Це ж треба такому статися... Десь у середині 60-х років минулого століття група школярів з віддаленого поліського села Вовковиї на велосипедах приїхала до Пляшевої, на місця, де влітку 1651 року відбулася відома Берестецька битва. Місцеві екскурсоводи показали старшокласникам зразки зброї, якою тоді користувалися захисники української землі, кістки і черепи загиблих козаків, які знаходили на довколишніх полях і болотах, навіть дозволили зазирнути у підземелля, яке було розташоване під церквою, спорудженою на полі битви... З їх розповіді випливало, що наслідки цього величезного військового протистояння, чи не найбільшого у ХVІІ столітті, не були вже такими катастрофічними для українців, як то подавала радянська історіографія. Прощаючись з учнями, жінка-екскурсовод висловила сподівання, що правду про те, що відбулося під Берестечком влітку 1651 року, ще скажуть у майбутньому. І, можливо, це зробить хтось з цих юних екскурсантів.
Московських стрільців там і близько не було
Як у воду дивилася. Цього року у Кам’янці-Подільському побачив світ історико-пригодницький роман у двох книжках «Берестечко». Його автор — журналіст із Хмельницького Микола Шокало, учасник згаданої екскурсії понад півстоліття тому. Написаний цей ґрунтовний твір протягом останніх десяти років, коли автор у зв’язку з пенсійним віком відійшов від активної журналістики — газетна поденщина, а тим паче на посаді головного редактора провідної обласної газети «Подільські вісті» не давала змоги зробити це раніше.
Треба сказати, що ця тема не заохочувалася владою в радянські часи. Якщо про неї і говорили, то здебільшого в тому плані, що нищівна поразка під Берестечком прискорила зближення Богдана Хмельницького з Московщиною і, мовляв, саме підтримка наших північних сусідів відвернула катастрофу, яка нависла над Гетьманщиною. Дійшло до того, що від відомого історика Ігоря Свєшнікова, який досліджував генеалогію Берестецької битви, вимагали показати участь у ній на українському боці... московських стрільців, чого насправді не було. Отож учений під ідеологічним тиском вдався до наукової маніпуляції — у своїй книзі-розвідці «Берестецька битва» написав, начебто при розкопках на місці боїв археологи знайшли... пряжку від пояса, який носили московські стрільці.
Пряма мова
«Сила Нечаєва таїлась в усій його осанистій постаті. Про нього казали, що він ходив, як вітер, а літав на коні, як буря. Причому не кожен кінь міг носити цього богатиря —вибирали по табунах найсильніших. І рятунку не було ляхам від козацької важкої шаблі, теж викуваної за спеціальним замовленням. Далеко не кожен міг осилити рубку цією гартованою штукою. А полковник справлявся з нею досить легко, ніби за виграшки».
З роману «Берестечко».
Від Чигирина до Стамбула
Скажу одразу, що за своїми художніми достоїнствами роман нічим особливим не вражає — нарисовий стиль оповіді, попри всі авторські зусилля, вряди-годи нагадує про себе. Тобто, публіцистика бере гору над красним письменством.
Але найбільше цей твір запам’ятовується іншим — з нього виразно і колоритно постає життя гетьманської України в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. І насамперед її столиці — Чигирина. Мало того, події, які розгортаються на сторінках роману, ведуть нас у Варшаву, Бахчисарай, Стамбул, Москву і навіть на Балкани.
Сторінки «Берестечка» заселені образами відомих людей того далекого часу. Від генерального писаря Івана Виговського, полковників Данила Нечая, Івана Богуна і Филона Джеджалія до польського короля Яна Казимира, кримського хана Іслама Гірея, коронного гетьмана Речі Посполитої Миколая Потоцького...
Та, звісно, найбільше місця відведено Богдану Хмельницькому, його спробам об’єднати українців під прапором боротьби за свободу, побудувати українську державу, знайти союзників у протистоянні з Річчю Посполитою.
«Ніби якесь прокляття нависло над цією землею, ніби злі демони роз’єднали колись злютованих спільною долею краян. І вони уже не знали, де правда, а де кривда, де лютий ворог, а де вірний друг. Все змішалось, як у біблейському Вавілоні, стало дибом, злим покручем, підлою зрадою. Обмови, наїзди, посягання — слів не вистачить, щоб означити біль згорьованої землі». Ці думки не давали спокою Богдану. Він добре розумів, що у неволю потрапити легко, а вибратись із неї неймовірно важко, а то й неможливо.
«Татари — ненадійний союзник, Богдане», — то вже думка брацлавського полковника Нечая, який навідався у Чигирин, щоб роздобути трохи зброї для своїх козаків.
«А на кого ж тоді спертися, Даниле? Де взяти кінноту таку шалену? Та й не ми першими до них звертаємось». Річ у тім, що ще князь Данило Галицький, як ставало важко, половецьку орду на поміч кликав. Отож гетьман цілком має рацію: «...від однієї думки, що з Хмельницьким йде татарва, у поляків темніє в очах».
