«Дід мій Улян ловив величезну рибу, для нас, дітей, чистити її було справжньою карою!» — сміється Володимир Збаржевський з Донецька, постійний читач «Голосу України» (на знімку). Але чищення риби — незначне випробування порівняно з війною, німецькою окупацією й Голодомором 1946—1947 років, які пережив він у дитинстві. «Не хочу згадувати — молодим це складно зрозуміти», — махає рукою Володимир Францевич, але все-таки розповідає.
Володимир Збаржевський народився в серпні 1937-го в селі Гальчин на Київщині — через місяць ця територія стала частиною Житомирської області, куди в 1947 році прийшов голод, люди міняли на їжу одяг, ковдри — віддавали що завгодно, щоб тільки вижити. Грошей у селян тоді не було, за колгоспні трудодні нічого не давали.
«Збирав у полі «мертву» картоплю, яка залишалася в землі після трактора. Шматок хліба або пиріжок боявся їсти, навіть якщо голодним був — раптом їжа закінчиться», — згадує Володимир Збаржевський
Щоб вижити, мати вивезла Володю і його дворічну сестру на Західну Україну. Спочатку втікачі потрапили до Львова — там люди у формі наказали їхати, інакше — арешт. Родина Збаржевського потрапила в селище, що було за 20 кілометрів від містечка Берестечко Волинської області.
Володимир Францевич каже: «Люди на Західній Україні боялися слів «колгосп» і «комунізм», в 1939-му, при приєднанні Західної України до Радянського Союзу, там закопували в землю продукти — в 1947 році ми їли сало, зарите 1939-го».
На Волині Вова пас корів за шматок хліба, його мама працювала у наймах. Пам’ятала голод 1932—1933 років: розповідала, що тоді вмирали всі — люди були прив’язані до своєї землі, намагалися тримати худобу, і не можна було раптом усе кинути й виїхати.
У 1947-му у селах Західної України встановилася подвійна влада: вдень панували «совєти», а ввечері — бандерівці. «На Волині, бувало, ночуємо в хаті, вночі двері відкриваються, заходять кілька осіб, подивляться на нас і підуть далі. А хто це був — не знаєш, боялися і бандерівців, і комуністів», — згадує Володимир Збаржевський.
На його думку, голод в Україні і в 1930-ті, і в 1940-і роки спровокувала система колгоспів. На Західній Україні колективізація почалася тільки в 1950-ті, і в 1947 році там можна було прогодуватися. «На Волині в одному кінці села зайдеш до когось — в другому про це вже знають. На Заході ніхто нас не кривдив, люди добрими були, якщо б не вони, більше українців пропало б».
У 1949-му родина Збаржевського повернулася на Житомирщину — життя там потихеньку налагоджувалося, хоча іноді доводилося готувати з лободи. Після навчання Володимир приїхав у Донецьк, працював на шахті, захоплювався радіо, зводив будинок — у ньому живе й понині.
Володимир Збаржевський каже: «Не забуду голоду, шматочок хліба ніколи не викину. Усякі злочини, грабежі бачив — голодна людина на все йшла. А нині голоду нема, але людей між собою стравлюють, хоча ми — один народ і повинні жити у мирі».
Фото автора.
