Денис «Фокс».
Як би дивно чи банально це не звучало, на наш погляд, у цьому Нью-Йорку бійці захищають і той великий Нью-Йорк. Отже — кілька портретів захисників, солдатських доль. А ніч на околицях Нью-Йорка тоді, коли довелося там переночувати, була спокійною. Уже вранці на певній відстані від нашого місця перебування було чути мінні вибухи і кулеметну стрільбу.
Діма «Шум».
«Фокс» і «Шум»
На СП (спостережному пункті) уночі несуть службу двоє десантників: Діма «Шум», 21 рік, служить 2,5 року. Денис «Фокс», у ЗСУ вже рік, до служби здобув професію автомеханіка, служити збирається як мінімум один контракт — це ще два роки. Нині «чиста» зарплата десантника становить мінімум 12 тисяч гривень, плюс 17 тисяч гривень за службу на першій лінії і 5 тисяч за збереження життя і здоров’я — це, простіше кажучи, коли в тебе не було порушень дисципліни.
На СП воїни спостерігають за позиціями і переміщенням противника. У разі обстрілу насамперед доповідають командиру взводного опорного пункту, а далі вже за його рішенням і наказами — чи давати здачі противнику... А ще, звісно, доводиться й копати...
Головний сержант
Головний сержант взводу Іван, 33 роки, родом з Житомирщини, служить у десанті 10 років, спочатку — строкову службу, потім на контракті. Іван розповідає: «Війна розпочалася для мене 8 березня 2014 року, коли ми колоною рушили на полігон Широкий Лан. Через добу вирушили на Херсонщину і зайняли оборону біля Криму. Потім прибули до Добропілля Донецької області в районі Слов’янська. Це вже була АТО, кінець квітня 2014 року.
Почались бойові дії. На початку травня ми вибили сепарів і зайняли гору Карачун. Після Карачуна ми зайняли Слов’янськ і почався відомий рейд тилами противника. Він тривав місяць. Першим моїм комбатом був Тарас Сенюк. Загинув від кулі ворожого снайпера. Посмертно йому присвоїли звання Героя України. Потім командиром батальйону з 2014-го до 2017 року був Олександр Порхун, Герой України, наразі він перший заступник міністра у справах ветеранів України. А командиром 1-го батальйону був Ігор Герасименко, Герой України, нині — народний депутат.
Звісно, для мене найбільш пам’ятним є 2014 рік, тоді було найбільше бойових дій. А нині, можна сказати, тиша. «Немає нічого крутішого, ніж сержант. У нас хороший сержантський колектив, всі підготовлені й знають свою справу».
Головний сержант взводу Іван.
«Хамер»
Сержант Іванович з позивним «Хамер», командир взводного опорного пункту, каже: «З 2015 року я служу в десантно-штурмовому батальйоні. Після першого контракту звільнився, побув кілька місяців удома. Не зміг всидіти, постійно спілкувався зі своїми побратимами і повернувся знову до війська. Дружина мене підтримує і завдяки цьому легше служити. Війна в нас тут різна, на щось відповідаємо стрілецькою зброєю, на щось є й сильніша. А про війну скажу так: я б їх гнав і гнав — аж до Зеленого Клину на Далекому Сході».
Сержант Іванович з позивним «Хамер».
Довідково
Зелений Клин — історична українська назва території Приамур’я (Зовнішня Маньчжурія) — південної частини Далекого Сходу, займає площу майже у 1 млн км2. За даними істориків, у 1850—1916 роках з України на Далекий Схід переселилося 276 300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській — 61,2%. Ось як описує один з кореспондентів того часу В. Ілліч-Світич місто Уссурійськ в 1905 році: «Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця — Микольська. Обабіч усієї вулиці простягнулися білі мазанки, місцями ще й досі покриті соломою. ...І дійсно, серед полтавців, чернігівців, киян, волинян та інших українців переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, мовби вкраплення в основний малоросійський елемент. Базар у торговий день, наприклад, у Микольську-Уссурійському, вельми нагадує якесь містечко в Україні; така сама сила-силенна круторогих волів, що ліниво ремиґають біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш тощо; той самий український одяг на людях.
Усюди чути веселий, бадьорий та жвавий малоросійський говір, і в спекотний літній день можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».
«А тут, на нашій землі, біля Нью-Йорка, ми готові зустріти ворога з військовим хлібом і військовою сіллю. Я тут не для того, щоб загинути, а для того, щоб знищувати ворога. Так само і мої побратими», — каже український сержант.
Капелан
Отець Степан, капелан десантно-штурмового батальйону. У війську з травня 2021 року. Згідно з нещодавно прийнятим законом і європейськими стандартами капелан є таким самим військовослужбовцем, як і солдати. Але не має зброї і не ходить у наряди. Також капелан повинен мати вищу духовну освіту. Отець Степан вважає, що, крім матеріального, військовикам потрібне й духовне. Молитва — це незримий захист. «Кожного божого дня я служу в цій капличці. Приходять солдати до сповіді, просять помолитися за здоров’я, просто поговорити, пояснити якісь незрозумілі моменти. Згідно зі стандартами НАТО, де є військовики, там має бути й капелан. Я служив строкову службу і мені легко адаптуватись у війську. Родом я зі Львівщини, останнім часом служив на Житомирщині, біля Овруча. Ми не заходимо у військову сферу, виконуємо тільки обов’язки священика. Функції священика — тримати внутрішній порядок як у душі, так і в колективі», — зазначає отець Степан.
Капелан десантно-штурмового батальйону отець Степан.
«Медик»
Денис Ричка, «Медик», 20 років, молодший сержант, бойовий медик взводу, родом з Пирятинського району, навчався в Лубенському медичному училищі Полтавської області. Минулого року закінчив навчання й одразу пішов на службу, підписав контракт. Удома залишились дружина й дитина. Батьки на заробітках у Чехії. «Дружина вже трохи звикла, що я на війні. Уже півтора року в десантниках. Хотів сюди й потрапив сюди. Слава богу, моя професія ще не стала в пригоді, так, якісь дрібниці — пігулка, пластир, «зеленка», — каже Денис.
Денис «Медик».
Продовження читайте в наступних номерах
Фото автора.
