32% голосів.
Президент США Дж. Буш, який ще нещодавно закликав Україну залишатися в складі СРСР, у телефонній розмові з Л. Кравчуком, якого 1 грудня також було обрано Президентом України, назвав результати референдуму «просто приголомшливими».
Тож якщо до 1 грудня незалежну Україну не визнала жодна держава, то вже 2 грудня це зробили Канада та Польща, 3-го — Угорська Республіка, 4-го — Латвійська та Литовська республіки, 5-го — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія... Загалом за наступні два місяці українську незалежність визнали понад 100 країн.
5 грудня відбулося урочисте засідання Верховної Ради з нагоди інавгурації першого Президента Л. Кравчука. Крім того, голова Центральної виборчої комісії Віталій Бойко офіційно оголосив результати референдуму 1 грудня, підкреслив при цьому, що його підсумки скасовують голосування на всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року.
Письменник Олесь Гончар, звертаючись цього урочистого дня з парламентської трибуни до українського народу, підкреслив: те, що сталося у 1991 році, назавжди увійде в історію нашого народу. «Залишаючись зі своєю совістю сам на сам, народ України видобув із глибин душі заповітне оте своє вирішальне магічне «Так!», — сказав він, наголосивши, що 1 грудня перемогли не партії та їхні лідери, а ясний розум, честь і гідність нашого народу, який покоління за поколінням жертовно виборював незалежність. «Уклонімося, Україно, пам’яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзму, бо всі вони — співтворці твоєї свободи... Слава нашій Україні — воскресаючій, незалежній, соборній!» — завершив свій виступ О. Гончар.
Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня остаточно поховали плани Москви щодо відновлення союзу та стали причиною того, що 8 грудня 1991 року лідери Росії, України та Білорусі (Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич) підписали в Біловезькій пущі Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка починалася словами: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування».
Згадуючи ті події, Л. Кравчук в інтерв’ю «Голосу України» сказав: «Якби не було Всеукраїнського референдуму у 1991 році, я не переконаний, що Біловезька угода була б підписана всіма її учасниками». Бо коли Б. Єльцин висловив сумнів щодо доцільності підписання цієї угоди, то Л. Кравчук мав підстави чітко заявити: «Україна іншого документа підписати не може, бо український народ уже визначився — проголосував на референдумі».
