З якоїсь причини (можливо, заради солідності) портрети класиків української радянської літератури в шкільних підручниках завжди подавалися в патріаршому віці, так, немов ці хлопці, Тичина, Рильський чи Бажан, ніколи не були молодими.
Яновський — не виняток. Благородна сивина на його хрестоматійних портретах майже обов’язкова. Та й сам він писав у романі «Майстер корабля» (1928): «Сиве волосся до чогось зобов’язує». І трохи далі: «Раджу всім дожити до глибокої старості».
Це написано, коли Яновському було ще далеко до тридцяти.
А помер він 51-річним — від серцевого нападу.
Перечитуючи його твори, ви можете тримати цей старий знімок юного Яновського перед очима, а можете й не тримати, все одно образ оцього романтичного хлопця просвічуватиме крізь сторінки його прози чи драматургії. В історії нашої літератури радянського періоду важко знайти когось іншого, хто б, як Яновський, зумів зберегти високий стиль, властивий юності, стиль зачарованої душі, для якої життя — це чудо. І то не лише у відносно ліберальних 1920-х роках, а й пізніше, за часів зрілої сталінщини й махрового нормативного соцреалізму. Хоча й змушений був і сам себе редагувати в угоду панівній ідеології, і його редагували немилосердно. Ось промовиста цитата: «Я виносив його (кіносценарій. — Ред.) в собі, як кобила — лоша. Спочатку вона певна, що її син буде шляхетним скакуном і весь вік ходитиме в шовковій попоні. (...) Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. (...) Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і — о небо! — ви одірвали йому голову й хочете причепити її в іншому місці».
Зрештою, зовсім не дивно, що Яновського погубив ранній інфаркт.
Залишається дивуватися, як «лошата», випущені ним у світ, надовго пережили свого автора. Він був здатен на кількох сторінках змалювати цілу національну трагедію, як-от у «Подвійному колі», де в одному бою в херсонських степах зустрічаються четверо рідних братів-українців, солдатів ворогуючих армій, — і знищують одне одного. «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників...»
«Це — на рівні світової класики», — казав його друг і однокурсник по Київському політехнічному інституту Сергій Корольов (так, той самий конструктор космічних апаратів).
Справді, романи Яновського «Майстер корабля», «Чотири шаблі» (1930) й «Вершники» (1935) зробили б честь будь-якій літературі Європи.
Але навіть покалічений цензурою й самоцензурою роман «Мир» («Жива вода», 1947) читається без надмірної оскоми душевної. Особливо — тепер. Бо в тому романі щойно закінчилася велика й тяжка війна, земля ще перекопана вирвами бомб і снарядів. І ось на цю багатостраждальну землю повертається солдат — однорукий, на залізних ногах. І йому треба навчитися жити заново, щоб відбудувати батьківщину, бо робити це більше нема кому.
