Повернувся додому скаліченим, та з нескореним духом. Ростислав Гросул із Світловодська (на знімку) справляє враження звичайного хлопця — міцна статура і відкрита усмішка на обличчі. Нині він перебуває на умовно мирній території України, де відносно спокійне небо і земля не здригається від шквального вогню ворога. А кілька місяців тому перед його очима були зовсім інші картини...

Військовим став свідомо

Рішення про професію військового Ростислав ухвалив після строкової служби в армії. У 2021 році підписав контракт з Національною гвардією і став військовим 9-го полку оперативного призначення імені Героя України Богдана Завади. Служив на посаді радіотелефоніста в артилерійському підрозділі. У лютому 2022-го місцем дислокації військового підрозділу, в якому служив Ростислав Гросул, був Маріуполь.

А потім була війна

«19 лютого почався обстріл, — згадує Ростислав. — Ми були переведені в режим повної бойової готовності. Коли 24-го числа почався щільніший вогонь, ще не вірилося, що російська армія пішла в повномасштабний наступ».

Військовослужбовець з побратимами спочатку стояв на блокпості, охороняючи підступи до міста. Українські військові чули, як над їхніми головами в місто летять снаряди, ворог не зважав, що там тисячі мирних жителів. Російські танки постріл за пострілом «розбирали» багатоповерхівки, перетворюючи їх на купи будівельного сміття. Якось наші військові побачили, що з найближчої до них дев’ятиповерхівки працює коригувальник — по блокпосту стало прилітати частіше і влучніше. Згодом натиск ворога став ще нестерпнішим. Довелося відступати в бік міста.

А коли утримувати позиції в ньому стало неможливо, українські захисники відійшли на територію металургійного комбінату «Азовсталь».

Підрозділ Ростислава відступив на територію промзони опівночі, а зранку вже вів стрілецький бій з противником. Фактично впритул йому та його побратимам довелося зіткнутися з кадировцями. «Вони дуже настирливі та хитрі, — каже військовий. — Тому був момент, коли група наших бійців, зокрема і я, ледве не потрапили в пастку».

Вони цинічні і бездушні

«Противник був фактично за кілька десятків метрів, — згадує перші дні облоги «Азовсталі» Ростислав. — Вразила їхня бездушність до своїх. Вони кажуть: «Своих не бросаем!». А ми бачили інше. Один з їхніх солдатів дістав поранення, просив про допомогу, але його просто покинули, хоча можливість забрати і врятувати була. Його ж побратими за кілька десятків метрів стояли на позиції, ми бачили, як вони між собою спілкуються, сміються, а зовсім поряд помирає їхній товариш. Так він там і залишився...»

Для взятих в облогу на «Азовсталі» захисників Маріуполя рашисти постаралися створити пекло на землі. Як розповів Ростислав, обстріли зазвичай розпочиналися о 7—8-й годині ранку і велися понад 12 годин поспіль (бувало, і цілодобово) — з повітря, суші та моря. Інтервали між ними були від кількох годин до кількох хвилин. І це притому, що російські військові добре знали, що в бункерах металургійного комбінату переховується багато цивільних.

Найстрашнішими, за словами Ростислава, були авіанальоти, фосфорні та касетні авіабомби, коли з неба лився потік вогню та бойових елементів. Навіть глибоко під землею у бункерах плавилися металеві двері, всередині ж все перетворювалося на порох, від зброї залишалися тільки плями розплавленого металу.

«Після бомбардувань ми йшли на розбір завалів, одні евакуйовували з-під них поранених, інші — тіла загиблих. Надавали допомогу, добували їжу та воду з розбитих бункерів-складів», — розповідає про ті пекельні дні Ростислав.

Підтримали, коли ніхто не сподівався

В українських захисників закінчувалася зброя, боєприпаси, не кажучи вже про їжу, воду, медикаменти. Вони не могли дати належну відсіч ворогу, і він цим користувався. Та якось Ростислав з товаришами почули звук мотора гелікоптера. Вони дуже зраділи, коли побачили, як поблизу порту приземлився наш український вертоліт. Він доправив зброю, боєприпаси, медикаменти. А ще було невелике військове поповнення — на підмогу «азовстальцям» прибули добровольці, добре усвідомлюючи, що прирекли себе фактично на вірну смерть. А от назад, з «Азовсталі», у гелікоптери вантажили лише тяжкопоранених. Усі, хто міг тримати зброю в руках, продовжували давати відсіч ненависному ворогу-терористу, відволікаючи значні його сили.

Таких надзвичайно небезпечних повітряних рейсів українських льотчиків-героїв, за словами Ростислава Гросула, він нарахував п’ять-шість.

«Русня була шокована, — каже військовий. — Тримаючи нас в облозі, противник думав, що в нас уже нема чим чинити спротив, а ми як лупонули!»

Тоді, отримавши по зубах, ворог відступив. Але, як зазначив молодий військовий, замість півсотні «КАМАЗів» та трьох десятків БТРів, які залишили позиції, заїхало півсотні російських танків.

Проти них в українських воїнів не було можливості воювати.

Смерть полювала за ним постійно

Перше поранення Ростислав дістав у ногу. Медиків не вистачало, тож він сам «евакуювався», діставшись до медчастини.

