«Наш англійський дідусь»

Історія життя Пилипа Миколайовича могла б слугувати цілим скарбом сюжетів для найвишуканіших майстрів детективу. Погодьтеся — навіть посидіти поряд з людиною, яка із захопленням згадує шаблю свого рідного дядька, що приїхав у відпустку з ПЕРШОЇ світової війни, це вже щось! Одразу додамо, що згодом, у наступні роки, людина з шаблею у Пилипа вже не викликала захоплення. Бо їхній хутір Ганно-Томаківка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області тоді ніхто не оминав. Усіх цікавили дві речі: коні (їх відібрали дуже швидко) і золото. Його теж відібрали, але візит чергового війська супроводжувався погрозами розстрілу та його імітацією — стріляли поряд з головою матері. Найстрашнішими здалися латиші (напевне, червоні) та матроси-чорноморці (мабуть, анархісти), обвішані кулеметними стрічками.

Але найбільші жахіття почалися з 1925-го. 

У 1928-му з’явилося слово «напівпоміщик». Першими, кого репресували з таким статусом, були сільський коваль та його син-молотобоєць... У 1929-му заговорили й про куркулів. А в лютому 1930 року, давши на збори годину і одну підводу на сім’ю, сім родин із їхнього села вивезли на станцію. Потім ешелоном — до лісу посеред Вологодської області. Вперше годували на четверту добу у Москві — «щами»...

Вирішив тікати. Дістався вже було України, але потрапив під облаву під Павлоградом. А там відбулося в 1930 році якесь селянське повстання, учасників якого звозили на розстріл. Довелося зізнатися, звідки він втік, щоб не потрапити під гарячу руку... Повернули, і знову втік. Дістався Томаківки, звідки родом мати та батько, а далі й Запоріжжя. Тут ішло велике будівництво і Дніпрельстану, і заводів. Здавалося, серед тисяч людей загубитися легко, але машина НКВС працювала чітко. Кілька разів помічали, що папірець, який він щораз малював як довідку із сільради, «не той». І йому в останню мить вдавалося тікати. Бувало, що й за день до авансу — як уже у Марганці, де працював на шахті.

Дякувати Богу, сестра Мотря вийшла заміж за недавнього червоноармійця. Тобто людину З ЧИСТИМИ ДОКУМЕНТАМИ. «Вони, ті документи, і врятували, мабуть, усю нашу сім’ю», — пригадує Пилип Миколайович. Так він став «братом» чоловіка своєї сестри — Григорієм Івановичем Вовком. Із землекопів перебрався у бетонники, теслі, а потім здобув професію токаря і швидко набув високої майстерності. У 1932 році сім’я об’єдналася — із Вологди втекли неграмотна мати і глухонімий батько...

Але як і де жити таким дивним гуртом, де серед рідних людей три різні прізвища? Пропонуємо читачеві спогади, написані рукою Пилипа Миколайовича Тараненка.

«Усією родиною ми скоро вибудували землянку. Мені довелося і нашу маму оформити на прізвище Вовк, щоб дістати картки на хліб. Поступово облаштувалися у новій землянці. Незабаром батько пішов на кінний двір доглядати коней, там само він і жив. Менший брат Сашко закінчив торгівельну школу і теж пішов працювати. Лишилися у мене на руках школярі — брат і сестра, на яких не завжди давали хліб. Коли не було на дітей хлібних карток, тоді я йшов до начальника цеху тов. Лєбєдєва. Він якось добивався цих хлібних карток для мене. Нормальним токарям належало 800 грамів хліба, на маму — 400 грамів та на двох дітей по 400 грамів на кожного. Якщо мені давали хліб на дітей, то ми його мали 2 кг на день, і це було непогано, а якщо на дітей не дадуть, то ми маємо тільки 1200 грамів, а це вже мало...

У місті хоч голоду ніби і нема, але люди бродять напівголодні, вигляд невеселий, ми вже чуємо, що по селах справжній голод ходить. Та коли прийшов травень 1933-го, то пухлих людей було дуже багато і по місту.

Навесні 1933 року я захворів на малярію і часто ходив до лікарні на так званому 10-му селищі. Там вся підлога була вкрита пухлими людьми. Лікарі, як ідуть, то переступають через них, як через колоди. Ніхто на це не звертає жодної уваги. 

Наша родина, хоч і жила напівголодна, але, дякувати Богові, пухлих не було. На роботі я ніколи не пропустив нагоди піти, як тоді казали, «на прорив». Ось як це було. Оголошують, наприклад, що є «прорив» —треба виконати якусь роботу, бо з’явилося відставання від плану. І люди по закінченні зміни йшли ще на роботу — на шість годин, а за це по талону дістаєш миску супу, а може, й ще добавки... Людина за те, щоб поїсти того супу, працювала шість зайвих годин. Отак голодом влада експлуатувала робітників. Ось так «мудро» вчинили комуністи, заводи будували за юшку, а на селі всіх винищували як не висилкою до Сибіру, то голодною смертю»...

