«Почалось», — ми почули це зранку 24 лютого від близьких людей, друзів та ЗМІ й зрозуміли, що йдеться про повномасштабне вторгнення рашистської армії на територію України. Тоді ніхто не міг уявити, що нас очікує, але за лічені дні ми стали тою великою — хай іноді і Кайдашевою — сім’єю. На жаль, реакцією нашої психіки була не тільки згуртованість. Про події минулого лютого та вплив війни на життя цивільних говоримо з психологом Тетяною Столяровою (на знімку).

З першими сиренами і вибухами, новинами, які неможливо було вкласти в голові, нас охопив шок. Тепер розумію, що це був саме він, адже, прокинувшись, моя сім’я, як і більшість киян, вирішила виїхати у безпечне місце.

Ним обрали дачу — будиночок у передмісті Бородянки. Тож наступного дня ми стояли у величезних дорожніх заторах на виїзді з Києва, сподіваючись, що весь жах скінчиться через тиждень або два, але у стані стресу вибрали неправильний напрямок. Згодом виявиться, що невелика затишна земельна ділянка, створена для сімейного відпочинку, стане місцем, де постійно лунають вибухи, немає електрики і зв’язку, а над головами під час гри у м’яч з молодшим братом чутно гул винищувачів, що сигналізує про перехід у дім.

Чи можна було спрогнозувати такий розвиток подій, змінити рішення, підібрати більш безпечне місце або зовсім не виїздити? Такі питання ще довго спливатимуть у розмовах і викликатимуть суперечки. Напевно ніхто не знав, як вчинити правильно в перші дні війни, ми були шоковані, а стан психіки не давав змоги мислити досить раціонально.

Психолог Тетяна Столярова запевняє, що несприйняття ситуації і стан шоку, який поглинув усіх на початку війни, були першою фазою та природною реакцією на величезний тригер.

«Більшість населення пройшло через такі етапи, як гнів, торг, заперечення, а згодом прийняття нової реальності. Так наша психіка реагує на будь-яке потрясіння та із захисною метою веде цими сходинками, поки ми не почнемо оцінювати дійсність більш тверезо, хоч би якою вона була. Це дає змогу пристосуватись до обставин, почати думати про найближче майбутнє, планувати, а головне — діяти. Проте так званий адаптивний період проходить, спираючись на індивідуальні особливості психіки та пережиті емоції», — розповідає Тетяна Василівна.

Люди, котрі були вимушені тимчасово переїхати або й досі перебувають на окупованих територіях, у зоні бойових дій, фактично не можуть перейти на ступінь прийняття. В умовах пересиджування та повної невизначеності вони перебувають у постійному стресі.

У таких обставинах ризик розвитку глибоких проблем — а саме депресії та тривожних розладів — не просто ймовірний, а, на жаль, дуже розповсюджений. Українці стикнулись з його ознаками та наслідками, застрягнувши у болісному, особистому моменті. Ми продовжуємо допомагати армії, займатись волонтерством і з кожним днем наближати нашу Перемогу, на яку всі так сильно чекаємо, але можемо відчувати тривожність, відсутність прагнень, придушення мотивації у повсякденних справах.

Пані Тетяна пояснює, що при виникненні відчуття тривожності організм виробляє адреналін, а мозок вмикає так звану програму SOS. І якщо небезпека є гіпотетичною, то можна поліпшити свій стан, переключивши увагу на зовні. Допоможуть будь-які корисні механічні дії, наприклад, прибирання, полив квітів. Застосування такої техніки блокує тривожні думки, не дає їм розвиватись далі. Також психолог радить відпустити те, що неможливо контролювати, й зосередитись на прийнятті реальності.

«Ніхто не гарантує відчуття повної безпеки, навіть у мирний час, це природно. Саме тому потрібно усвідомити, що в нас є найвища цінність — життя, і нині ми зобов’язані робити інвестиції у своє майбутнє і здоров’я. Варто здобути навичку помічати позитивний досвід і відчувати емоції від нього, адже людині на один негатив потрібно 7 позитивних новин», — радить Тетяна Столярова.

Психолог зазначає, що хорошою звичкою буде додавати до свого щоденного графіка хоча б одну річ чи дію, що приносить задоволення. До прикладу, це може бути улюблена їжа, розмова з другом, спорт, відвідини красивих місць і цікавих заходів. Так «через тіло» можна боротись і з апатичним станом, відсутністю мотивації.

При згадці подій перших днів війни, якщо бути відвертою, крім хвилюючих спогадів, випливають і смішні та милі дрібниці. Певно, заручившись родинною підтримкою, ми навчились приймати дійсність такою, якою вона є. І хоч кожен тоді стикнувся з особистими переживаннями, ми допомогли один одному перейти на ступінь прийняття, оговтатись від шоку та зробити найлютіший у нашому житті місяць трохи теплішим.

Об’єднані спільним горем та вірою у Перемогу, переосмислили багато речей, стали ближчими й уважнішими один до одного, адже хвилюємось за незнайомців як за рідних. Тож давайте не втрачати нашої згуртованості та залишатись тою великою, дружною родиною. Пам’ятайте, що психологічне здоров’я є рівноцінним фізичному, і за потреби не нехтуйте зверненням до спеціалістів.