До того ще й сніг. Раптовий, як завжди. Паркова алея теж пригальмовує. Це дає змогу зупинятися поглядом на засніженому крутоярі, відбілених гілках і стовбурах дерев, на рекламних щитах. Можна навіть прочитати тексти. Ось стандартний: «Він здобув вічність у бою» (таких багато в столиці). Фраза виписана великим шрифтом, прізвище воїна багато скромнішим, не завжди встигаєш прочитати. Над змістом фрази, схоже, трудився казенний патріот. Зміст лицемірний. Чесніше було б написати: «Він загинув за Батьківщину». І, можливо, далі: «Він врятував тебе». «Тебе» — звернення до кожного, окрім тих, напевне, хто цікавиться іншим рекламним написом через кілька десятків метрів. «Сімейні резиденції на Липках».

Цим патріотична реклама зайва. У них інша батьківщина.

Іде війна. Її призвідці нерідко з’являються на телеекранах, інколи на чолі «патріотичних» маніфестацій, демонструючи палку любов до неньки України. Потім за чаркою в ресторанах з’ясовують ефективність своєї участі в дійстві. А ресторани гримлять повсюдно, петарди висвічують загальні чи сімейні свята. Лунко, ніби канонади на Донбасі. Там, у Донецьку, мій давній товариш Олег, уже сліпий і скалічений хворобою, не може добитися (і з моєю, прикро, допомогою) пенсії, заробленої за 50 років стажу, бо лінія розмежування йде не лише на карті, на землі, а й через совість і душу кожного. А в цей час з іншого боку «червоної лінії» десятки і сотні спритників нахабно дурять державу і людей, ховаючи статки в офшорах, упевнені в тому, що підвладні їм законодавці не назвуть це злочин-ством, кримінальним по суті.

Поки захисники в одно-строях місять болото в окопах на сході України, втрачають побратимів, частина їхніх майже ровесників із числа «борців з корупцією», рояться в різноманітних важких для бюджету органах. Вони зайняті винятково «віджимом» бізнесу, власне злодійством, гирями висять на руках підприємців і всього населення, не хочуть чути тих, хто волає на мітингах та інших акціях про-
тесту.

Що далі, то видніше: є дві України. Одна — в устах влади, в захмарних статках півтори сотні «сімей», у вседозволеності і безкарності чиновників у мантіях, погонах, при значках. Друга — у вмираючих селах, де немає роботи, шкіл, лікарень, магазинів, де немає... надії на майбутнє. У безкінечних чергах на кордонах, створених втікачами від мачухи-держави. В містечках і містах, де люди втратили відчуття потрібності (в роботі, в причетності до суспільних справ). В окопах, де ще більше, ніж у владних кабінетах, не видно кінця війні та її жертвам. Через те не можна байдуже ставитися до почутого: «Може, ви, хлопці, не там бороните державу?».

Мені, політику зовсім поважного віку, прикро і боляче. Тридцять років тому, забезпечуючи суверенність України, ми добивались іншої перспективи.

З Новим Роком!

Дід Мороз.