«Але знав точно, що звідти я вже не піду. Це був би останній пункт мого життя», — додає.

Сергій Леп’явко — автор понад 200 наукових праць, у тому числі 12 монографій. А його книга з історії Чернігова стала першою книгою комплексної історії міста. Недарма вона витримала вже два видання, і я впевнений, що буде й третє, бо книга дуже популярна і серед гостей міста, і самі чернігівці читають її із задоволенням.

Сергій є діючим професором Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, доктором історичних наук, має звання заслуженого діяча науки і техніки України.

Не дивно, що в армії отримав позивний «Професор», але дивно, що в немолодому віці та з такими титулами пішов реально воювати.

«Що буде війна нині і за цих обставин, мав сумніви, — каже Сергій Леп’явко. — Я казав так: сумніваюся, що є підстави економічні, політичні чи якісь інші, але якщо робити поправку на хвору голову путіна, то може бути що завгодно. Ми живемо у великий час. І я впевнений, що ми закінчимо цю війну перемогою».

24 лютого він був у Львові. І коли багато хто тікав на захід — він поїхав на схід, додому. «Із перших днів війни Чернігів став одним із основних вузлів оборони України у цілому і Києва зокрема, — каже по-науковому Сергій. — Мені, як чернігівцю, було важливо стояти на вулицях свого міста і захищати його».

У війську і два сини Сергія Леп’явка, які носять, звісно, знакові для українського історика імена — Ярослав і Богдан. Перший із них воює ще з 2014 року і дуже не любить, коли на нього падає тінь відомого батькового імені (що природно для молодих). Богдан пішов до військкомату на два дні пізніше за батька, бо вивозив маму, сестру і племінницю. І хоча батько казав йому, що піде в тероборону, зустрілися вони в одному підрозділі оперативного командування «Північ».

Богдан Леп’явко каже: «Я прийшов до військкомату, описав свою компетенцію, сказав, що можу робити, чим бути корисним. Опинився на посаді помічника гранатометника. До цього жодного військового досвіду не мав».

Навчали їх бойової справи поміж обстрілами у Чернігові — приїжджали більш досвідчені військові, зокрема з 1-ї окремої Сіверської танкової бригади, навчали тактичної медицини, топографії, коригування артилерії, вправлялися і з новими зразками озброєння, які на той момент уже надходили в підрозділи ОК «Північ».

Безпосередньої участі в боях йому не довелося брати, обійшлося навчанням та будуванням укріплень, бо власне боїв на вулицях міста, до чого їх готували, практично не було. Зате оскільки він мав широкі контакти з громадськими діячами, то зайнявся забезпеченням підрозділу всім необхідним — отримали кілька автомобілів, кількасот бронежилетів, рації, розгрузки, ноутбуки, принтери, взуття, поки була потреба — замовляли і продукти. З ризиком для життя, під обстрілами, волонтери привозили все необхідне.

Сергій Леп’явко — спеціаліст з історії козацтва, а це, вважайте, військова історія. Тож нині разом із синами він пише її продовження — і у прямому смислі (в нього є кілька недописаних книжок), і в переносному, творячи сучасну історію сучасного козацтва.

Чернігівська область.

Фото оперативного командування «Північ».