До того активна керівна робота заповнювала весь час, і він звик зводити свій відпочинок до кількох тижнів на рік, коли з дружиною вирушали в санаторій. Він і відпустку проводив би на роботі, та його Віра Василівна потребувала лікування, але категорично відмовлялася їхати без чоловіка деінде.
Поки на дворі розкошувало літо, Володимир Іванович бавив час на дачі, де спершу доглядав, а потім і збирав городину. Коли ж на землю впав сніг, чоловік зовсім занудьгував. Звичайно, від ранку до вечора забивав день читанням книжок, переглядом телепрограм, але й це дуже швидко йому наскучило. І тоді він почав влаштовувати щоденні кількагодинні променади. Тинявся, за словами самого ж Володимира Івановича, вулицями, милувався навколишньою красою. Але коли погода псувалася, він набридав удома дружині зауваженнями й «дуже цінними порадами».
Якогось дня Віра Василівна не витримала й нагримала на чоловіка.
— Володю, займися нарешті якоюсь корисною справою.
— Це ж якою ще? — Володимир Іванович скорчив іронічну гримасу.
— Ну хоча б... — жінка блиснула очима, — спробуй прибратися у під’їзді на сходах: завтра наша черга. Зможеш? — дружина відвернулася, аби чоловік не побачив її хитрої усмішки, і зовсім серйозно додала: — У мене розболілася зламана рука. Певно, на погоду.
Наступного ранку Володимир Іванович, озброївшись віником, шваброю та ганчіркою, набрав повне відро теплої води, додав туди мийний засіб і вийшов «на роботу».
Через деякий час, впоравшись із завданням дружини, здав їй увесь інвентар. Потім переодягнувся і, не сказавши домашнім жодного слова, зник за дверима. Невдовзі повернувся з величезними пакетами.
— Володю, для чого ти все це накупив? Ремонт у квартирі тільки ж нещодавно закінчили, — поцікавилася дружина, спостерігаючи, як чоловік виставляє на підлогу пакунки з вапном, кілька банок з фарбою різних кольорів, набір малярських щіток.
— Для роботи.
— Де?
— Побачиш незабаром, — загадково усміхнувся новоспечений ремонтник. Вирядившись у старий спортивний костюм і пов’язавши бандану на голову, він поспішив на сходовий майданчик.
Там Володимир Іванович побілив стелю, стіни, оновив панелі. Прискіпливо оцінивши свою роботу, нарешті взявся фарбувати підлогу. Захопився, і не помітив, як «розмалював» її не тільки біля своєї квартири, а й кілька сусідських сходових прольотів та майданчиків. Старався, аж упрів, проте підсумком свого неабиякого заняття залишився задоволеним. Усміхнувся про себе: такого тут точно ще ніхто не бачив. Цікаво, чи рідні та сусіди поцінують цю красу?
...Прокинувшись рано, Володимир Іванович одразу потягнувся до телефону.
— Віро, прокидайся! — стривожено покликав дружину. Та неохоче розплющила очі й увімкнула бра. Примружившись, кинула погляд на годинник.
— Володю, ще ж так рано. Чого розходився?
— Віруню, біда, — уже лагідніше обізвався, виймаючи з шухляди пляшечку з корвалолом.
— Тобі погано? — злякано звелася на ліжку Віра Василівна.
— Погано нині всім, — запивши ліки водою, Володимир Іванович тремтячою рукою поставив склянку на тумбочку й якомога спокійніше сказав: —Почалася війна.
— Що ж нам тепер робити?! — запричитала жінка.
— Будемо захищатися! Якщо в армію мене не візьмуть — піду в тероборону, — чоловік присів на ліжко поруч з дружиною та обійняв її за плечі. — Сама розумієш, не дай
Боже, сюди завалять ті кляті тварюки — нікого не пощадять. А як побачать наші сходи — першого мене й прихлопнуть, — Володимир Іванович нервово розрізав рукою повітря.
...Під звуки вибухів мешканці під’їзду, у тому числі й Віра Василівна з чоловіком, якого через вік та низку болячок не взяли в територіальну оборону, побігли у підвал. Не вперше доводилося їм усім там перебувати тривогу. На цей раз просиділи майже дві години. А коли все стихло, стали повертатися в квартири. Ліфт не працював, тож неквапом один за одним долали підйом. Десь на третьому поверсі шлях їм перетнула з відром і шваброю безстрашна сусідка — колишня вчителька Надія Петрівна. Вона відчайдушно шурувала сходи духмяною водою:
— Понаносили тут сміття, — бубоніла заклопотано, — хоч і стріляють, а чистоту ніхто не скасовував!
— Такого порядку до війни жодного разу в нас не бачив, — схвально пробасив Анатолій Федорович з квартири на останньому поверсі.
— Що правда, то правда, — і собі зашуміли інші мешканці під’їзду. Збившись у купку, розглядали старанно вимиті синьо-жовті сходи та майданчики між поверхами, що нині якось по-особливому виблискували у напівтемряві. Національні барви, як ніколи, вселяли надію, оптимізм й збуджували в душі кожного патріотичні почуття.
— А я помітила, — обізвалася Ольга Миколаївна з шостого поверху, — що наш двірник нині підмітає чи не щодня.
— Комунальники теж навіть під час повітряної тривоги чи небезпеки артобстрілів регулярно вивозять сміття. Як на мене, чистота — одна із запорук нашої перемоги, — проказав Володимир Іванович й рушив до своєї оселі.
— Івановичу, — на півдорозі його зупинив Анатолій Федорович. — Прикро, що саме за таких обставин оце вперше оцінюю ваші патріотичні сходи, хоч і чув про них від дружини. Самі розумієте, пішки не ходжу — все ліфтом та ліфтом.
Володимир Іванович зніяковіло усміхнувся:
— Вирішив, було, просто оновити. Але якось само так сталося...
— Ваш приклад і мене надихнув на добру справу, — Анатолій Федорович із приємністю міцно потиснув сусідові руку. — Давно лагодився пофарбувати лавки біля під’їзду.
Мабуть, настав і для цього час...
Суми.