Пізніше, після чергового обстрілу, вів відчув, як щось гаряче потекло по обличчю. Цього разу осколком зачепило око. В голові дзвеніло і нудило. Військовий був ще й контужений.

«Мені одразу дали знеболювальний укол та таблетки, — згадує Ростислав. — А потім напоїли дуже солодким чаєм — це перша допомога від контузії. 5—10 хвилин — й одразу стає легше...»

Через день його, пораненого, відвезли у госпіталь — бункер під однією з чотириповерхівок. Щоправда, після ворожих бомбардувань жодного поверху там не залишилося, а от у бункерному приміщенні на той час було дуже багато поранених. Смерть буквально полювала за хлопцем, адже навіть у госпіталь влучив ворожий снаряд. На щастя, Ростиславу і цього разу вдалося вижити.

«Я був у навушниках, — згадує він той моторошний момент. — Слухав якусь музику, щоб не чути криків поранених, яким фактично без анестезії та знеболювальних робили операції та перев’язки. І раптом — спалах, на мене посипалася пилюка та штукатурка. Я підхопився, зробив п’ять-шість кроків, і моя голова вже виявилася на поверхні бункера, від гарячого пороху пекло в горлі. Було багато загиблих».

Усіх поранених, кому тоді вдалося врятуватися з-під завалів, перевели в інший бункер. А вже за тиждень один із військових на позивний «Чудік» прийшов і повідомив, що є наказ вищого військового керівництва рятувати життя, спитав, хто за, хто проти, щоб вийти під гарантії міжнародних організацій.

Оборонці Маріуполя витримали майже тримісячний героїчний бій з окупантом. Але їхні сили й засоби вичерпалися. «Якби в нас була зброя і були евакуйовані всі тяжкопоранені та цивільні, думаю, ніхто з військових не погодився б рятуватися. Стояли б до останнього, — впевнений Ростислав. — Але на той час виходу не було, і ми виконали наказ».

Із заблокованої «Азовсталі» оборонці Маріуполя виходили трьома хвилями — спочатку поранені (ті, хто був із легшими пораненнями, несли на ношах «тяжких»), друга хвиля вийшла у період 16—17 травня, командири — 20 травня.

У полоні пекло тривало

«Ми виходили під певні гарантії з боку росіян, — зазначає Ростислав. — Але вже перебуваючи в Оленівці, я зрозумів, що жодному їхньому слову не можна вірити. Нелюдські умови, особливо для поранених. Медична допомога майже не надавалася, дуже багато тяжкопоранених померло. Годувати могли раз на день. Сніданок, наприклад, міг бути о другій годині дня...»

Частину поранених відправили в лікарню, що на околиці Донецька. Туди потрапив і Ростислав. Там було легше, ніж в Оленівці. Але рашисти чинили цинічний моральний тиск, постійно повторюючи, що «азовців» здали в полон свої, що вони нікому не потрібні, що влада про них давно забула. «Ми всьому цьому не вірили і сподівалися повернутися додому, якщо вже вижили в такому пеклі», — каже Ростислав.

«Про нас не забули...»

Одного літнього дня, о 4.30 ранку, для частини полонених надійшла команда «шикуватися з речами». Їм повідомили, що вони вирушають на обмін. 144 військовополонених посадили в автобуси, які рушили в бік Маріуполя, далі вони попрямували під Запоріжжя. У сірій зоні полонених пересадили вже в українські автобуси. «Нам одразу дали телефони, щоб ми зв’язалися з рідними, — згадує ті зворушливі хвилини Ростислав. — Я зателефонував батькам, своїй дівчині. Вони вже знали, що я їду додому».

У Києві хлопцю зробили операцію на оці, наступна запланована на кінець року. Нині він проходить курс лікування.

Через місяць після того як повернувся з полону, Ростислав одружився з коханою Маргаритою. У Маріуполі, на «Азовсталі», він навчився цінувати кожну хвилину життя, тож і нині дуже йому радіє. Він вдячний Богу і долі, що вижив, та не перестає вболівати за тих, хто ще залишається у ворожому полоні, за багатьох бойових товаришів, які ще чекають обміну. Ростислав вірить, що кожному з них потисне руку, обійме...

Замість післямови

Коли розпочалася повномасштабна війна, знаючи, що на передовій його син, пішов воювати і батько Ростислава Ігор Гросула. Він нині комісований з війська, бо теж дістав поранення.

Повернувшись з війни, чоловік займається реалізацією агропродукції — саджанців дерев та кущів. Часто буває не сам — йому допомагає донька Даринка. Дівчинка зауважує: «Мені кошти не потрібні. Головне — допомогти батькові. Коли виросту, сама зможу на себе заробляти». Така от самостійна і принципова юна україночка-трудівниця. А якось Дарина передала через волонтерів нашим захисникам виготовлену власноруч «Книгу наших воїнів» — дбайливо скріплені аркуші, де зображені квітуча українська природа, «годинник воїнів» з розпорядком їхнього життя, українська техніка і мирне небо з птахами. Отака вона — родина Гросулів, звичайних українців, справжніх Людей і Захисників України. Хіба з ними можна не перемогти?!

Фото надано автором.