Андрій Кравець «Тополя».

Мам, я в бою за волю пішов в далечінь,
За правду і долю нових поколінь,
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі

Слова відомої пісні «Біля тополі» польського гурту «Еней» стали лейтмотивом військового життя учасника АТО Андрія Кравця. Уродженець села Котиківка тодішнього Городенківського, а нині Коломийського району, він прийшов до військкомату добровільно, ще в березні 2014-го. Попросився на війну.

«Не міг стояти осторонь подій на сході країни, — розповідає Андрій Кравець. — Якраз формувався 5-й батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», до якого потрапили такі ж, як я, добровольці, та мобілізовані під час другої хвилі новобранці. Формування наше складалося винятково із мешканців Івано-Франківщини. Їхали на схід жовтими шкільними автобусами. Коротку підготовку пройшли на полігоні в селищі Делятин. На 350 бійців у день виїзду, наприкінці червня, було 90 бронежилетів. Звичайні цивільні шоломи. Зрештою, тоді армія була геть роззброєна попередньою владою, нестача відчувалася у всьому».

Майже одразу після прибуття на місце дислокації загинув начальник штабу батальйону Юрій Баран. Батальйон мав стояти на другій лінії оборони, в тилу, але події на фронті розвивалися так стрімко, що невдовзі опинилися на нульовій.

«Коли на День Незалежності 24 серпня російські війська прорвали український кордон, ми були якраз на тих позиціях, — пригадує Кравець. — Командир 5-го батальйону дав наказ виходити і тим самим врятував нам життя.

Ми не мали важкого озброєння для боротьби з ворожими танками, а лише кілька вантажівок для перевезення майна та автобуси».

Тими обстріляними, з вибитими шибками автобусами бійці повернулися назад до Делятина. Батальйон розформували, й Андрій Кравець разом із частиною бійців продовжив службу у 128-й гірсько-піхотній бригаді.

«У зону проведення АТО ми повернулися у жовтні, укомплектовані засобами захисту та сучасною технікою, танками та бронемашинами, — зазначає співрозмовник. — Таким військовим підрозділом можна вести бойові дії.

Опинилися за 20 кілометрів від Дебальцевого, де через місяць було справжнє пекло, саме дно того страшного котла. Після Донецького аеропорту сепаратисти та російські найманці переключилися на наші позиції. І почалися цілодобові атаки. Нас обстрілювали з «Градів» та гармат, з танковими атаками. На жаль, багато хлопців загинуло. Навіть коли нас виводили звідти, ще зазнали двох втрат».

Позивний «Тополя» Андрій Кравець обрав собі ще на початку служби частково через свій зріст. Знав про зв’язкову УПА з Прикарпаття Марію Штепу з таким само псевдо, яка після повернення зі сталінських таборів піднімала національний дух у своєму рідному краї. А тут ще наприкінці 2014-го пронизала болем до самого серця та знаменита пісня «Біля тополі»:

Там, біля тополі
калина росте,
Мамині очі чекають
тебе...

«Псевдо і справді зобов’язувало бути на висоті під час служби, — зазначає Андрій. — Мимоволі стаєш на захист слабшим статурою. Бо на війні підтримка вкрай важлива. Я загартований, не раз доводилося бути міцним стовбуром для побратимів. Хоч у природі тополя має м’яку деревину, але вважається стійкою до морозів та має вітрозахисну функцію. Десь у вільні від обстрілів хвилини приходила на думку й поезія, адже тополя асоціюється з чимось ліричним, домашнім. Або ж, як у Шевченка, де дівчина, не діждавшись козака, тополею стала».

Після повернення з війни Андрій разом з іншими ветеранами організувалися в Городенківську районну спілку учасників АТО, яку очолив Михайло Човганюк. Це було вкрай потрібно, адже хлопці прибували із зони бойових дій зраненими фізично та морально.

«Хтось простіше переносить війну, хтось тягар втрати бойових побратимів несе роками й подумки раз у раз повертається до того пекла, — каже Андрій. — На початку було взагалі важко відірватися від думок про сирі та холодні бліндажі, понівечених вибухами чи розірваних на шматки товаришів, з якими пліч-о-пліч стояли на посту. Разом із головою районної Спілки ветеранів Афганістану ми організовували зустрічі, походи в гори. Залучаємо до таких заходів молодь. Двічі на рік піднімаємося на Говерлу. Колишні бійці беруть із собою дружин, дітей. Так у гурті, серед гір, зцілюєшся від важкого тягаря».

На честь загиблих учасників АТО та добровольців із Городенківщини Степана Стефурака, Андрія Галая, Юрія Дутчака, Володимира Дзундзи, Василя Білика, Тараса Кубійовича проводять спортивні турніри та молодіжні заходи. У рамках святкування 30-річчя Незалежності Андрій Кравець очолив забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України».

«Досі бережу спогади про бабусю з онуком, — розповідає Андрій. — То був 2014 рік у селі біля Дебальцевого. Я у військовій формі зайшов до крамниці, а хлопчик десь десятирічного віку підійшов, подякував за те, що ми їх обороняємо тут, і вручив малюнки. Було тривожно за те, що діти мають переносити тягар війни, та водночас приємно, що на нас покладаються як на захисників. Такі дитячі роботи нам і з дому передавали на передову. Це насправді мотивує. Знаєш, що недарма воюєш, що за спиною — ось такі діти та бабусі-дідусі».


Честь — очолити забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України».

Івано-Франківська область.

Фото надані Андрієм Кравцем.