Подружжя Мельників.
Тут рідні стіни. Тут твоя фортеця, тут ти справжній. Із заплющеними очима легко знаходиш вихід зі своєї кімнати. Це затишне місце, де можна побути наодинці із собою або ж у теплому сімейному колі. Тут усе до дрібнички потрібне, бо з особливим трепетом ці речі бережуть пам’ять про важливі події твого життя...
Як же боляче було залишати мільйонам українців усе це рідне та звичне і їхати в невідомість. Війна відібрала їхні оселі й минуле. І хоч би як комфортно і безпечно було на місці нового поселення, серцем постраждалі від війни — назавжди у себе вдома. Дві родини з Миколаївщини, про які піде мова і які знайшли прихисток у Калуській тергромаді Івано-Франківщини, мріють про повернення.
Ранішні клопоти перервав звук вибуху
Розташоване неподалік Миколаєва мальовниче село Прибузьке відоме родючими чорноземами, які із року в рік обробляють працьовиті мешканці. Нині воно стало прифронтовим, де більшість інфраструктури зруйновано.
Окупанти гатять із артилерії, «Градів» і навіть ракетами.
Із Прибузького на Прикарпаття прибула Олена Мельник. До війни вона — трудолюбива господиня, власниця молочного міні-бізнесу — забезпечувала якісною продукцією мешканців Миколаївщини.
Чоловік Олени — аграрій, який щорічно дбав про те, щоб на українських полях сходила пшениця, а в домівках був свіжий запашний хліб. Син та донька подружжя — молоді успішні лікарі, котрі зі своїми сім’ями жили і працювали в Миколаєві.
...Того сумнозвісного лютневого ранку Олена з чоловіком удосвіта збирались на роботу, та їхні побутові клопоти перервав звук вибуху. Далі в метушні та велетенських заторах ледве виїхали, щоб забрати дітей та внука. Від постійних обстрілів кілька днів переховувались у погребі власного будинку.
На початку березня староста села повідомив, що сюди рухається колона російської військової техніки. Родина Олени без вагань прийняла рішення їхати, але куди саме — не знали. На власний ризик добрались до Вінниці, далі — до Новицької ТГ Калуського району.
Тим часом війна перетворила фермерське село Прибузьке на передову. Олена довідалася, що в будинок свекрухи, яка категорично відмовлялася залишати рідну домівку, влучив снаряд і жінку не вдалося врятувати... Тоді загинуло ще багато людей, Олена з чоловіком повернулися, аби поховати його маму. Це справді болючі спогади...
Після тих подій подружжя знову повернулося до Новиці, де оселилася їхня родина. А 27 квітня Олена з чоловіком... повінчалися після 30 років подружнього життя! Посприяли в організації церемонії мешканці села, які стали для переселенців найближчими друзями. Сьогодні Олена допомагає виховувати онука. Донька незабаром уперше стане матір’ю, а син влаштувався лікарем-стоматологом у Калуші.
Звичайно, життя Олени і її сім’ї назавжди змінила війна. Але, як і мільйони українців, вона впевнена у Перемозі, яку для України принесуть Збройні Сили. Перемозі, яка відбудеться завдяки всім тим, хто щоденно своєю працею та допомогою пришвидшують її настання.
Молитва про Перемогу
Рятуючи дітей від обстрілів, залишили власний дім та звичне життя, розпочали жити заново, але серцем та душею залишились у рідній Новоолександрівці. Все це — про героїню другої історії Марину Медведєву та її п’ятьох дітей.
Марина — людина мистецтва, художній керівник місцевого Будинку культури, віртуоз своєї справи, організатор за покликанням. А ще — чудова мати, яка виховує п’ятеро дітей і змалечку прививає їм любов до України та всього українського.
Про те, що розпочалась війна, Марині повідомив чоловік вранці 24 лютого, саме тоді в Миколаєві ворожа ракета вдарила в аеропорт. Чоловік Марини без жодних вагань одним із перших поїхав до військомату, щоб вступити до лав Збройних Сил і захищати Україну. Жінка залишилась удома із дітьми.
Коли одне із найближчих сіл окупанти взяли в облогу, а ще одне знищили повністю, Марина із дітьми переховувалась від постійних обстрілів у сусідів.
Російська військова техніка колонами їздила через Новоолександрівку, у селі не було ні світла, ні води, закінчувались продуктові запаси. Через знайомих жінка дізналась, що окупанти шукають військових і їхні сім’ї, знущаються над ними. У відчаї Марина вирішила залишити домівку та свою господарку та разом із дітьми їхати до безпечного місця.
Спершу був Кривий Ріг, потім поїздка евакуаційним потягом на Прикарпаття. Наприкінці березня Марина із дітьми приїхали до Калуша, де нарешті відчули себе у безпеці. Щоденно намагалась зв’язуватися із чоловіком, який на той час перебував у зоні активних бойових дій. А 27 травня їй повідомили, що чоловік поранений, у госпіталі. Марина повернулася на Миколаївщину, щоб підтримати його в реабілітації. ...Згодом знову повернулася до Калуша.
Нині жінка із маленькими дітьми тимчасово проживає в одному із дитсадочків міста. Марина щедро ділиться враженнями про доброзичливість калушан, про їх розуміння й турботу. Щодня відвідує богослужіння у Соборі Всіх Святих Землі Української, молиться за якнайшвидше повернення додому на Миколаївщину, до улюбленої творчості, молиться за здоров’я свого чоловіка, за всіх захисників і захисниць нашої Батьківщини, за визволення України від загарбників і таку очікувану Перемогу!
«Підгір’я» підставляє плече
На Прикарпатті із розумінням та щирістю зустрічають кожного, хто через російську агресію змушений залишити рідні домівки. Не лише допомагають матеріально, а й зігрівають любов’ю та увагою. Адже уявляють, як то — залишити все нажите, втратити близьких і поїхати в невідомість...
Залікувати фізичні й духовні рани допомагають доброчинці. Долучається повсякчас і благодійний фонд «Підгір’я», який заснував народний депутат Олег Марусяк. Волонтери здійснюють прийом внутрішньо переміщених осіб та відгукуються на різні потреби. Адже отак, єдиною родиною, тилова область допомагає переселенцям відчути себе у безпеці, швидше адаптуватися до нового середовища. Щоб після Перемоги повернутися додому та знайти в собі сили розпочати життя заново.
Івано-Франківська область.
Тепер діти в безпеці.
Фото надано героями матеріалу.
