Паралельні стежки і тандем Єшкілєвих

На знімку: світ грибів надзвичайно цікавий.

А він, навзаєм, бере за руку тебе і також веде до своїх світів.

Письменник Володимир Єшкілєв – автор понад двадцяти романів та збірок прози. Лауреат багатьох премій, зокрема престижної міжнародної премії "Портал" за роман "Богиня і Консультант" у номінації "Найкращий україномовний фантастичний твір". Митець відомий за своїми авторськими проектами, наприклад "Плерома" – часопис філософії візуального мистецтва, теорії мистецтвознавства та культурології. А ще він – кінодраматург та драматург, публіцист. Його творчість давно вийшла за межі Івано-Франківщини та України. Бо й мандрує у своїх творах світами та відкриває їх для інших.

Читачам хочемо представити не тільки творчу кухню письменника, його вподобання та захоплення, а сімейний тандем Володимира і Надії Єшкілєвих. Власне, світ двох особистостей, які перетнулися двадцять років тому і відтоді йдуть єдиним шляхом. І розпочали ми розмову із грибної теми. Й не лише тому, що на Прикарпатті після рясних дощів настав сезон осіннього тихого полювання.

Володимир: – Наші мандрівки у світ грибів є не лише збиранням заради домашньої кулінарії, а, радше, пізнанням лісу. Моє глибше знайомство з цим світом сталося пізніше, ніж у Наді. Цьому передувала передісторія. У 2017 році я був у Тибеті. Передбачався складний маршрут навколо священної гори Кайлас. Треба було потренуватися, а Надя вже мала досвід багатокілометрових лісових походів і запропонувала піші прогулянки на 10 і більше кілометрів. Я скинув кілограмів із 25 і з того часу намагаюся тримати форму.

Тибет – це безкінечна кам'яна пустка. Тисячі кілометрів дрібного каміння та розтрісканої зеленкуватої глини. В мене тоді з'явилася страшенна ностальгія за лісами. І коли повернувся з пустель Високої Азії, органічно приєднався до Надиного захоплення грибами. Так дружина витягла мене з-за письмового столу. Я виступав, скажімо так, учнем, відтак підмайстром, бо Надія – справжній майстер. У її рідних місцях кажуть, що коли зранку побачиш її на залізничній станції з кошиком, то до лісу за грибами можна вже не йти. Тепер тихе полювання – важлива частина мого життя. До того, бува, полював з рушницею, але від грибних експедицій отримую особливе задоволення: це медитації, це реально кайф. І жодна жива істота не страждає.

Надія: – Ми не збираємо чогось незвичного або екзотичного. От, наче відомі назагал печериці, їх є майже 250 видів. У лісі їх не беремо, бо можна сплутати різні види та отруїтися. А, до прикладу, ті ж гриби-парасольки чи, скажімо, зморшки мало з чим сплутаєш.

У дитинстві мені не дозволяли брати невідомі гриби, навіть моховики. Мама визнавала лише грибну класику: білі, підберезники, підосичники, лисички.

Відколи ми разом, багато експериментую на кухні. Тепер це стосується і грибних страв. Володя підтримав мої експерименти, ми стали купувати грибні атласи. Є хороший сайт "Світ грибів України" із фаховим каталогом, фотографіями. А ще ми збираємо тематичну бібліотеку, а паралельно значно розширили свій список їстівних грибів. Так поступово до нашого кошика потрапили червоні "ельфійські чаші" (саркосцифи), зморшки, гриби-парасольки, дощовики. Діємо обережно: за найменшого сумніву підозрілого не беремо. Гриби цікаві, а люди про них знають мало. Чому, наприклад, в одному й тому ж місці одного року ростуть бархатисті моховички, а іншого – червоні або сітчасті? Чому зморшки люблять кочувати з півдня на північ? А назви грибів – окремий лабіринт з окремими мінотаврами (сміється). Уже п'ятий рік поспіль пояснюю, що гливи – це не сірі рядовки. Що гливи ростуть на деревах і пнях. А зимові опеньки (фламуліни) – це ті ж популярні в рестораторів єнокі. Тільки останні вирощені штучно.

Володимир: – На жаль, у нашому регіоні немає курсів або лекцій з мікології.

Надія: – Свого часу я хотіла вчитися на міколога. Проте з'ясувалося, що кафедра мікології є тільки у Харківському університеті. У Закарпатському – вже давно ліквідували. Дивуюся, що вкрита лісами Івано-Франківщина не готує таких фахівців.

