Біля приземкуватої хати — розлогий горіх. Поруч купа дров, накрита клейонкою. Дев’яносторічна баба Саня сідає на потемнілу від дощів лавку і починає розповідати про своє життя. Невеличка, худенька, одягнена у стареньку куртку, підперезана хусткою.

— Оце моя батьківщина, — показує на дворище. — Тут жили мої тато з мамою, Петро та Катерина Джирми. Разом зі мною було у них п’ятеро дітей: Олекса, Іван, Христя, Варка і я, Санька. Тепер уже нікого немає, тільки мене чогось Господь не кличе до себе. Уже ж я нажилася і надивилася всього — доброго і лихого.

Баба Саня пригадує своє холодне і голодне дитинство, й у глибоких сірих очах бринять сльози. У такт її розповіді повіває прохолодний вітерець, ворушачи опале листя.

— У тридцять третьому мені було десять, — тихо починає оповідь. — У колгосп забрали з дому все до нитки. Мати кип’ятили у горщику воду, кидали туди пучку потруху і давали нам, дітям, по кілька ложок. Ми питали: «Мамо, а ви чого не їсте?» Вони тільки хитали головою і виходили з хати. Коли поховали сусідських дітей, мати, ледь пересуваючись пухлими ногами, пішли до сільради. «У мене, — сказали голові сільради, — помирає п’ятеро дітей. Ради Бога, дайте хоч пригірщ висівок на заколот...» Над нею змилостивилися, виділили пайку. Так ми вижили.

У тринадцять Саню почали брати до колгоспу на роботу. Носила воду до жатки, сапала буряки. До школи не ходила — не було у що одягнутися і взутися. Так на все життя й залишилася неписьменною...

— Коли прийшли німці, — продовжує, — вони не скасували колгоспу. Казали, що й придумувати нічого не треба. Люди звикли задурно гнути спину. Потім нас, рабів, почали забирати у Німеччину. Я хотіла втекти від облави, та поліцаї попередили: «Не поїдеш — фріци повісять батьків і спалять хату...»

Двадцятирічна Олександра Джирма потрапила на польові роботи. Їсти наглядачі не давали. Від голоду невільники набивали шлунок просяною половою і масово вмирали. Дівчина спробувала втекти. Знесилену, її зловили і кинули до концтабору Аушвіц. Звідти — на воєнний завод поблизу Магдебурга. Коли у сорок п’ятому почалися бомбардування,  Олександра знову втекла. Цього разу — з подругою. Дівчата довго пробиралися нетрями та болотами. Наткнулися на своїх. Зраділи. Однак два місяці разом з іншими остарбайтерами їх тримали у радянському таборі. 

— Додому, у свою Головківку, я повернулася влітку, — веде далі баба Саня. — Якраз були жнива. Змучена і квола, пішла до жатки. У полі давали хоч якусь затірку, а вдома майже нічого було їсти. Потім почали набирати на роботу у радгосп. Поїхала. У сорок сьомому знову почався голод. Їли з дівчатами хвостики з буряків, макуху. Від цих харчів хворіли, знесилювалися. Якось на Великдень не вийшли на роботу. Лягли під гуртожитком і грілися на сонечку. Думали, покарають нас за це, та якось обійшлося.

Повернулася у рідне село — знову в колгосп, у польову бригаду. Трудилася, як і всі самотні жінки, з ранку до вечора. Там і зустріла колишнього фронтовика, каліку, без ноги. Не відмовила, коли Євген Дядига запропонував зійтися. Дуже хотіла Олександра дітей. Вони навіть снилися їй — у білих сорочечках, русяві та сіроокі. Та змучена голодом і тяжкою працею, вона не змогла розродитися. І перший раз, і другий. У пологовому будинку, у Чигирині, лікарям не вдалося їй допомогти. Зійшла Олександра кров’ю, поховала діток.

Тільки за третьою вагітністю лікарі запропонували їй зробити кесарів розтин. Але без наркозу. Знеболювальних препаратів у райлікарні не було. Погодилася перенести пекельні муки, аби лиш врятувати дитину. У 1958-му з’явився у неї синочок, Толя.

— Немовляті було сім місяців, як поховала я його батька, — зітхає баба Саня і витирає краєчком хустини очі. — Ростила сина сама. Бувало, у школі роздають для дітей-сиріт та напівсиріт одежу та взувачку, а мене обходять. Санька, казали, сама свого школяра обмундирує. Вона не ледача. Заробить і купить, що треба. Так воно й було. У нитку витягувалася, а купувала синові все, щоб не згірш від інших дітей ходив. А коли підріс мій Толя, став помічником. Не цурався ніякої роботи. З дитинства відчував себе господарем.

Тепер Анатолій Євгенович має свою родину. Живе у Головківці, у добротному будинку. Кличе до себе й матір. Та вона нізащо не хоче кидати батьківського гнізда. На її кутку тихо і спокійно. У хаті тепло і затишно. Син дбає, щоб у матері завжди були під рукою дрова. Попри свої роки, баба Саня велика чепуруха. У її світлиці образи на стінах, заквітчані рушниками. На долівці — чисті домоткані доріжки. У кухні на плиті аж виблискують маленькі каструлі.

— Я собі борщ варю. Можу ще й пиріжечки спекти — з яблуками чи з сиром. Толя приносить мені з базару молоко, масло. А більше старому й не треба. Дякувати Богові, ворушуся. Шкода лишень, що до церкви не дійду. То я вдома молюся — за сина, його сім’ю, за всіх добрих людей...

Баба Саня, закочує рукави своєї одежини і показує тавро.

— Тих нелюдів, що випекли у концтаборі номер на моїй руці, давно вже немає. Як і тих, хто відбирав останній шмат хліба у матерів і дітей. А мене Господь Бог тримає на білому світі. Мабуть, для того, щоб я розказала про їхні лиходійства. 

Засвідчила про їхні темні душі. Щоб люди ніколи більше не допустили такого горя. Щоб ніколи не плакали від голоду діти...

Черкаська область.

Олександра Джирма показує тавро остарбайтера на руці.

Фото автора.