Автор наголошує, що Хмельницький настійливо домагався і від Порти допомоги військовою силою, а для того був не проти навіть піддатися під султанову руку. Що, власне, і підтвердив у прощальній розмові з турецьким послом Осман-агою, коли той повертався до Стамбула. Хоча... «Гетьман добре відав, що не все поспільство по берегах Дніпра схвалює його дії: були серед козаків та духовенства відверті супротивники союзу із Стамбулом.
Але події, що розгорталися довкола козацьких земель, вимагали нерідко не вельми популярних рішень...».
Як Богун виводив військо з болотяного мішка
Самі події, що розгорнулися поблизу Берестечка влітку 1651 року, займають приблизно п’яту частину твору і завершують цей, без сумніву, довгоочікуваний роман. Автору вдалося показати епічність, непередбаченість і драматизм найбільшої битви, за твердженнями істориків, на європейських теренах у ХVII столітті. З репортерською скрупульозністю Микола Шокало подає день за днем кривавого протистояння на берегах Стиру і Пляшівки.
Динамічно, з виразними художніми деталями, з неординарними характерами. Тут ми бачимо і очільників козацтва та польської шляхти, і вихідців з народу, які брали доволі активну участь у національно-визвольній війні 1648—1654 років. Зокрема, Шамрила, Явтуха, Тягниногу, Загинайла... Це вони серед білого дня під виглядом похоронної команди здійснили зухвалу вилазку у ворожий табір і вивели з ладу важкі гармати, які завдавали значних втрат оточеним козакам і селянським ополченцям. Це завдяки таким поліщукам, як брати Жайвори, Гриць Омелюха, батько і син Кулінчики, заперті у болотяний мішок козаки та ополченці звели через болото сякі-такі стежки і вирвалися з облоги. Звісно, далеко не всі.
Але задум Івана Богуна, як відвести катастрофу, що загрожувала українському війську, виявився цілком реальним. Ще й сильна злива з вітром прийшли на допомогу повстанцям у ці драматичні липневі ночі. Отож заслін з тисячі козаків і селян, які прикривали відхід, три дні стримував натиск розлюченого ворога, але бився, як то кажуть, до останнього. Це про таких відчайдухів згодом згадає поетичним рядком Тарас Шевченко: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло! І земля не приймає!»
Три дні поляки билися не з оточеним козацьким військом, як вони думали, а з невеликою залогою, залишеною для прикриття відступу. Допомагали козацькому війську і загони ополченців з місцевих селян, які діяли в тилу ворога. Один з них, під орудою Андрія Сироти, постає зі сторінок роману. Сам Андрій був монахом уніатського монастиря — тому і називали його в народі Чорним Монахом, а коли почалися бойові дії, взявся за зброю.
Можна сказати, що партизанили. А коли запропонували хлопцям поповнити ряди Богданового війська, вони відмовились, хоч були усі на конях і мали добру зброю. «Мені затісно в таборі, прилетить загадкове ядро чи куля десь візьметься, — сказав Андрій посланцям гетьмана. — Інше діло — простір і воля».
Через весь роман проходить доля поліщуцької родини Омелька Віщуна, який потрапив у неволю, на турецькі галери, дивом вижив у страшенний шторм і через Балкани повернувся в рідні краї саме напередодні тої страшної січі під Берестечком. Та ще й зі своєю землячкою Марією, яка також була взята у ясир татарами, вирвалася з неволі і в рядах болгарських народних месників — гайдуків-айдутінів безстрашно боролася з турецькими поневолювачами. Навіть очолила один із загонів болгарських «лісових хлопців».
У погоні за козацьким військом, яке під командою Івана Богуна відходило на схід, поляки також стикалися з різними перешкодами. Зокрема, дошкуляли різні хвороби. І насамперед — червінка, чи, як кажуть у народі, «звичайна срачка». Саме вона звела зі світу 39-літнього Ярему Вишневецького, доволі обережного у повсякденному військовому побуті. Але, видко, «десь... хлебнув не тої води», як висловився лікар. У козацькому і селянському середовищі ця звістка сприйнялася з явним полегшенням, «бо ще одного зрадника рідної землі Бог упокоїв, вибравши для цього досить ганебний спосіб». Саме так, «зрадника», який зрікся усього українського заради багатства і блискучої кар’єри у Речі Посполитій, з нечуваною жорстокістю розправлявся з полоненими повстанцями. І про це виразно, без жодних реверансів розповідає автор. А тим часом дехто в Україні прагне показати Ярему Вишневецького заледве чи не особистістю, що закладала підвалини української нації.