Якось у книжці про гриби натрапила на розповідь члена Норвезької мікологічної асоціації малазійки Лонг Літ Вун. Там, приміром, існує практика, коли волонтери після курсів мікологів у спеціальних пунктах на виході з лісу переглядають кошики грибників та консультують щодо якості зібраного. З її розповіді я дізналася і про те, що в різних країнах одні й ті само гриби науковці класифікують по-різному. Це наштовхнуло на думку, що можна не так сильно боятися, бо певний гриб в Україні може вважатися неїстівним, а в іншій країні їстівним. Це, звісно, не стосується блідих поганок та мухоморів.

Ми з чоловіком маємо задум написати великий роман про ліс, про гриби. Паралельно пишу кулінарну книгу. Пишеться по-різному, залежно від настрою. Наприклад, під час карантину інтенсивно працювала, а від початку війни – не завжди.

Для кулінарії мусиш мати настрій. Бо це так само творчість. Майстер має справу завжди з іншим продуктом. Впливає погода, інші чинники, як то готувати для різних людей. У Галичині є певні кулінарні традиції: голубці, вареники тощо, а от споживання морепродуктів не кожному до смаку.

Володимир: – Якщо до нас приходять друзі-гурмани, ми знаємо, що це буде не просто бесіда чи застілля, а дегустація. Тобто страва має бути наближена до стандартів високої кухні. Негурманам таке може й не засмакувати, бо незвичне. Так само, як пишеш тексти: не кожен читач готовий прийняти написане в сучасній стилістиці. Дехто не може сприйняти іронічні тексти. Так само – в кожному виді мистецтва.

– Ви у своїй творчості сміливий. Що вас надихає?

Володимир: – Експериментую. Не хочеться самому про себе розповідати, тим паче, що мистецтвознавці та літературознавці наговорили про мою творчість багато різного.

По-перше, не працюю на конкретну читацьку групу. Себто коли пишу – не створюю собі образу читача, який має прочитати цей текст. Це в якійсь мірі додає свободи. Є поняття комерційної літератури, коли твір пишеться під певну аудиторію або під переклад. Тоді автор свідомо ставить собі певні обмеження: якщо це переклад, то не можна вдаватися в місцеву специфіку, адже читачі за кордоном її не зрозуміють. Для пояснень тоді треба подавати розлогі культурологічні коментарі, купу посилань, що, зрозуміло, небажано для художнього твору. Тобто коли пишу, не думаю про тих, хто не зрозуміє. Зрештою, пишу для кваліфікованого читача. Це, можливо, зменшує читацьку аудиторію, але не спокушує дешевим бажанням сподобатися всім. Не готовий ламати себе під моду, кон'юнктуру, під певні вимоги видавців, які б хотіли, безперечно, більш комерційних текстів. Їх теж можна зрозуміти. Тому одразу кажу видавцям, що писатиму так, як хочу.

– Ваші публікації у пресі завжди йдуть у розріз із загальноприйнятою думкою на ту чи іншу тему.

Володимир: – Переконаний, що, умовно кажучи, письменник-публіцист має бути таким "екзистенційним ворогом", мати свою позицію, визначену внутрішнім, суто особистим, відчуттям норми. Адже, на відміну від політика або блогера, для письменника бажана парадоксальна візія того, що відбувається.

– У цьому розрізі ми не можемо не зачепити тему війни і супутніх суспільних процесів. Тема переселенців. Як зміниться Івано-Франківськ від їх напливу?

Володимир: – Вважаю, що місто – це таке місце, де зустрічаються дуже різні особистості і різні потоки соціальних сенсів. До міст історично приходили люди з різних країв та етнічних культур, різного рівня цивілізованості. І місто їх усіх так чи інакше змінювало, робило їх містянами. Думаю, що Франківськ – саме такий плавильний котел, у якому всі прибульці-приїжджі стають франківцями. Тим паче, що в місті є критична кількість людей, що вже сформувалися у його середовищі і формують його далі. Тобто це не гола земля чи індустріальна промзона, куди приїжджають на заробітки. Це європейське місто, в якому є традиційний центр із Ратушею, Соборна площа, Вічевий майдан. А ще культурні осередки і просто кав'ярні, де гуртуються знакові містяни. Тут означена самобутність міста.

Приїжджі з цим рахуватимуться, хочуть вони цього чи ні. Важко уявити, що вони можуть створити альтернативний центр. Тобто індивідуально можуть протистояти місту, не любити або не приймати його правил і традицій. Але створити альтернативний центр, який би продукував іншу цивілізаційну позицію, ніж та, яка сформувалася у Франківську, навряд чи зможуть. Тому не дуже переживаю за самобутність міста. Думаю, що переселенці стануть франківцями якщо не в першому, то в другому-третьому поколіннях. Якщо ж їм буде тут некомфортно, то світ нині побудований так, що завжди можна знайти інше місто. Для Франківська це не плюс і не мінус, він такий, яким він є. Зручний, непафосний, консервативний, із чітким розмежуванням кланів та поколінь.

