Донедавна у невеликому мальовничому селі пустувала не одна оселя. Старі люди відходили у засвіти, молодші виїжджали на роботу в місто, а то й за кордон. Дачники, котрі облюбували собі тиху Саморідню, з початком воєнного стану рідко навідувалися до своїх помешкань.

А хата -- вона ж, як людина, потребує турботи і піклування. Чути розмови, лунає дзвінкий дитячий сміх чи тиха молитва, господині готують борщ, білять стіни, застеляють свіжу постіль -- і оселя одразу "оживає".

"Лише на нашому кутку в Саморідні заселилося три сім'ї з Часового Яру й одна з Мирнограда, що на Донеччині. Ще приїхав один харків'янин", -- розповідає жителька села Лариса Піскова (на знімку разом із переселенцями).

Лариса за освітою педагог, ще донедавна працювала в Саморідні бібліотекаркою. Її чоловік Сергій і нині завідує місцевим клубом. Талановитий Пісковий, кажуть у селі, не лише вміє грати на безлічі музичних інструментів, а й має золоті руки і добре серце. Разом із дружиною він постійно допомагає стареньким односельцям. Сергіїв тракторець, як палочка-виручалочка для Саморідні: одним картоплю потрібно викопати, іншим -- город зорати.

Тож коли надійшла інформація, що в село мають прибути переселенці з гарячих точок країни, подружжя Піскових перше взялося до роботи, аби належно прийняти людей, які потрапили у смертельний вир війни.

Завдяки старанням Лариси та Сергія й інших односельців у зеленому, заквітчаному квітами і травами (на знімку вгорі), хоч і незаслужено обділеному багатьма благами цивілізації куточку Корсунщини, "ожило" п'ять самотніх садиб. Власники у спорожнілих будинків є, та лише на папері. Тож попередньо Лариса шукала їх і запитувала в господарів дозволу на заселення родин вимушених переселенців. І ніхто, усвідомлюючи масштаб трагедії цих родин, не відмовляв, а навпаки -- всі співчували й охоче погоджувались.

Ще з весни родина Піскових узялась за підготовку хат. Ті, які новіші, достатньо було, каже Лариса, трохи підмарафетити і павуків поганяти. А в стареньких, які довго стояли під замком, довелося добряче потрудитись. Чи не найважливішу справу робив Сергій: реставрував груби. А приїжджі сім'ї, які зроду-віку не користувались пічним опаленням, щиро дякували за це і опановували нові навички.

З побутовою технікою та спорядженням дітей до школи допомагали благодійні фонди, співпрацю з якими взяла на себе Наталя Піскова, донька Сергія та Лариси (на знімку зліва направо Наталя, її батько Сергій, волонтер Євген Отземко, мати Лариса).

Разом із батьками та київськими друзями-однодумцями Наталка створила громадську організацію "Рота турботи", яка надає в Корсуні-Шевченківському гуманітарну допомогу насамперед вимушеним переселенцям із дітками. Новенькі наплічники та письмове приладдя вручили діткам (на знімку Лариса Піскова з Аліною, котра прибула з Донеччини).

Усіляко підсобляли прибулим й односельці. "У місцевого фермера Ігоря Моргуна була в Саморідні хата, яку він свого часу купив під дачу та засівав город, що поряд. А коли назріла потреба в житлі для переселенців, каже: "Заходьте і живіть". І дав їм усе: проводку, фарбу, шпаклівку, цвяхи, шифер... Сказав, що віддасть людям і город, якщо він буде їм потрібен", -- розповідає Пісковий.

А коли настав сезон огірків, люди несли їх своїм новим сусідам цілими відрами і мішками. Діляться й картоплею, помідорами, петрушкою-кропом, яйцями... Адже сім'ї приїхали з дітьми, яким особливо потрібне повноцінне харчування.

До речі, сумарно в родинах, які заселились у Саморідні, налічується дев'ятеро діток. Ось тільки родина Леоніда та Яни Юпашевських із Часового Яру прибула з чотирма дітьми (на знімку вся сім'я з Ларисою Пісковою). Глава родини, на жаль, має інвалідність, та все одно разом із дружиною та малечею піклується про облаштування оселі.

На сьогодні дітей-переселенців уже більше як саморіднянських. Відтак гостро постало питання відвідування школи. Але й цю проблему бігом владнали.

"Школярі вже влаштовані у Моринську гімназію. Туди їх будуть відправляти шкільним автобусом, -- діловито розповідає Сергій Пісковий, який незадовго до початку навчального року посадив усіх гуртом у свій автомобіль і звозив до Корсуня на передшкільний медогляд. -- А от Артура відправили вчитися у професійну школу на токаря, в Канів".

Артур -- старший син переселенців із Мирнограда -- здобував освіту в Краматорську, але провчився там лише півроку -- його евакуювали. Уже в Саморідні родина Піскових поклопоталась і завезла юнака до Канева. Оформили документи. "Хай дитина довчається", -- як про рідного, каже про хлопчину Сергій.

Що ж, на те й зветься село Саморіднею. Сама рідня. Усі один одного знають, усі один одному помагають. "А знаєте, у трьох хатах у нашому селі заселились переселенці, які поміж собою родичі. У селі їх жартома називають діаспорою", -- сміється Лариса й додає, що життя в селі, на щастя, пожвавішало. Навіть раз на тиждень пустили автобус на Корсунь.

І хоча дотепер немає в селі ні магазина, ні аптеки, родина Піскових із любов'ю називає Саморідню центром Всесвіту. Як показало життя, недарма. У найлихішу пору, втікаючи від рашистських звірств, багато зневірених людей знайшли тут не лише прихисток, а й щире співчуття, розуміння, міцну підтримку. Саме тут, у глибинці держави, серед простих і чуйних людей, вони по-новому відчули себе українцями, великою ріднею.

Олена МАРЧИК,
Лідія ЛІСОВА.

Фото надано Ларисою Пісковою.