Сергій Сай-Боднар з дружиною Ларисою та акторами фільму «Магда» на знімальному майданчику.

Історія двох закоханих — учасника Першої світової Олексія Кучинського з Вінниччини і німкені Магди Хоманн — стала основою фільму «Магда». Стрічка знята у 2021 році і вже має нагороди чотирьох міжнародних фестивалів.
Картина створена за книжкою правнука німкені — вінницького журналіста Сергія Сай-Боднара. З ним і спілкуюся про фільм та трагічну долю його прабабусі.

Картина збирає нагороди

Сергій Сай-Боднар працював заступником редактора молодіжної газети у Вінниці, нині продовжує роботу в одному з всеукраїнських інформаційних агентств у Києві. Трагічну історію своєї прабабусі Сергій описав у книжці «Любов і муки Магди Хоманн». Видав у 2014 році українською та німецькою мовами. Серед авторів значиться також Петер Хоманн, німецький родич Магди. Сюжет картини вражає уже тому, що розповідає про реальні події з життя конкретних людей.

Першими картину побачили земляки головного героя книжки і фільму — колишнього військовополоненого солдата Олексія Кучинського. І він, і його правнук родом із села Каришків Барського району. Сюди й привіз Сергій стрічку минулого літа. Каже, у селі до події готувалися громадою, у клубі провели ремонт, встановили динаміки. Проблему з екраном розв’язали по-сільському просто: біле полотно пошили з кількох простирадл. Проектор і ноутбук привіз з собою Сай-Боднар.

«Це історія вистраждана нашою родиною, — каже Сергій. — Без сліз, без хвилювання в серці її не можна сприймати».

Події на екрані сильніше впливають на емоції, ніж рядки книжки. Восени стрічку покажуть у кінотеатрах нашої держави. Тим часом фільм уже завоював чотири міжнародні нагороди. На кінофестивалі Golden Eagle Film Festival в Індії «Магда» здобула головний приз. У Будапешті картину відзначено за найкращу драму. Ще одну відзнаку здобули на Lulea International Film Festival у Швеції. Журі XVIII київського фестивалю «Кінолітопис» назвало переможцями режисера і оператора картини.

Напередодні нашої розмови Сергію повідомили, що «Магда» має ще одну нагороду кінофестивалю у Німеччині.

«У списках ув’язнених не значиться...»

У роки Першої світової Олексій Кучинський опинився в полоні у Німеччині. Після війни, щоб повернутися додому, потрібні були гроші. Заробляв їх в одного з німецьких хазяїв. Там же працювала дівчина з багатодітної родини Магда, майже його ровесниця. Німкеня й українець Алекс (так вона називала Олексія) покохали одне одного. Її повідомлення батькам про те, що хоче вийти заміж за чужого солдата, спричинило скандал. Мама з татом попередили: якщо так вчинить, родина відмовиться від неї. У Німеччині зневажали дівчат, які виходили заміж за ворогів. І хоча батьки Магди були категорично проти, та серце дівчини підказувало, що Алекс — її доля. І вона вирушила з ним у далеку дорогу.

У Каришкові на тодішньому Поділлі жінку вразили злидні, голод 1932—1933 років і бездоріжжя. Після народження синів-двійнят Петра і Павла родину спіткало велике горе — помер Алекс, і Магда залишилася одна з двома дітьми на руках.

Вона писала листи в Німеччину до рідних, просила допомоги. Відповіді довго не було. Тільки згодом озвався її старший брат Густав — надіслав посилку. Коли гітлерівці окупували Україну, серед німецьких солдатів був і Густав. На фронт у Червону армію забрали обох синів Магди. І жінка не раз уявляла ситуацію, як вони стрілятимуть один в одного!..

Густав мав план повернення сестри додому, в Німеччину. Розшукав її, зробив необхідні документи, але... Магда відмовилася. «Сини повернуться з фронту, а мами нема, — пояснила братові. — Що вони подумають про мене?

Їх заберуть у тюрму за те, що я втекла з німцями. Та й могила Алекса тут...»

З важким серцем прощався Густав із наймолодшою сестрою. Схоже, відчував недобре... Після визволення Вінниччини від німецьких окупантів Магду заарештували. У Каришків приїхав загін з органу безпеки, шукали тих, хто прислужувався німцям, і її забрали. Петро й Павло після повернення з фронту вже не застали мами вдома. Їздили в далекі краї, де утримували ув’язнену жінку. Однак зустрітися з мамою їм не дозволили. Останній її лист з ГУЛАГу датований 1947 роком. На всі письмові запити про долю матері сини отримували однакову відповідь: «У списках ув’язнених не значиться».