«А наприкінці 1933 року ми загубили нашого батька. Де він зник, не могли найти і сліду. Якось мама каже: «Щось довгенько не приходе наш тато». Він жив за півкілометра від нас і часто приходив додому. Я знав, що він ще відвідував двох дочок заміжніх. Мої припущення такі: коли він йшов до дочок, його могли забити «кукушки» (місцеві безхатченки та розбишаки), які снували навколо заводів. Так ми і загубили свого тата, який загинув невідомо де і як. Так, він повернувся до України, але скільки йому довелося пережити на Півночі в лісах, а до того ж він, глухонімий, ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так карали. 

Оте існування під чужим іменем не дозволило одружитися з дівчиною Сонею, яка почекала-почекала та й вийшла заміж за іншого...

А потім — війна. Пилип, тобто Григорій Вовк, уже був токарем найвищого сьомого розряду на «Запоріжсталі». Робили демонтаж обладнання...  Верстати зняли і завантажили швидко, а все інше скоріш руйнували, ніж складали. А днів за десять до приходу німців, наприкінці вересня, всіх з демонтажу спрямували на призовний пункт. Григорія Вовка записали в партизани...

Про те, яка була організація партизанів, може свідчити такий факт: коли прийшли німці, він  випадково натрапив на свого командира загону. Той ішов здаватися... Ледь умовив не поспішати, бо розстріляють і його, й інших. А потім побачив, як діє нова влада, що її спочатку багато хто в місті сприймав як «європейську цивілізацію». Енкавеесники перед втечею розстріляли у місцевій тюрмі чимало людей. Родичі кинулися сюди, щоб знайти своїх. А німці почали розганяти їх гумовими палицями. «Наче снопи молотили — по головах та спинах нещасних людей», — зітхає Пилип Миколайович.

Нове розчарування прийшло вже у селі, де хотів заробити хліба для сім’ї. «Колгоспи — найстрашніше тоді для селян, — пригадує він, — так і не розпустили. І дуже швидко з’ясувалося, що і Сталін, і Гітлер — близнюки-браття».

З початком німецького відступу посилилися облави на чоловіків призовного віку. Троє з їхньої сім’ї попалися на Херсонщині. Загін калмиків на німецькій службі промчався вздовж колони возів і шаблями обрубав упряж. Коні — окремо, а вози — окремо. Людей вишикували і погнали до Одеси. Місто під румунською владою здавалося раєм — працюють крамниці, висять ковбаси. Але — «не для вас»...

Бранців зачинили в театрі, потім ешелон, шлях на Берлін, далі —Нижня Саксонія, місто Брауншвейг. Через слабке здоров’я його поставили майстром токарної справи у чомусь на кшталт ФЗУ для остарбайтерів. Голодно, бо на легких роботах добавка до брукви не передбачалася. А в кінці війни якась із українських організацій, близьких до гетьмана Скоропадського, подбала про українців. Із Пилипа Тараненка та кількох його земляків зняли знак ОСТ, перевели до іншого табору, де харчували краще. Але поруч — завод, на який полювала авіація союзників. Тільки випадок врятував від загибелі під бомбами...

Прийшли союзники. Коли б був менш тертий — передали б у радянську зону окупації, чого він дуже не хотів, бо вже четвертий рік знову був Тараненком. А ще й зареєстрував свій шлюб із Сашею, українською німкенею, теж із репресованої сім’ї. Вона за все попереднє життя теж добряче набідувалася...

У 1946-му Англія оголосила, що прийме 100 тисяч колишніх радянських. Однак умова: поїздка на Британські острови — жінки одним пароплавом, а чоловіки — другим. Окремо Тараненки їхати відмовилися, і хоч пізніше, але дісталися до місця разом.

В Англії нові обмеження... Жінкам робота є, і навіть добра. Чоловікам наче теж, але їх нікуди не беруть. Спочатку тільки на копанні картоплі вдалося попрацювати. Але потроху влаштувалися, обжилися, купили дім (1953-й) на виплату, автівку (1957-й), тоді й удочерили дівчинку з української сім’ї, котра бідувала в Британії.

У 1968 році сповістив про себе до Запоріжжя, і до нього приїхала спочатку сестра Мотря, а потім і Галина. У 1990-му (ще за СРСР) приїздив у гості до України. А в 2002-му поховав дружину Олександру Андріївну, пожертвував кільком українським організаціям 6 тисяч фунтів і повернувся на Батьківщину. Тут подарував запорізькій «Просвіті» трикімнатну квартиру в центрі міста під офіс. Не лорд, не капіталіст, а простий робітник, який відпрацював 30 літ на одній англійській фабриці ледь не за мінімальну зарплату. Не бідує, але й у домі, в якому живе разом із сестрою, — без надмірностей.

Любить читати, і періодику теж. Добре орієнтується в політичному житті не лише України. Має свою оцінку сьогоднішніх українських політиків — і вона не дуже висока. Чоловік, який близько знайомий із соратниками Скоропадського та Винниченка, а також зустрічався із практично усіма діячами українського руху за кордоном післявоєнних часів, має право на власну думку...

 

Запоріжжя.