– На площі Шептицького за Союзу була автобусна станція для приміського транспорту. І так само було в багатьох галицьких містах. Тепер центр справді став ошатним центром.

Володимир: – Бо Франківськ повернувся до своїх європейських традицій. А за радянських часів, зрештою, ідеологія "совка" не передбачала міста як певної сакральної позиції. Місто вважалося місцем для відновлення робочої сили, що працювала на заводах і фабриках. Тобто мали бути спальні райони, де робоча сила відпочиває після 8-годинної праці, з їдальнями, де відновлює сили шляхом харчування та пиття алкогольних напоїв. Та освітні заклади, де готують нові покоління робочої сили. Себто ідея радянського міста – це простір для життя і репродукції пролетаріату.

Франківськ – це не спальний район, це місто в повному розумінні, воно має якийсь сакральний центр, де є театри, філармонії, місця тусовки творчих людей, де відбувається політика в якості делегованої з Києва, а тут ми самі обираємо собі владу, яка нам подобається. Де міська громада вирішує якісь свої питання.

– Ще на тему війни: ваше бачення цього процесу.

Володимир: – Для мене це так звана відкладена війна. Розвал будь-якої імперії – процес травматичний. Розвал такої великої імперії, як Радянський Союз, мав би ще на початку 90-х розв'язати війну. Проте тоді центр імперії був сильно ослаблений цим розвалом. Щойно відновив фінансові, військові сили, щойно знайшов більш-менш прийнятну адміністративну форму для гегемонії, він почав війну. Те, що мало відбутися в 1991-му або 1992-му, розпочалося у 2014 році з анексії Криму. А тепер ця війна набула більшого масштабу. Підстаркуваті радянські гебешники зробили ставку на реставрацію СРСР. Власне, історія нам каже про те, що ніколи такий імперський реваншизм не був успішним. Розвалені імперії, звісно, завжди намагалися вилізти з труни і знов владарювати. Наприклад, після розвалу Римської імперії була невдала спроба імператора Юстиніана її відновити. Історія пам'ятає криваві Юстиніанові війни і чим вони закінчилися. Нині у нас відбувається щось подібне. Путін, певне, десь у мареннях уявляє себе сучасним Юстиніаном, але імператор із нього ніякий.

– На початку вересня минуло 20 років від вашої зустрічі з Надією. Про що нагадала ця дата?

Володимир: – Я був викладачем у Західноукраїнському економіко-правничому університеті, де Надя прийшла студенткою на перший курс юридичного факультету. Сиділа біля вікна. Така чемна, з розумними зеленими оченятами. Може, не на першій парі, бо то була лекція, та дуже швидко ми порозумілися з ерудованою студенткою, яка багато читала, відмінниця. З нею було про що говорити. Спочатку виник контакт інтелектуальний. Повага з мого боку. А Надя про свої відчуття розкаже сама.

Надія: – То була 23-тя аудиторія, перша пара після урочистої частини. Якось із перших лекцій звернула увагу на викладача. Перші місяці навчання, коли приїжджала додому на вихідні, то тільки й розповідала про Єшкілєва. Вдома жартували, що інших викладачів в університеті немає. Завжди знала, що в мене буде чоловік-інтелектуал, на менше не розраховувала. Думала, що краще бути самій, ніж із ким прийдеться, як мовиться. Для мене це було дуже важливо. Звичайно, коли ми вже почали зустрічатися, жити разом, зрозуміла, наскільки ще важливим є побут.

Якщо інші викладачі читали лекцію з підручника чи там з нотаток, то Володимир говорив від себе, і його уважно слухали. Було дуже цікаво. Особливо мені подобалися лекції з філософії на третьому курсі. Тепер  агітую чоловіка, щоб готував такі відеолекції  для Ютубу.

Володимир: –  Працюємо над цим.

Надія: – Десь наприкінці третього курсу спробувала щось писати. Почалося все з презентації часопису "Ї" в університеті. Володя запросив культуролога-політолога Тараса Возняка, і вийшло дуже яскраво. Я купила кілька номерів "Ї". В одному з них звернула увагу на оповідання Емми Андієвської "Говорюща риба". Перший мій текст був рефлексією на цей твір. Мої тексти взагалі рефлексивніші та емоційні. Натомість у Володі вільний політ фантазії – він може "мандрувати" світами. Мабуть тому, коли принесла йому перші тексти, то сказав, що нікуди не годяться. Це дуже розчарувало, і я закинула писати.

