Це й не дивно, адже 25 серпня бабуся святкувала сторічний ювілей.

Привітати довгожительку з цією поважною датою прибули староста округу Володимир Опанасюк, голова районної організації ветеранів війни і праці Анатолій Дергай, а також рідні, близькі та односельці.

Розчулена такою увагою бабуся охоче розповіла про своє життя і секрет довголіття.

— Народилась я в Зарубинцях, — почала стиха розмову ювілярка. — У нашій родині зростали окрім мене ще сестра-близнючка і брат. Нині вони вже покійні. Працювала я понад 55 років різноробочою у місцевому колгоспі. Що таке вставати ні світ ні зоря і лягати аж із вечірніми зорями, даючи лад господарству, на городі й у хаті, я думаю, ви знаєте. Наша мама рано залишила цей світ, коли їй не виповнилося й 40 років. І ми, діти, змушені були жити без її тепла та уваги...

— Чимале господарство тримали? — цікавлюся.

— Аякже! В селі жити і не тримати господарства — це чистої води злочин! Ми з чоловіком, Іваном Яковичем, котрий 12 років тому відійшов у засвіти, тримали корову, свиней, курей, гусей... Обробляли 30 соток землі, де вирощували для себе усю необхідну городину. Працювали дуже важко, але й мали результат!

— А що полегшувало важку працю?

— Змолоду я любила українську пісню. Співала, коли йшла на роботу в колгосп і коли поверталася стомленою додому. І на душі ставало світліше й легше... Хоча вдома на мене чекало ще також чимало різної роботи. А ще я — віруюча людина.

Молилася Богу, коли переживали навалу німців, у голодні 1933-й та 1946—1947 роки... До Всевишнього звертаюся і нині — прошу якнайшвидшого закінчення війни й повернення додому неушкодженими наших мужніх захисників. Багато років відвідувала богослужіння в місцевій церкві. Нині молитви читаю вдома...

— Знаю, ще й газети читаєте?

— Так, люблю бути в курсі подій, що відбуваються в рідній громаді, області, країні. Телевізор не дивлюсь, радіо не слухаю, а газету до рук ще інколи беру, читаю сама.

— Маєте улюблені страви?

— Їм усі українські традиційні страви, не перебираючи. На свята, як і всі, полюбляю щось солоденьке, особливу перевагу надаю червоному борщу та дерунам, люблю й молочні страви.

— У вас чисельна й дружна родина...

— Ми з чоловіком виростили й виховали двох красенів-синів — Миколу та Олександра, в якого я нині й проживаю. Микола також живе в Зарубинцях. Мої сини дуже працьовиті й хороші. Микола був завгоспом у місцевому колгоспі, Олександр — трактористом. А ще справжньою розрадою й втіхою на старості років є четверо онуків, стільки ж правнуків (проживають у столиці). У нас усі в родині працьовиті, дружні, щирі й привітні. Мені добре й комфортно з ними жити та радіти життю. Ще мої батьки мені колись казали: «Дерево тримається корінням, а людина — сім’єю».

— Таємницею довголіття поділитесь?

— Та який же у мене, простої сільської трудівниці, той секрет довголіття? Праця, праця і ще раз праця. Часу на якісь розваги чи витівки взагалі не було. Бачила чимало горя та біди. Ледь пережили Голодомори, збираючи на полях усе, що можна було їсти! А згодом війна, відбудова... Ще я звикла в житті завжди з добром і відкритим серцем ставитися до людей, нікому не робити зла, не заздрити... Нині з нетерпінням чекаю на Перемогу наших військ і миру в Україні. Бажаю всім добра, миру, гарного настрою і віри в себе і Всевишнього!

Житомирська область.

Фото автора.