Після повернення з фронту Густав до останніх днів мріяв хоч щось дізнатися про сестру. Її листи, що писала з подільського села, вже в поважному віці передав племіннику Петеру Хоманну. Той продовжив пошуки Магди. І тільки у роки нашої незалежності вдалося дізнатися про рідню у Каришкові. На той час ще був живий Павло. І саме тоді про листи прабабусі дізнався Сергій Сай-Боднар.

«Невже раніше в родині нічого не розповідали про Магду? — запитую. — Коли ти навчався в школі, в університеті, хіба нічого не казали?»

«У радянські часи боялися про таке розповідати, щоб не зашкодити нам, — каже Сергій. — Прабабуся німкеня, засуджена... Це кидало тінь на родину. А пізніше — не знаю. Дід Петро майже нічого не згадував. Коли надійшов лист із Німеччини від Петера Хоманна, його вже не було серед живих».

У 1995-му Сергій зустрівся з Петером у Німеччині. Їздив разом із дружиною Ларисою. Тоді ж уперше побачив листи, які прабабуся Магда писала з Каришкова до брата Густава, — аркуші списані старонімецькою мовою. Українська давалася жінці дуже важко. Про це Сергій дізнався з розповідей земляків у селі, які пам’ятали німкеню і звали Мартою (так було звичніше для місцевих). Разом із дружиною вони записали свідчення всіх, хто колись спілкувався з його прабабусею.

«Я знаю, хто тобі допоможе»

«Задум зняти фільм виник під час презентації книжки в Укрінформі, — розповів Сергій Сай-Боднар. — Після завершення події друзі сказали, що це сюжет для фільму».

П’ять років Сергій шукав можливості екранізувати книжку. Дійшло до того, що сам пішов навчатися на курси кіносценаристів. Це допомогло у написанні сценарію.

Згодом вдалося знайти режисера: його зацікавив сюжет. Разом їздили в Німеччину, відзняли батьківський будинок Магди, храм, який вона відвідувала, її нинішню рідню. А далі, після повернення до Києва... режисер зник.

Телефоном повідомив, що йому нецікаво працювати з таким матеріалом.

«Я знаю, хто тобі допоможе!» — сказала якось колега після прочитання книжки. І познайомила Сергія з директором однієї з приватних кінокомпаній. Той знайшов режисера. Для Дениса Соболєва це була перша художня стрічка. Під час спілкування з Денисом Сергій відчув, наскільки режисер перейнявся майбутньою картиною. Зняли презентаційний ролик і почали пошук коштів для представлення трейлера на конкурс Держкіно. Конкурсна комісія підтримала пропозицію надати кошти на зйомки «Магди» одноголосно.

Зйомки відбувалися на території двох музеїв просто неба. Два тижні працювали у Національному музеї архітектури та побуту у  Києві, а завершували роботу в історико-етнографічному заповіднику «Переяслав» в області.

В один із знімальних днів автора книжки запросили на майданчик. Лариса напекла корзину пирогів, і вони вдвох поїхали у музей. Під час перерви артисти із задоволенням смакували пирогами. А Сергій поспілкувався з виконавцями головних ролей: Магду зіграла Дар’я Творонович, Алекса — Олег Москаленко. У фільмі також задіяні Юрій Висоцький, Роман Покровський, інші актори.

І родині Сай-Боднарів, і землякам фільм сподобався. Та й міжнародні відзнаки картини, мабуть, не останні... А восени стрічку можна буде побачати в кінотеатрах.

Листи передадуть у музей

Запитую в Сергія, чи продовжить пошуки слідів прабабусі? Каже: «Нема сенсу. Іншої відповіді, яку вже маємо, росіяни не дадуть. Тим більше у нинішній час... Але відчуття невиконаного обов’язку перед прабабусею Магдою залишається. Можливо, колись зміняться часи, і вже моїм дітям вдасться віднайти приховану сторінку нашого роду», — каже він.

Дякую Сай-Боднару за подаровану книжку і запитую, де нині листи Магди? Відповідає: «У Петера у Німеччині. На мою думку, мали б бути у музеї, але німців вони навряд чи зацікавлять. У них дотепер залишилося зневажливе ставлення до дівчат, які виходили заміж за ворогів. Та й який інтерес для їхньої країни можуть становити події, що відбувалися у 1920—1930-х в українському селі? Про них Магда і розповідала у листах до брата».

До речі, Сергій має попередню домовленість про передачу листів до Національного музею Голодомору в Києві. Письмові свідчення про голод у подільському селі, записані іноземкою, — важливий документ для звинувачення тоталітарного режиму.

Фото надано Сергієм Сай-Боднарем.