Років зо три тому знову щось написала. Тепер, коли Володя знає мою історію, зрозумів контекст моєї прози, навпаки, каже: лиши вже ту павутину, а краще щось напиши.

Володимир: – Бог із нею, з тією павутиною (сміється).

– Як так сталося, що авторитет іменитого письменника не тисне на іншого в подружжі?

Володимир: – У нас вирішилося в той спосіб, що в Наді сильна воля. Є деякі речі та ситуації, коли вона сильніша і впертіша за мене. Цікаво спостерігати, як дружина створює свої світи. Підозрюю, що призначення письменницьке пов'язане з тим, щоб відчувати і слухати навколишній світ. Тобто не може все, що пише, витягувати із себе. Така література нудна. Себто є такі автори, котрі написали двадцять романів, і всюди – "ось він я". Усі персонажі розмовляють його мовою і міркують його думками.

Письменник має слухати світ навколо себе. Бо що таке література? Це мистецтво, коли світ розкладаєш на якісь такі якби шматочки, а згодом майструєш із них свої, ще ніким не складені пазли. І тоді це мистецтво.

І от Надя відкрила для мене частинку незнаного для мене світу. Стежачи за нею: як вона живе, яка вона, її судження, відкрив для себе дуже багато, можливо, зі світу емпатії, зі світу емоційного інтелекту. Може, дещо з того, чого мені бракувало.

– Чи існує поняття вчитель-учениця?

Надія: – У нас це відбувалося по-різному. Володя не мав учительського шаблону для наших стосунків. А в мене досить довго була інерція. Навіть тоді, коли п'ятнадцять років тому переїхала жити до чоловіка, продовжувала звертатися до нього на "ви".

Для мене є дуже важливим особистий простір. До зустрічі із Володею, наприклад, були випадки, коли мої рідні відкривали адресовані мені листи. Натомість знаю, що Володимир ніколи не інспектуватиме мої речі і гаджети, як і я його. А ще мені з першого разу було зрозуміло, що дім Володі – мій дім. Плюс книжки. Коли ми ще зустрічалися, я жила на орендованій квартирі та оберемками тягала від Володі книжки. Потім повертала. І ми годинами обговорювали прочитане.

– А що тепер?

Надія: Тепер простіше. Ми за стільки років дуже добре знаємо одне одного. От, скажімо, йдемо вулицею, тримаю його за руку. І відчуваю, що зараз там щось фантазує, подумки складає текст чи щось інше. Чи, навпаки, за щось переживає. Відчуваю це за енергетикою, за дотиком. Або ж Володя бачить, що в мене змінився настрій. А ще плюс у тому, що ми творчі, не зациклені на тому, що хтось має йти на роботу і заробляти гроші. Тому в мене було і є багато захоплень. І Володя мене в цьому завжди підтримує.

Свого часу шила іграшки, але не вміла їх продавати. Воно не виходило як бізнес. Кулінарією займалася й до того, а вже під час карантину визріла ідея написати авторську кулінарну книгу. Тепер  зосередилася на цьому.

– Чи було відчуття, що літератором-конкурентом не станете,  що чоловікового рівня досягти важко, а нижчого не хочеться?

Надія: – Я вже згадувала, що до якогось часу більше не хотіла писати. Тексти у Володі завжди інтелектуальні. Іноді читаєш, може, десь щось не відчувати чи не розуміти, але захоплює естетика тексту, побудова речень. Така собі насолода стилем. Раніше здавалося, що так не зможу, а займатися чимось на штиб "сімейного підряду" видавалося дивним та несвоєчасним. Як і в кожної "книжної дитини" мала свої, можливо смішні, уявлення про письменників. Коли вперше почула, що Володя письменник, легше було уявити, що сиджу за друкарською машинкою, а він диктує мені якісь свої тексти, аніж те, що писатиму сама. Здавалося, що треба щось інше робити. Та в якийсь момент зрозуміла: навіть якщо не публікуватиму свої твори у Фейсбуці чи в майбутній книжці, все ж нехай залишаться як приватні записи. Мені не принципово, щоб вони вийшли друком.

В якийсь момент для мене стали важливими питання роду та пам'яті. Є місця, де з дитинства ходила і де нині запанувала пустка безпам'ятства.

Неподалік мого села в Коломийському районі майже півстоліття існували польська та німецька колонії, багатолюдні поселення. Після Другої світової війни вони зникли, людей повивозили, повбивали. Нині там ліс і поле.

