На знімку: Степан Волковецький.

Пропозицію щодо його проведення висловив голова Народної ради (опозиції до комуністичної більшості) академік Ігор Юхновський.

Були й заперечення, що, мовляв, на референдумі народ може не підтримати, та достатньо прийняття Верховною Радою Акта проголошення Незалежності. Проте аргументи Юхновського були переконливі. Тож за одностайної підтримки Народної ради свою позицію він виклав у парламенті.

Для реалізації цієї ідеї створили Тимчасову комісію з питань проведення Всеукраїнського референдуму, яку очолив тодішній Перший заступник Голови Верховної Ради Іван Плющ, а мене призначено його заступником. Основне завдання — інформаційне забезпечення акції, доведення до широкої громадськості правди й розуміння необхідності та важливості власної державності, про ресурси й можливості України як самостійної світової потуги та повноцінного суб’єкта міжнародного права. Йшлося про політичну, економічну, соціальну перспективу української нації.

Ми підготували великий матеріал, який переконливо доводив, що ресурсна й економічна база України є значною, а історичний процес розвитку суспільства вимагає цілковитої незалежності. Й лише в цьому випадку можна розраховувати на прогрес та європейський рівень життя. Була така необхідність, бо події відбувалися в умовах довголітнього функціонування комуністичного режиму з його пропагандою, яка й думки про незалежність не допускала. Гостро це відчувалося на півдні та сході. Москва чинила шалений тиск, використовуючи абсурдні твердження щодо неспроможності існування України як окремого економічного суб’єкта. І що це означає розрив живих зв’язків, «рєзать по жівому»,   так звану «тєсную дружбу мєжду братскімі народамі» тощо.

За дорученням Івана Плюща було скликано засідання за участю керівників міністерств і відомств, науковців, лідерів основних громадських організацій, на якому він і головував. Плющ націлив присутніх на активну участь у референдумі й необхідність досягнення позитивного результату. Опісля як заступник голови комісії виступив я. Говорив про необхідність ознайомлення громадськості з матеріалами, які ми підготували. Про обов’язок кожного керівника сприяти вільному й усвідомленому волевиявленню виборців. Домовились і про технологію нашої роботи, яка передбачала залучення до процесу всіх державних структур та їхній контроль за цією роботою. Власне, контроль було покладено на мене, позаяк Плющ тоді фактично виконував обов’язки Голови Верховної Ради (Голова Леонід Кравчук був кандидатом у Президенти). Тоді, пригадую, Іван Степанович сказав: «Ти маєш великі повноваження, сідай у кабінеті й керуй. Знай, що ти відповідаєш за все. Звертайся до всіх — міністрів, керівників усіх рівнів, вимагай роботи. Одне слово, дій!».

Дуже акуратно, пригадую, доповідав про роботу в наукових установах із підготовки референдуму президент Академії наук Борис Патон. Тоді вперше я відчув, яка велика потуга державної машини. На щастя, тоді ця потуга працювала на українську незалежність, хоч тоді ще не всі її розуміли та сприймали по-різному. Але це тема іншої розмови.

Разом з Іваном Драчем та ректором Київського політехнічного інституту Петром Таланчуком ми вийшли на перший канал українського телебачення. Тоді з часом ніхто не рахувався, працювали з ранку до пізньої ночі.

Тим часом у східних областях і на півдні, в Криму наших представників не допускали до трудових колективів. Тоді виникла ідея видавати посвідчення комісії Верховної Ради з питань референдуму. Документ був за моїм підписом. Їх видали багато, особливо рухівцям. І якось з цього приводу мав конфлікт із Плющем. Як тепер пригадую, по урядовому телефону дуже сердитим голосом, характерним для нього суржиком Плющ запитує: «Що ти, понімаєш, там виробляєш? Мені телефонує голова Донецької облради і каже, що із посвідченнями представників комісії, де є моя фамілія, агітують за Чорновола як кандидата в Президенти. Степане Васильовичу, ти мене сильно підставляєш перед Кравчуком. Він же мій шеф!..».

Іван Плющ мав рацію, бо рухівці агітували і за референдум, і за кандидата від національно-демократичних сил В’ячеслава Чорновола. Ці посвідчення зіграли позитивну роль, бо дали доступ представникам Руху на зібрання трудових колективів.

Як ми знаємо, референдум відбувся, і понад 90 відсотків (це колосальна цифра на той час) підтвердили Акт проголошення Незалежності. І, що надзвичайно важливо, всі без винятку регіони. Підтримала навіть понад половина мешканців Криму, який тепер фактично анексований Росією-Московією. І весь схід проголосував так само, зокрема й Донецька область.

То була справді велика перемога української національної ідеї. Уже 2 грудня Польща й Канада офіційно визнали Україну як незалежну державу, що дало початок тріумфального виходу нашої країни на світову арену після більш як 300-літнього періоду бездержавності.

Цифра у понад 90 відсотків мала принципове значення. За свідченням посла України в США Юрія Щербака, президент Джордж Буш сказав, що до нього прийшли представники української діаспори й запитали, чи визнають Штати Україну як незалежну державу. Він відповів, що визнають за умови, якщо за неї на референдумі проголосує більш як 70 відсотків, бо стільки проголосувало на «горбачовському» референдумі. Така точка зору була не тільки в керівництва США.

І той факт, що міжнародне визнання України як незалежної держави почалося одразу після проведення Всеукраїнського референдуму, підтверджує його роль як ключової події в новітній історії України.

Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, народний депутат першого та другого скликань.

Івано-Франківська область.

Фото надано автором.