У часи Незалежності запускалися різні проекти, метою яких було створити сучасного українського національного персонажа-героя... Жоден із запропонованих образів не прижився. Але з початком російсько-української війни ці герої з’явилися у реальності — наші захисники. В кожного зазвичай є псевдо (позивний). Позивний у військових свого роду народна творчість. Він як посвідчення в одне слово — презентує людину, містить її особистий код.

Ветеран російсько-української війни львів’янин Юрій Волков у зоні проведення ООС перебував упродовж дев’яти місяців — від травня 2016-го і до січня 2017 року як контрактник. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, на передовій — у селищі Новгородське, що поблизу Горлівки.

Юрій отримав псевдо «Вовк» ще на самому початку служби, коли у Львові проходив навчання у центрі тактичної підготовки. «Можна сказати, що псевдо пішло від мого прізвища, але не тільки. Звісно ж, і характер у мене дещо вовчий, але люди кажуть, що я добрий», — зізнається ветеран. Каже: позивний допомагав йому боротися з ворогом, доповнюючи риси характеру — стійкість, рішучість, наполегливість, вміння швидко діяти у стресових ситуаціях.

Після підготовчих навчань у Львові Юрій пройшов ще вишкіл на «Марусиному полігоні» (започаткувала його Маруся Звіробій) під Києвом у волонтерів-інструкторів, які мали військовий фах. Безпосереднім командиром Юрія там був чоловік Марусі на псевдо «Ведмідь». Випускників команди називали «Марусиними ведмедями».

Бійцівські якості притаманні вовкам, адже це — сильні витривалі звірі, і є в них поняття — вовча єдність, зграя, найсильніші позаду і попереду. Вони навіть пересуваються бойовими побудовами. Вожак у них завжди іде позаду замикаючим. Уперед пускають наймолодших. Самок бережуть, і ті йдуть всередині. На відміну від вовчої зграї, у військовому підрозділі командир, як ядро, і його оберігають. «Ведмідь» призначив «Вовка» командиром групи, а коли відправляв на фронт, то наказав, щоб усі живі і здорові повернулися.

Разом із своєю групою 29-річний Юрій потрапив у 95-ту бригаду. Життя з присмаком небезпеки не лякало молодого чоловіка. «Я коли голодний і невиспаний, то дуже злий. Гірше за будь-якого вовка. Тому мене навіть командир будив пошепки, як у дитинстві мама», — з усмішкою нині згадує співрозмовник. Він досі згадує передову, як міни пролітали на відстані 10 метрів, та, з дистанції більш як дві тисячі метрів працювали снайпери. Одна така прицільна куля зачепила дещо біля вуха й «Вовка». «Ми були на «нулі» — далі ворог. Мої вовчі якості допомогли вижити — і слава Богу, що мої побратими теж залишилися живими. Усі кажуть, що я ще й фартовий», — каже Юрій.

Була у Юрія на передовій ще одна зовсім не вовча любов — до братів наших менших, котиків та собак. На позиції, біля буржуйки, жили кішка і семеро кошенят. Спочатку тваринки були дикими, згодом звикли до наших бійців, і коли настала зима, то у спальнику вже спали разом...

Псевдо, яке отримав на війні, закріпилося, і до сьогодні бойові товариші кличуть Юрія «Вовком». Мирне життя теж має свої виклики, які боєць рішуче долає. За фахом Юрій — слюсар з ремонту автомобілів. Після повернення з передової освоював інші професії. Зараз навчається у межах проекту «Норвегія — Україна. Професійна адаптація ветеранів АТО. Інтеграція в державну систему» за спеціальністю контроль якості програмного забезпечення. Завершить навчання і працюватиме за здобутим фахом.

Львів.

З історії української казки

Яскраво виражені негативні ознаки з’являються в подібних персонажів лише з плином часу. Наприклад, у стародавні часи в українців побутував культ вовка як тотемного божества. Вшановуючи його, чоловіки племені вдягали на себе шкіри (длаки) і намагалися уподібнитися вовчій зграї, вили на Місяць. Із приходом християнства язичницькі боги та тотемні тварини були демонізовані, і таким чином вовкодлаки (люди у вовчих шкурах, що поклонялися божеству та не коїли чогось лихого) перетворилися на вовкулаків — однозначно негативних персонажів-убивць.