– Ви це досліджуєте?

Надія: –Так. Це поселення Святий Юзеф та Святий Станіслав неподалік Сідлища. Теперішні села Станіславівка, Сідлище, Хоросна –- там поруч жили, працювали, молилися кілька тисяч людей, а зараз усе поросло деревами та мохом. В якийсь момент зрозуміла, що мушу написати про них. Ми багато говорили з Володею, і так виник задум, що напишемо великий роман про Циментів ліс, навколо якого залишилися покинуті сади колоністів. Нині досліджую цю тему.

– Героїв поселити туди...

Надія: –Там був величезний костел. Сам цісар Франц-Йосиф давав гроші на храм. Він ще стояв після війни, коли зникло саме поселення. У 1966 році радянська влада напхала вибухівкою костел, і його підірвали. Залишився поріг, камінь входу до храму. Для мене це так само символічно. Костел височів на 50 м, як франківська Ратуша, а лишився лише поріг. І більше ані цеглинки...

– Чому його знищили, яка була мета?

Володимир: – Дратував, як і кожна культова споруда.

Надія: – А що, наші церкви не нищили?

Володимир: –  Поряд були українські громади: доволі національно свідомі люди. І так само про це нічого не відомо й тим цікаво: історія українців, якою була комунікація з поселеннями, або як вони ворогували.

Надія: – У моїй сім'ї залишилися старі ікони. Бабуся казала, що серед колоністів були німці, поляки та мадяри. І коли я питала – звідки ці ікони, то виявилося, що мадяри, як тікали, залишили їх у нас. Нині навіть імені їх не знаємо, просто є образи. Мадярів після війни вивозили вагонами з Коломиї, ще звідкись. Та про це дуже мало відомо.

Володимир: – Не ставимо собі за мету відновити якусь історію. Не варто зачіпати конкретні прізвища, тому що це насамперед  неетично: якийсь біль від тих подій. Важливіше зрозуміти шляхи трансформації пам'яті: зникло щось велике – оці поселення, цей костел – і чому не залишилося пам'яті про це. Як працюють у людській свідомості механізми збереження та викреслення. Оце цікаво. Нема завдання наукового, історичного, нехай історики цим займаються. Цікаві люди, які нині там живуть: на їхніх очах виник якийсь цивілізаційний осередок.  Для них то було як мара: ну, жив там якийсь народ, потім не жив...

– У ті часи ми не заглиблювалися. Тому воно зникало безболісно.

Володимир: – Хтось заглиблювався. Воно не безболісно зникало, в тому то й справа. Тут є певні тонкі енергії, бо то задум якоїсь претензії на викриття історичної несправедливості. Ці колоністи прийшли на українські землі не з волі місцевого населення. Але цікавий цей момент – от, були якісь прибульці, прибули і потім вони зникли... залишилося щось. Цікаво, коли натикаєшся на залишки вулиць, залишки фундаментів, будинків...

– Тепер розумію, про що ви маєте говорити під час десятикілометрових прогулянок.

Надія: – Мені розповідали, що в одному із закинутих садів ще залишилася стара піч. Маю задум знайти її і щось приготувати – це буде символічно. Якби повернення у ті часи.

Володимир: – Ти вже дуже багато розкрила наших планів. Треба залишити таємниці, щоб читачам було цікаво. До речі, задум роману спільний, але дуже дякую Наді, що вона відкрила мені цей світ.

– Як пишеться спільно роман? Вплітається одна історія в іншу?

Володимир: – Романи пишуться дуже по-різному. Іноді буває так: спочатку пишеться, що називається, риба, важливі моменти, а потім текст іде. Як хвиля. Надя має якісь свої методи і технології письма. Мені навіть дуже цікаво, як усе це буде. Тому що іноді виникають дуже неймовірні речі, коли текст складається несподівано зі взаємодії. Це письменницька кухня, а результат – готовий текст.

– Що для вас сім'я?

Володимир: – Це світ, у якому двоє людей створюють щось нове, незвичне. Яке не належить ні одному, ні другому, а двом.

Надія: – У нас є японська гравюра. На ній – вертикальні стовпчики, дуже схожі на двері або портали. Мені вони символізують мандрівку світами. Сім'я – це коли тихо і ніжно береш когось за руку і проводиш крізь такі портали до своїх світів. А він, навзаєм, бере за руку тебе і також веде до своїх світів.

Записала Людмила СТРАЖНИК.

Івано-Франківська область.

На знімку:  спочатку були книги.

На знімку: світ на двох.

Фото надано подружжям Єшкілєвих.