Наступного дня ми побували там у темну пору доби. Електрика в селі не працювала. Нас проводив тоді заступник командира 54-ї бригади Павло Федосенко. Ми зайшли до кількох жителів. Деякі казали, що їм все одно, хто буде в селі, аби війна закінчилася.
І ось через чотири роки довелося знову восени побувати в Травневому. Тут тримає оборону вже 30-та окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького (а Павло Федосенко, до слова, доріс до комбрига 92-ї).

Нас супроводжував офіцер «Бескид» (інтерв’ю з ним читайте в наступних номерах газети).

Село так само здається пусткою, хоча будинки цілі. Електрику вже провели. Йдемо на облаштовані позиції «тридцятки». Запитую військовика, котрий спостерігає за ворогом:

— Як вас звати?

— Мій позивний «Чорний Прапор».

"Чорний прапор"

— А чому так?

— Бо я прапорщик по-старому, а по-новому — штаб-сержант.

— А як обстановка?

— Та вчора прилетіло п’ять «вогів», ми всі цілі. Але сусідці побило дах на хаті і вікна... Школу прапорщиків я закінчував ще в 1990-х роках. А на війні — з самого початку, і все в 30-й бригаді. Сам я звідти родом, з Новограда-Волинського. А війна для нас починалася з того, що ми поїхали в березні 2014-го одразу під Крим. А знаєте Сергія Заболотного?

— Аякже! Хороший командир. Багато солдатів його згадують добрим словом (Заболотний тоді був заступником командира бригади, воював у 2014 —2015 роках у найгарячіших точках, пізніше під його командуванням була сформована 58-ма бригада, воював до 2016 року, нині служить в апараті РНБО України. — Авт.).

— Мені 47 років, у вересні в мене народився син. А старшому вже 25 років. У мене ще два роки контракту, а далі побачимо, — каже «Чорний Прапор».

Сержант «Ромашка» — медик, командир відділення, служить у Збройних Силах України третій рік.
Родом з Житомирщини.

 

У наступному бліндажі продовжуємо розмову з воїном з позивним «Ведмідь». Він розповідає:

— Моє звання — старший солдат. Доброволець з 2014 року. Спочатку служив у полку «Азов» до 2017-го, а тепер катаюся по різних бригадах. Кожного разу я підписую нові контракти по півроку. Не бачу сенсу сидіти в ППД (пункті постійної дислокації. — Авт.), я постійно на війні. З перервою у два місяці. Бригада йде на ППД, я звільняюся, підписую новий контракт, два місяці чекаю документи, і знову тут — на війні, тільки вже в іншій бригаді.

"Ведмідь"

Вдома в мене колекція шевронів бригад ЗСУ, поки що не всіх, але в процесі. Дружина поки що терпить. Три роки, доки служив у «Азові», на новорічні свята вдома не був. Хотілося сім’ю. А ось тепер одружився, дитині вже два роки — можна і повоювати. Із сім’єю спілкуюся по відеозв’язку, доня (ось тут я вже снайпер, чи то пак — ювелір) Олександра мене пізнає.

Проходимо до обстріляного напередодні помешкання. Власниця будинку Марина живе в селі Травневе, із живих істот — тільки песик Арчік з нею. Їй 59 років, працювала у тваринницькому комплексі. Пенсії ще не має.

Марина

Чоловік три роки тому помер, діти живуть тут недалеко. Старша — на тому, окупованому боці. Молодша з двійнятами знімає квартиру в Новолуганському. Син у сусідньому селі — Гладосовому. «Обстріли не так часто тут у нас. Ось у мене дві дірки в вікні. Хоча вчора, коли це трапилося, я дивилася телевізор, ніби й не чула нічого. Виїздити звідси не збираюсь, бо шкода залишати будинок напризволяще. Хочу, щоб війна скоріше закінчилася, та й все», — розповідає Марина.

Надя

Вулицею села, вздовж блокпоста, майже цілий день з паличкою гуляє туди-сюди симпатична бабуся в хорошому зеленому пальто. «Мене звати Надя. Мені 70 років. Живу в цьому селі давно. Їхати нікуди не збираюся. Ще саджу город», — каже вона.

Військовики допомагають мешканцям села на лінії фронту. Також автолавка (від магазину села Зайцеве) приїздить щодня до Травневого, привозить необхідні речі. Продавчиня Віра Анатоліївна розповідає, що їздять по всіх навколишніх селах — Кодима, Семигір’я, Одрадівка, Гладосове, Зайцеве, Травневе. Вона каже: «Вже 15 років працюю в цій автолавці — їздили до війни, їздимо й у війну».

Фото автора.