Такі черги – типове явище.

Нас, українців, спіткала нова реальність, і такими, як раніше, можливо, надто довірливими й безтурботними, ми не будемо вже ніколи...

Перші дні війни в Харкові одразу загострили гуманітарну проблему. Тотальний дефіцит товарів першої необхідності дався взнаки і мешканцям обласного центру, й інших населених пунктів регіону. У перший день повномасштабної агресії Російської Федерації, 24 лютого, напевно найнагальнішим товаром став бензин: величезні черги на заправках утворилися з автівок, на яких намагалися полишити місто харків’яни. Деякі одразу їхали на захід країни.

Картина нагадувала фільм «Війна світів»

Ось такі наслідки ворожих ракетних ударів.

Приміром, з північної окраїни міста – Північної Салтівки – на південь Харкова їхати довелося майже три години. Люди, більшість із яких уперше почули вибухи від обстрілів і побачили, як із вікон їхніх квартир летить скло, нашвидкуруч зібрали речі, посідали в машини і рушили геть із міста, часто нехтуючи правилами дорожнього руху, в паніці самі собі створюючи перешкоди й затори.

На заправках уже за містом ширилися панічні настрої про нібито швидке захоплення Харкова. По суті, здебільшого заправитися вдавалося лише за межами міста, де черг було обмаль і бензину всім вистачало.

Як ті, хто залишився в Харкові, так і мешканці прилеглих сіл невдовзі відчули продуктовий дефіцит і брак готівки. Остання проблема особливо гостро далася взнаки у селах, де відсутні банкомати й маркети, що використовують термінал або інший безготівковий розрахунок. Гуманітарка туди не доїжджала, тож нерідко люди там були кинуті напризволяще.

Довезти пенсії в готівковому вигляді було нелегким завданням для «Укрпошти». Не всюди це вдавалося і вдається, враховуючи обстріли та загальний брак готівки. Зворотний бік проблеми – гроші на картці, якими ніде було розрахуватися. Тривалий час у харківських супермаркетах ціни на продукти, зокрема м’ясні, були завищені більш ніж у півтора раза. Тож чимало людей швидко витратили запаси й відтоді полюють за гуманітаркою.

У перші тижні війни черги до супермаркетів сягали подекуди до кількох сотень. Під звуки залпів і вибухів мешканці займали черги вдосвіта й потрапляли до приміщення о 9-й годині. Охоронці одного з маркетів у салтівському кварталі Немишлянського району виходили до черги й повідомляли, що розрахунок можливий лише готівкою. Це виявилося неправдою. Дві каси з терміналами таки працювали.

Відстояти в черзі, щоб сплатити карткою, доводилося півтори години. Запитував охоронців, навіщо говорять неправду. «А щоб ажіотажу не було. Ви ж бачите, яка черга!», – відповідали вони, знаючи, що обмануті і, можливо, голодні люди йшли ні з чим, маючи лише безготівкові кошти. Поступово продуктів ставало більше, де-не-де відкривалися крамнички, стали під’їжджати у двори пікапи й продавати м'ясо, напівфабрикати тощо. Спальні квартали стали нагадувати сільські поселення, де вулична торгівля з автівок – звичайна справа.

І власне про гуманітарну допомогу. Найбільша за обсягом гуманітарка в тій частині Салтівки, де я мешкав, з’явилася в мережі «Нової пошти». По суті, стояння у величезній черзі, коли в телефоні блимають повідомлення про повітряну тривогу і чутно постріли, – та ще лотерея. Як у сенсі залишитися живим, так і щодо отримання продуктів. Нерідко люди, котрі провели в черзі до п’яти годин, ішли додому з декількома кілограмами картоплі та двома пляшками молока. Або олією та водою.

Згодом з’явилися точки видачі гуманітарної допомоги й у іншій мережі – «Укрпошті». Проте видавалася така допомога не щодня. Іноді люди відстоювали чергу не одну годину, а потім дізнавалися, що цього дня нічого не привезуть. На «Укрпошті», що в районі ХТЗ, приміром, вершкове масло одного дня дісталося лише першим десятьом мешканцям.