Пряма мова
«...Берестецька кампанія обійшлася козакам вельми дорого: не тільки польські, але й сторонні історики свідчать, що козаків побито у ній від тридцяти до сорока тисяч. Козацька справа, здавало ся, зовсім програла, але-ж що вона держала ся не на самій тільки козаччині, а більше на народних інстинктах, була щиро народна, то вона не могла програти. Енергія народної маси, як і раніше, підперла її і провадила її далі».
Володимир Антонович, український історик.
Підроблений лист Богдана до польського короля
Чому татарська кіннота у розпал бою покинула поле битви, ще й прихопивши з собою у полон гетьмана? На це й досі не можуть дати однозначної відповіді історики. Певна річ, що автор «Берестечка» аж ніяк не міг оминути цієї колізії, яка, звісно, істотно вплинула на перебіг україно-польського протистояння.
Як видно зі сторінок роману, найбільше дошкуляла татарам ворожа артилерія. Отож вони не могли змиритися з тим, що «так густо їхніми рядами прогулялася смерть. Вона навідалась у знатні кримські роди: загинули мурзи Мехмед Гірей і Тугай-бей, а також ханський підскарбій Муффрах. Не пощадила косата і простих воїнів. Їхні тіла збирали до пізньої ночі».
У татарському таборі дедалі сильніше стали ремствувати на те, що негоже було порушувати священні заповіді Корану: під час Раджабу — сьомого місяця мусульманського календаря — братися за зброю. За цей гріх, мовляв, і карає їх аллах.
Ось і того трагічного дня ураганний вогонь польських канонірів упав на татарське військо, яке готувалося до атаки на ворога. «Як викресана з каменю іскра, що потрапила в суху траву, спалахнула паніка. Де й поділось злютоване суворою дисципліною татарське військо — навіч схарапуджені коні несли у світ за очі не менш наляканих вершників. Не допомагали заклики мурз отямитись і схаменутись, навіть грізні окрики хана не змогли зупинити шаленої та безпорадної втечі. Розлюченому Іслам Гірею підвели коня і він на чолі нукерів-охоронців теж подався вслід за своїми чамбулами», — так подає автор «Берестечка» панічну втечу кримчаків з поля бою.
Але була ще одна причина, про яку дізнаємося з роману, що стримала татар від повернення під Берестечко. Виявляється, старий інтриган Миколай Потоцький підготував фальшивий лист на ім’я короля Речі Посполитої Яна Казимира, в якому начебто український гетьман закликає поляків спільними зусиллями з козацтвом знищити татарське військо під Берестечком. Цей лист і показав кримський хан у своєму польовому шатрі Богдану Хмельницькому після втечі з поля бою. Та поляки невдало підробили підпис українського гетьмана, у чому він аргументовано переконав свого недавнього союзника.
Невтішні наслідки битви під Берестечком та наступ литовців на Київ, що загрожував козакам новим оточенням, змусили Богдана Хмельницького підписати з поляками 28 вересня 1651 року Білоцерківську угоду. Згідно з нею територія Гетьманщини звужувалася до меж Київського воєводства, а козацький реєстр — до 20 тисяч осіб. Ті повстанці, які не потрапили в реєстр, мали повернутися в неволю, до своїх колишніх панів. Відтепер український гетьман підлягав владі польських коронних гетьманів, Україна розривала союз з Кримським ханством. То були відверто кабальні умови, але боротьба за українську державність тривала.
А завершується роман майже детективною історією про те, як козацькі відчайдухи за наказом гетьмана знайшли місце ув’язнення відважного розвідника Василя Верещаки, який служив покойовим короля Яна Казимира і роками передавав цінні відомості у Чигирин. Провал стався саме напередодні Берестецької битви, і королю було не того. Але всі розуміли, що за такі речі козацький розвідник заплатить життям. Отож група сміливців спочатку під виглядом продавців поташу дісталася Варшави, а далі рушила на північ, в Помор’я. Там, у гирлі Вісли, у неприступному замку і тримали поляки козацького вивідувача. Прибувши туди рано-вранці із заґратованою каретою й охороною, та ще й з підробленим листом начебто від самого короля, козаки забрали Верещагу і разом з його нареченою Устею відправили далі, на захід. Що сталося з ним далі — так у Чигирині уже не довідались, хоч не раз пробували це зробити.
...За польських часів націоналістичне підпілля організовувало у Пляшеву екскурсії, а під час богослужінь у місцевій церкві розповсюджувало листівки. Одна з них, датована літом 1932 року, є в експозиції музею «Поле Берестецької битви». У ній, зокрема, сказано: «Берестечко — це дороговказ українському народові: «Ніколи і ні в чому не числити на чужу поміч, не шукати собі союзу із своїми ворогами, а тільки надіятись на власні сили, на сили великого українського народу».
Власне, цей заклик може служити лейтмотивом роману Миколи Шокала «Берестечко», який варто прочитати. Повірте, не пошкодуєте.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
