Переважну більшість тих, кого ми тепер називаємо переселенцями, війна вигнала з рідних місць просто в нікуди. Не маючи нічого в буквальному розумінні слова, вони опинились в нових містах і селах. Позаду залишилось все своє і рідне. Попереду - незнайоме і невідоме. Як починати там життя з нуля? Особливо, коли тобі вже за 50, 60, а то й за 80? Новий аркуш для життєпису вже не такий чистий і сповнений надій, як у юності. Але жити треба...

З початку війни у Хмельницькому тільки офіційно зареєструвалося майже 35 тисяч вимушено переміщених осіб. Приїжджих було значно більше. Але вони помандрували далі на захід у пошуках долі. Залишились ті, у кого вже не було ані сил, ані бажання, ані можливостей їхати далі.

Їм потрібно все - їжа, одяг, взуття, навіть славнозвісна зубна щітка. А найбільше - дах над головою, куди можна все це принести. Та проблема забезпечення житлом залишається дуже гострою.

Школа - більше не оселя

Для тих, хто має заощадження, вона вирішується завдяки орендованим квартирам та будинкам. Але це дороге задоволення. Віддавати щомісяця від п'яти до п'ятнадцяти тисяч гривень за оренду - це неможливо для тих, хто не має заощаджень і, крім того, залишився без роботи. Тому чимало людей на перших порах з готовністю заселялись у будь-які прилаштовані під ночівлю приміщення.

Та спрацювало одвічне правило: немає нічого більш постійного, як тимчасове. Замість кількох днів чи тижнів люди застрягли там на довгі місяці. Так сталось і з тими, хто досі мешкає у навчальних закладах обласного центру. Поки там не було занять, можна було жити. Люди звикли ночувати в класах і користуватись шкільними туалетами, навіть почали облаштовувати свої "родинні" закутки.

Початок нового навчального року все змінює. Школа - більше не дім. Її треба залишити. А куди йти?

Вільних місць ні у гуртожитках, ні в інших приміщеннях міської комунальної власності вже немає. Тож біженцям пропонують переїхати у райони. Хоча і в райцентрах з житлом дедалі сутужніше. І чи не єдиним доступним варіантом залишаються порожні сільські хати. Доводиться пропонувати саме таке житло. Та мало хто погоджується. Хтось не хоче прощатись із комфортом міського життя. Для більшості ж сільська праця (а без неї у глибинці не обійтись) не знайома і не до вподоби.

Хоча є і такі, хто залюбки оселяється у селі. Приміром, так зробила переселенка з Красного Лимана, котра з весни разом із дитиною живе в одному з сіл Хмельницької громади. Там для родини підшукали будинок, де можна жити безплатно. В хаті є всі необхідні меблі, підведений газ і вода. Тож міняти все це на місце у шкільному класі, хоч і міському, жінка не хоче.

Потрібно йти на компроміс

Хмельницькі гімназія № 1 та НВО № 5 були першими, хто прийняв переселенців ще взимку. Обидва навчальні заклади розташовані в центрі міста, і туди зручно було направляти приїжджих. Спочатку думали, затримаються там на кілька днів. Вийшло - на місяці.

Люди звикли до свого нового помешкання. А благодійники зробили все, щоб облаштувати там певні умови для проживання. Поступово школи перетворились на такі собі хостели з пральними машинами, душовими кабінками. Хоч немає своєї кухні, зате там організоване харчування, що теж доволі зручно для пожильців. І тепер, коли їх просять залишити школи, вони бояться позбутись ще й цих елементарних умов.

Наразі міська влада пропонує такий варіант, як сільські навчальні заклади інтернатного типу, де умови не гірші, ніж у міських школах. До того ж туди можна буде забрати те майно, що благодійники доставили до теперішніх притулків.

За словами заступника хмельницького міського голови Михайла Кривака, силою ніхто не виселятиме людей зі шкіл, однак роз'яснювати ситуацію і просити погодитись на інші варіанти міська влада все-таки буде.

Усі розуміють, що в школах залишились переважно ті, хто не має ані фінансової, ані фізичної можливості самотужки підшукати нові оселі. Цю функцію мусить взяти на себе влада. Але в будь-якому разі сторони мають піти на компроміси.

Облаштовують нове житло

Ще один із варіантів розв'язання проблеми, який пропонують в обласному центрі, - відремонтувати та переобладнати комунальні приміщення під гуртожитки для переселенців. Таких не так вже й багато, та все-таки їх відшукали у двох будівлях. Ремонтуватимуть за гроші гранту, який надає Північна екологічна фінансова корпорація. В одному гуртожитку планують зробити ремонт у кімнатах, замінити старі меблі, осучаснити санвузли. В іншому облаштують душові, відремонтують покрівлю, замінять вікна. Після цього там поселять понад сотню біженців.

Коштує все це дорого, а от кількість місць не така вже й велика. Тож є ще один варіант - переоблаштувати офісні приміщення в одній з адміністративних будівель.

Та все це відбуватиметься не так швидко, як хотілося б. Завершити ремонт житла для вимушених переселенців планують до наступного літа. Кілька десятків щасливчиків отримають там місця. Але кардинально на загальну ситуацію це не вплине.

Міський штаб вимушених переселенців має базу даних житла, яке можна зняти. Але більшість пропозицій у цьому списку вже зайнята. Особливо тих, що стосуються міських квартир.

З вакантних - переважно сільські хати, де ніхто не живе. Дуже часто житло там безплатне, лише з оплатою комуналки. Але готових поїхати туди небагато. Тим більше, що і запропоновані оселі часто потребують ремонту та облаштування. А робити це можуть не всі. Особливо, коли йдеться про літніх одиноких та хворих людей. Для них зима на новому місці буде найважчою. Про те, як життя складатиметься далі, вони вже й не думають. Будувати плани уже немає ні сил, ні часу. Сподівання на те, що допоможе влада і благодійники.

У молодих, енергійних та ініціативних настрої інші. Хтось об'єднується, щоб отримати землю і звести на ній своє поселення. Хтось ремонтує старі хати, облаштовується на новому місці та одразу береться до роботи... Хоч і з великими складнощами, але життя триває. І з часом для нинішніх переселенців Хмельниччина стане рідною.

Хмельницький.