Маломобільні люди залишалися за межами допомоги

Чимало точок роздачі гуманітарки було організовано міською владою через мережу райдержадміністрацій Харкова. Поширеним явищем під час роздачі гуманітарної допомоги в різних локаціях була така собі «карусель»: коли одні й ті само люди, перші в черзі, отримували одну з найбажаніших продукцій – курятину. Велика кількість серед них – особи, котрі ведуть асоціальний спосіб життя, безхатченки, алкозалежні. Часто вони займали черги вночі, порушуючи правила комендантської години. Інші, зайнявши чергу о 5-й ранку, близько 9-ї задовольнялися однією хлібиною і пакетиками «Мівіни».

У таких зібраннях люди багато спілкувалися, обмінюючись корисною інформацією або ж просто шукаючи розради у невимушених бесідах. Ось одна з таких як ілюстрація: у черзі за продуктами зібралися мешканці і приватного сектору, і багатоповерхівок. Розповідали про приліт снарядів, пошкоджений дах, вибиті вікна. Дівчинка-підліток сказала, що бачила ракету, коли сиділа на гойдалці. І вони разом із подругами оповідали одна одній подробиці побаченого. А в однієї з жінок у черзі був день народження. Стало дуже зворушливо, як її вітають знайомі. Хтось, стоячи за продуктами, розмовляє з родичами з-за кордону, котрі розпитують про домашніх улюбленців, яких довелося залишити в Харкові.

Аби припинити безлад у чергах за гуманітаркою, одна із мереж стала видавати продукти за паспортними даними, щоб одні й ті само люди не отримували продукцію по декілька разів. Було й таке, що люди, котрі відстояли в черзі близько двох годин, отримали лише одну хлібину. Нерідко траплялася й спонтанна роздача продуктів: у невизначеному місці й у невизначений час раптово під’їжджає машина й роздають, наприклад, борошно, вівсянку й олію або хліб. Хоча загалом найнагальнішими продуктами є крупи, м’ясо, яйця, цукор, борошно. Отримати їх під час роздачі гуманітарки – справжній успіх.

За моїми спостереженнями, маломобільні люди, котрі конче потребують продуктів, залишалися за межами такої вуличної допомоги. Особливо ті, хто мешкає на верхніх поверхах. Для них ефективним способом отримати продукти є звернення до волонтерів або місцевої влади напряму. Звичайно, якщо в них є електрика і вони можуть зарядити телефон та знайти потрібний номер; або якщо поруч є сусіди, котрі підкажуть, до кого звернутися, зважаючи на те, що чимало людей виїхали й нерідко в під’їзді живуть лише декілька людей.

Траплялася в Харкові й дуже складна ситуація з водою. Як технічною, так і питною. Чимало багатоповерхівок залишалися без вологи у кранах. Люди стояли в чергах до поодиноких автоматів у надії, що їм залишиться трохи води, ходили на джерела, а іноді й набирали лопатою сніг, щоб було чим змити в туалеті.

Російський корабель іде куди треба, а ми працюємо за розкладом

Тимчасове зменшення обстрілів давало надію на поновлення торгівлі, послуг, навіть обговорювалася можливість частково відновити роботу громадського транспорту. Проте через поновлення обстрілів навіть думки про це довелося полишити: скупчення людей на зупинках або в громадському транспорті могло би слугувати мішенню для ворога.

Що стосується аптек, то їх робота напряму залежала від кількості персоналу: провізорка однієї із салтівських аптек на ім’я Яна розповіла, що кількість аптек у мережі скоротилася не через обстріли, а внаслідок того, що чимало колег виїхали, тож не стало кому працювати. Приміром, із великого колективу наразі працювали троє.

Ліків вистачає, постійно відбувається підвезення зі складів. Видають медикаменти за програмою «Доступні ліки» чи за рецептом. Переважно нині мають попит заспокійливі засоби. Що ж до цін, то в цій мережі вони досить прийнятні, хоча асортимент, як на мене, все-таки став менший.

В одній із багатоповерхівок у березні почала працювати стоматологічна клініка. Її власник розповів, що вірить у Збройні Сили України ще з 2014 року і не бажає евакуюватися.

Періодично затишшя змінювалися потужними обстрілами кварталів міста, нерідко – його окраїн. Ставали жертвами ворожих обстрілів і ті городяни, котрі стояли в черзі за гуманітаркою.

