Тільки третя спроба автора цих рядків додзвонитися мешканці села Копили, що під Полтавою, Вірі Квят увінчалася успіхом. Жінка фарбувала вікна знадвору. Застати її в хаті непросто. У звичних для сільської господині клопотах не було б нічого дивного, якби не знав, що їй зозуля накувала вже 92 роки! А випробувань, що випали на її долю, не побажає й ворогам.

У 1932-му Вірі виповнилося одинадцять. Сестричка — майже вдвічі менша. Мати через хворобу не могла піти на постійну роботу, єдиним годувальником родини з чотирьох душ залишався скалічений в аварії на залізниці батько. Він улаштувався кубоваром (заварювальником кип’ятку для транзитних пасажирів) на Південному вокзалі Полтави, туди з їхнього села — рукою подати. Тоді вже допомагала батькам порати город, хоча на їхніх пісках родило погано. Наприкінці літа зібрали аж... 5 відер картоплі.

А вже на початку осені по хатах пішли повпреди влади, пропонуючи здавати «лишки» продукції. Та яка вже там у них зайвина... Десь у кінці листопада з’явилися місцеві комнезамівці (так їх називали з часів «розкуркулення» селян), щоб вигребти з погреба буквально все: і ту картопельку, й відро бурячків, і навіть макітру з помідорами. А тато за продуктовою карткою одержував тільки хліб: по 800 грамів на себе і по 200 — на трьох інших членів родини, які не працювали.

Наприкінці 1932 року настав справжній голод. Коли у тата стали пухнути ноги, мама зняла з шиї вінчальний хрестик і понесла його в «Торгсин». За ту коштовність дали з півпуда борошна-«вальцівки». Повернувшись додому, почала робити затірку, а решту борошна тато заховав між припічком і димоходом. І тут на порозі з’явилися комнезамівці. Старший знущально промовив: «Галько, ми на вареники прийшли!» Мама ж по дорозі в «Торгсин» котрійсь із сусідок сказала, що йде за борошном... Непрохані гості забрали його разом із торбинкою...

Віра Квят на все життя запам’ятала жорстокий урок від мами. Якось дівча гралося вдома у подружки Наталки. А її батько працював доглядачем вагонів і міг «ревізувати» їхній вміст. Тож харчі в його хаті не виводилися. Заглянувши під ліжко, мала гостя побачила там ящик із величезними картоплинами. Подружка кивнула: візьми одну. Та сестричка Наталки доповіла про крадіжку дорослим.

«Я принесла ту картоплину додому, коли тато варив якусь пісну юшку, — каже жінка. — Він не спитав, де взяла, — мовчки покришив і вкинув у киплячу воду. Тоді ж у хату ввійшла розлючена мати і зі словами «Ах ти ж злодюжка!» почала шмагати мене лозиною по ногах. А вони вже пухлі були, тож на панчішках одразу виступили плями сукровиці... Тато мене трохи прикривав, але мовчав. Коли мати вийшла, продовжив розмішувати ту баланду, а з його очей сльози капали просто в каструльку».

Якими запам’яталися голодні роки на смак? Дуже смачною, каже, була баланда з макухи. 

Хоч готували рідесенькою, але запах який! Майже делікатесом стали й невеличкі котлетки-пшоняники, що аж шелестіли в роті. Пізніше їла й суп із лободи, і кульбабу, і цвіт акації — жовтої та білої. З рослин найбільше запам’яталися козельки з вузенькими листочками та тоненькими корінцями. Хоча ті харчі з’явилися тільки пізно навесні 1933 року.

Рятівним для їхньої родини харчем вважає мушлі з берегів Ворскли. «Тато казав нам: дітки, дотерпіть до весни, коли розтане річка, — розповідає пані Віра. — Ні, про рибу тоді й не чула, може, її виловили раніше. Як пригріло сонечко, тато приходив з роботи, брав сапу і скородив піщаний берег. Приносив молюсків, і ми очищали їх від панцирів. Мама сікла всю масу й кидала на сковорідку. Той делікатес спочатку випускав якесь молочко, а потім воно висмажувалось і виходило, як нам тоді здавалося, найсмачніше у світі м’ясо... Ви такого не куштували? А я б і тепер приготувала, якби хтось приніс. Отак ми врятувались...»

...У травні 1938 року втратила батька, якого репресували. Досі не знає, де його могила... Як дочка «ворога народу» ледь не вилетіла з залізничного технікуму. Закінчила його перед війною, поїхала на Урал, у Челябінську область. Там будувала додаткові колії залізничних шляхів, якими потяги зі зброєю та людьми йшли на фронт. Потім повернулась в Україну — відбудовувати залізничні станції. Згодом працювала майстром, інженером у полтавських будівельних організаціях. На пенсію вийшла у 1979-му. На батьківському обійсті живе разом із сином — інвалідом по зору, який майже нічого не бачить. І пише проникливі вірші. Бо ж іще так багато треба сказати нащадкам. За себе і за мільйони ровесників, які не пережили цього жахіття.

Полтава.

На знімку: Віра Квят.

Фото автора.