30-річний син Героя Олексій Годзенко (позивний «Годзила») — прес-офіцер 503-го окремого батальйону морської піхоти.
49-річний старший сержант, заступник командира взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади оперативного командування «Південь» сухопутних військ Збройних Сил України загинув 31 березня 2016 року під час мінометного обстрілу бойових позицій у населеному пункті Жованка від влучання 120-міліметрової міни, прикривши собою кількох побратимів. До його демобілізації зі ЗСУ залишався лише один день...
Дмитро Годзенко народився і ріс у Львові. Навчався у місцевій школі № 6. Вступив до Львівської політехніки. У 1985—1987 роках проходив строкову військову службу. Потім працював на різних посадах у цивільному секторі на підприємствах Львова та Києва. Зокрема, був головним інженером підрозділу НАК «Нафтогаз України».
У 2013—2014 роках став активним учасником Революції Гідності. Брав участь у героїчних подіях Майдану. На початку 2015-го Дмитро Годзенко добровольцем прийшов до Печерсько-Голосіївського військового комісаріату та 12 лютого був призваний за мобілізацією до лав ЗСУ.
Понад рік Годзенко брав активну участь у численних бойових зіткненнях на горлівському напрямку, під Майорськом. Згодом воював на околиці Горлівки, під Зайцевим. Був одним з ініціаторів відбиття значної частини населеного пункту в терористів. У вересні 2015-го зазнав тяжких осколкових поранень. Після нетривалої реабілітації, не дочекавшись повного одужання, повернувся до побратимів у зону АТО в Зайцеве. Тоді завдяки зусиллям Дмитра було перекрито потоки контрабанди на блокпості в Майорську, відновлено електро- та водопостачання місцевим мешканцям.
Герой похований на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві. В місті Боярка, де працював Дмитро, на його честь перейменовано вулицю. За життя Дмитро Годзенко був відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня. Звання «Народний Герой України» присвоєно посмертно.
У районі проведення Операції об’єднаних сил нині проходить службу на передовій 30-річний син Героя Олексій Годзенко — прес-офіцер 503-го окремого батальйону морської піхоти. Ми зустрілися з Олексієм на «нулі», де розташовані передові позиції Збройних Сил України. Він дбайливо провів мене, журналіста, всіма «лабіринтами» розташування підрозділу за кілька сотень метрів від позицій ворога. «Слухати всі мої команди, самостійно нікуди не лізти!» — наставляв Олексій, перш ніж ми вирушили на передову. Офіцер особисто підібрав для мене за розміром «бронік» і каску, а от коли я спробував застібнути кевларовий шолом на шиї, то він різким заперечливим жестом відмовив: «У разі влучення снайперської кулі в пристебнуту каску вона відлетить убік разом із головою, і може статися перелом шиї…».
Пройшли разом із прес-офіцером уздовж спостережних постів українських вояків. У глухому куті довжелезних окопів, трохи піднявшись над бруствером, в оптичний прилад зміг розгледіти окупований російськими найманцями населений пункт, що був як на долоні. А от попередньо надані настанови Олексія щодо екстрених ситуацій знадобилися тільки один раз. Коли неподалік, за деревами, ворог помітив скупчення людей на українських позиціях і відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Довелося миттю лягти і затаїтись на самому дні окопу…
Подолали бігом ще кілька сотень метрів. Стежки, «зеленка», залізничне полотно. По ньому колись, за мирного довоєнного життя безперервно курсували курортні поїзди з півночі на південь, у бік Іловайська й далі. А тепер поржавілі рейки залізниці понад сім років стоять без діла. На опорах електропередач — розірвані дроти, а накидані просто на шпали мішки з піском вказують, що далі ступати не можна — війна…
На контрольно-спостережному пункті підрозділу, в більш спокійній обстановці, запитую в Олексія Годзенка:
— Що привело вас на військову службу?
— Нерідко буває так, що на військову службу за контрактом приходять колишні волонтери, й про них говорять «доволонтерився». Ну, а я свого часу «дознімався». Їздив, починаючи з 2014 року, як воєнний телевізійний кореспондент «24 Канала», висвітлював події російсько-української війни. Не встояв перед пропозицією комбата Вадима Сухаревського — в 2019 році підписав контракт на три роки. Ще рік лишився служити.
— Ваша служба проходить неподалік місць, де виконував свій військовий обов’язок ваш батько?
— Так, за кілька десятків кілометрів від місця, де він проходив службу, виконую свій військовий обов’язок я. Позивний у нас — один на двох: «Годзила».
— Що стало для вас найяскравішим враженням на військовій службі?
— Люди, які мене оточують, мої побратими від матроса морської піхоти до командира батальйону. Адже вісім років провів разом з армією: спочатку як цивільний, а потім як військовослужбовець. В армії зустрічаєш абсолютно фантастичних людей. По-перше, це такий собі зріз суспільства. Тут перебувають ті, хто не побоявся й хто розуміє: коли ворог приходить на нашу землю, то треба брати автомат в руки і воювати. Хтось бере автомат, хтось диктофон, хтось волонтерить. Але це та пасіонарна меншість, яка завжди творить історію.
— Поруч із чоловіками служать майже на рівних і жінки?
— Звичайно, дівчат дещо менше. Але ось у нашому підрозділі служить Оля — досить мініатюрна дівчинка. Але вона — «АГСниця», оператор автоматичного станкового гранатомета. Вона й обрала АГС лише тому, що це — максимальне, що вона тільки може підняти.
— Чи часто бувають екстремальні ситуації?
— Щодня. Це — прильоти, обстріли. Щойно, коли ми ходили на «нуль», чули, як снайпер відкрив вогонь. Стрілецьку зброю, тобто автомати й кулемети, чути щодня. Майже щодня — гранатомети. Часто — міномети. Тут періодично працює ствольна артилерія: і з Горлівки, і з Ясинуватої. Часто ворог гатить із житлових кварталів, аби не міг дістати «отвєтку». Щодня відбувається війна, от і все…
Фото автора.