Слід додати, що весь цей час містом їздили і їздять автівки, працює таксі. Траплялося й чимало прикрих випадків, коли нечисті на руку нелегальні «таксисти» правили не одну тисячу за поїздку, тоді як офіційні служби таксі, які викликали через мобільний додаток, брали за ту саму відстань тим самим маршрутом не більш як дві сотні гривень.

Стосовно роботи в Харкові: впродовж березня спостерігав оголошення про вакансії в супермаркетах, потребували працівників і комунальні підприємства. В області ближче до посівної у безпечних районах набирали сільгосппрацівників, зокрема водіїв. Тож за наявності здоров’я, певних навичок та бажання чимало людей мали змогу працевлаштуватися. Особливо відзначу роботу працівників комунальних та приватних служб, котрі, ризикуючи життям, відновлювали електрику, газо- й водопостачання, прибирали територію під час обстрілів і звуки постійної канонади.

Чи були в Харкові безпечні квартали? Ні. Але були менш і більш обстрілювані. Проте від прильоту ракети саме до того чи іншого двору не міг гарантувати ніхто. Як на периферії міста, так і в центрі.

Найбезпечнішим місцем у Харкові, за словами місцевої влади, є метро. Станції метрополітену стали не лише домівкою, а й місцем для дозвілля. Чимало розважальних і пізнавальних заходів відбувалося саме там. Послухати українську пісню відомих виконавців чи навчитися танцювати, відвідати майстер-класи або модно постригтися  час від часу можна саме в метрополітені.

Остання крапля

Про евакуацію. Спілкуючись із тими, хто намагався перебувати до останнього, але все-таки виїхав, чув, що багато хто таке рішення ухвалив після прольоту й бомбардування осель із літаків: звук літака городяни не можуть забути й досі. Якщо на початку березня потрапити в евакуаційний потяг було непросто, то вже у квітні жодних складнощів із виїздом залізницею не було.

Дев’ятого квітня на харківському вокзалі панувала спокійна атмосфера, хоча чимало людей були збентежені звісткою української розвідки про можливий наступ на Харків, який потім було виправлено на «харківський напрямок».

Частина людей, що очікували евакуаційного потяга на захід країни, ділилася пережитим. Хтось розповідав про безсонні ночі в підвалі будинку, у когось на очах від обстрілів загинула знайома людина або пролетів снаряд і зруйнував будівлю. Саме такі обставини для цих людей стали останньою краплею і підштовхнули до ухвалення непростого рішення – полишити рідну домівку. Частина харків’ян та мешканців області чекали на потяг разом із хатніми улюбленцями, до того ж рятували не лише собак і котів, а й гризунів і птахів.

Чоловік на ім’я Юрій дарував тим, хто від’їздить, забарвлену кольорами національного прапора і герба міста стрічку із написом «Харків» та патріотичним віршем. Люди охоче кріпили стрічку на одяг.

Спитав Юрія, яка мета його ініціативи: «Це щоб люди поверталися у рідне місто», – сказав співрозмовник. Загалом у ті дні, за моїми спостереженнями збільшилася кількість і тих, хто виїжджає, і тих, хто повертається до Харкова.

Мріємо повернутися та відбудувати все

Що далі? Переконаний, кожен харків’янин, мешканець області, як і жителі інших регіонів, чекає на те, що його місто або село стане безпечним і можна буде якнайшвидше повернутися до рідної оселі. Чимало моїх знайомих харків’ян мріють особисто взяти участь у відбудові рідного міста.

Міський голова Ігор Терехов обіцяє залучити кращий архітекторський досвід, сприяти відбудові міста, більш захищеного та безпечного. Розумію, що всі ми маємо бути готові до можливих подальших атак з боку Росії, мусимо знатися на наданні домедичної допомоги, вміти поводитися під час обстрілів, мати необхідні захисні засоби та потрібні речі, зокрема й тривожну валізу. Нас, українців, спіткала нова реальність, і такими, як раніше, можливо, надто довірливими й безтурботними, ми не будемо вже ніколи. 

Роман КРИВКО.

Харківська область.

(Для «Голосу України»).
Фото з відкритих джерел.