У нас немало справді видатних співаків, визнаних на батьківщині і в світі. При тім голос Ніни Матвієнко — цілком особливе явище. Колись дівчину не взяли до жіночого естрадного ансамблю Житомирської філармонії — через надто «народний» голос. Справді, здавалось би, цей голос цілком вписується в живучу «народницьку» модель, притаманну і радянській культурі, та й — за інерцією — новітній українській. Мовляв, мистецтво належить народові, бо походить з народу. Ще не так давно ця модель унаочнювалась у так званих творчих звітах областей — помпезно-велелюдних, вишивано-шароварних концертах у столичному Палаці «Україна». Ця картинка завжди навіювала образ такого собі парадно-щасливого колгоспу.
Утім, саме Ніна Матвієнко від самого початку творчої кар’єри свідомо й послідовно уникала оцієї «хорової колгоспності». Хоча й віддала чверть століття, кращі роки для творчості, колективу народного хору імені Григорія Верьовки.
Її голос дивовижно індивідуальний, його нема з чим порівнювати, хоча, тут варто повторитися, яскравих вокальних талантів нашим співвітчизникам не бракує.
Вплив її голосу часом близький до містичного, він пробуджує несподівані ряди асоціацій, часом неймовірно глибоких. Авторові цих рядків довелося якось на початку 1980-х років побувати на концерті Ніни Матвієнко в маленькому залі столичного Будинку актора. Пригадується, поміж іншого, виконаний нею тоді загальновідомий романс на слова Олександра Олеся («Сміються, плачуть солов’ї...»). Він викликав водночас і сльози захоплення, і дивний острах. Здавалось, після цього романсу нас усіх звідси не випустять, а виведуть чорним ходом прямо до КДБ, на Володимирську, 33 (а це зовсім поруч). Але ж у тій пісні не було жодних крамольних алюзій — політичних чи бодай громадянських. Ніби ж звичайна собі любовна лірика — а ось слухаєш — і на душі так, немов над тобою й під тобою розверзається безодня.
Як це? Звідки це?
Вона народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині. Звичайна сільська родина, в якій 11 дітей — тоді не рідкість. Нінина мати, Антоніна Іванівна, могла співати на три й навіть на чотири голоси. Зрозуміло, від кого Ніна отримала в спадок свій пісенний дар. Однак отримала від матері й ще дещо. Через багато літ, вже дорослою, Ніна Матвієнко дізналася, чому односельці називали їхню сім’ю «шляхтою». Виявляється, за сімейним переказом, один із предків по материнській лінії, такий собі Микита Нестич, доводився троюрідним братом самій давньокиївській княгині Ользі.
Можливо, в цьому — один із секретів дивовижної магії Ніниних пісень. Точніше, не в самому факті належності до старовинного княжого роду, а в усвідомленні цієї належності й цього взаємозв’язку — через пісню.
Зрештою, чи не всі ми маємо предків десь у глибині княжих часів. Інша річ, що не всі те усвідомлюємо чи бодай про те згадуємо.
З роси і води вам, Ніно Митрофанівно!
Фото із сайту armyinform.com.ua
